Кольорові зображення пливли дзеркальними плесами Молліних лінз, коли чоловіки по колу обходили один одного. Голографічні бійці були десятикратно збільшеними, та навіть за такого масштабу довжина ножів у їхніх руках ледве сягала метра. Ножі тримають по-фехтувальному, пригадалося Кейсові, чотири пальці навколо руків’я, клинок слугує продовженням великого пальця.
Здавалося, ножі рухаються самостійно – неквапно, наче в ритуальному танці, раз по раз виписують у повітрі дуги й прямі, доки хтось із бійців не відкриється супротивникові. Моллі слідкувала за голограмами, обличчя її розгладилося й зосереджено завмерло.
– Знайду нам щось поїсти, – сказав він їй. Моллі кивнула, занурена в дійство.
Кейсові тут не подобалося.
Він розвернувся й пішов у тінь від трибун. Надто темно.
Надто тихо.
Кейс помітив, що серед глядачів були переважно японці. Нетипові для Нічного міста персонажі. Технарі з аркокомплексів. Можливо, цей заклад було схвалено якимось корпоративним комітетом із питань дозвілля. Він спробував уявити, як це – працювати на дзайбацу все життя.
Корпоративне житло, корпоративний гімн, корпоративний похорон.
Зробивши майже повне коло, він знайшов кіоски з їжею. Купив якіторі на шпажках і два вощені паперові стакани пива. Глянувши на голограми, помітив цівку крові на грудях одного з бійців. Густий коричневий соус стікав зі шпажок просто на пальці.
Сім днів – і він увімкнеться. Зараз варто було заплющити очі, і він бачив матрицю.
Тіні затремтіли, й голограми знов затанцювали одна довкола іншої.
Раптом він відчув, як десь між лопатками зріє кавалок жаху. Холодний піт заструменів ребрами. Операція не подіяла. Він досі тут, він досі м’ясо, ніяка Моллі не чекає на нього, спостерігаючи за танцем бойових ножів, немає в «Хілтоні» ніякого Армітіджа з квитками, новим паспортом і грішми. Усе це лише сон, жалюгідне марення… Зір йому потьмарився від гарячих сліз.
Із горла, освітленого червонястими променями, бризнула кров. І тепер уже натовп репетував і верещав, глядачі підхоплювались і щось волали, аж доки поранений боєць не впав і його голограма не замиготіла, згасаючи…
Гострий присмак блювотиння в роті. Він заплющив очі, глибоко вдихнув, розплющив і побачив Лінду Лі, яка саме йшла повз, дивлячись уперед скляними від жаху очима. На ній був той самий французький комбінезон.
Була – і немає. Зникла в тіні.
Бездумний рефлекс: він кинув пивні стакани, курку й побіг за Ліндою. Можливо, вигукнув її ім’я, але згадати напевне не зміг би.
На сітківці відбиток тоншого за нитку червоного променя. Поплавлений бетон під тонкими підошвами його кросівок. Її білі кеди тепер мерехтіли там, де повертала стіна. Він біг, і нитка лазера, мов примара, мигтіла й розрізала темряву попереду.
Хтось підставив Кейсові підніжку. Долоні подерлися об бетон. Він перевернувся на спину й хвицнув темряву перед собою, але намарне. Над ним схилився худорлявий підліток із голчастим білявим волоссям, що сяяло в контровому світлі, наче німб. Над сценою голографічна фігура бійця розвернулася й високо підняла ніж під схвальні вигуки натовпу. Підліток посміхнувся й дістав щось із рукава. Бритва, у якій, наче гравіювання, відбився червоний відблиск лазера, що помандрував собі далі в темряву повз них. Кейс побачив, як бритва тягнеться до його горла, наче лозина в руках шукача води.
Обличчя зникло в дзижчанні десятка мікроскопічних вибухів. Голкостріл Моллі давав черги по двадцять пострілів на секунду. Підліток раз конвульсивно кашлянув і впав біля Кейсових ніг.
Він брів до кіосків, у тінь. Глянув униз, чекаючи, що рубінова голка лазера от-от виросте з грудей. Нічого. Знайшов Лінду. Її відкинуло до підніжжя бетонної колони. Очі заплющені. Смерділо паленим м’ясом. Натовп скандував ім’я переможця. Продавець пива витирав крани бурою ганчіркою. Один білий кед якимось чином злетів із Ліндиної ноги й упав біля голови.
Іди вздовж стіни. Повертай за нею. Руки в кишенях. Просто йди. Повз очі, зведені до голографічного переможця над ареною. Раз із темряви виринуло пошрамоване європеоїдне обличчя, спалахнуло у світлі сірника, губи щільно стиснуті навколо короткого металевого мундштука. Гашишний дим. Кейс ішов уперед, нічого не відчуваючи.
– Кейсе, ти як? – Дзеркальні лінзи Моллі виринули з темряви. За її спиною щось схлипувало й захлиналося.
Він похитав головою.
– Бій закінчився, Кейсе, час додому.
Він спробував пройти повз неї в темряву, де щось умирало. Вона затулила йому дорогу, вперлася долонею в груди.
– Дружки твого близького друга. Вбили твою дівчину замість тебе. Не надто ти дружиш із місцевими, я бачу. Ми зібрали досьє на того твого пердуна, коли шукали тебе. Він за кілька нових єн і рідну матір засмажив би. Отой, що там лежить, казав, вони на неї вийшли, коли вона намагалася збагрити твою оперативку. Дешевше було просто вбити її й забрати товар собі. От вони й заощадили… Той, що з лазером, теж усе мені встиг розказати. Так уже сталося, що ми опинилися тут, але я мала пересвідчитися.
Її губи жорстко стислися в одну тонку лінію.
Кейс почувався так, наче йому заклинило мозок.
– Хто? – запитав він. – Хто їх послав?
Вона простягнула йому забризкану кров’ю пачку консервованого імбиру. Він побачив, що її пальці також липкі від крові. В темряві хтось захлинувся і вмер.
Після чергового огляду в хірурга Моллі відвезла Кейса до аеропорту. Там на них чекав Армітідж. Він замовив чартерний планоплав. Темні гострі башти аркокомплексів були останнім, що Кейс побачив у Тібі. Потім темну воду й острови сміття від них затулив туман.
Частина друга
На закупи
03_
Дім.
Дім – це Босланта, Агломерати, столична агломерація Бостон – Атланта.
Налаштуйте мапу на відображення частот обміну даними так, щоб один піксель великого екрана позначав тисячу мегабайтів. Мангетен і Атланта – суцільні плями білого світла. Вони пульсують: трафік такий щільний, що загрожує перевантажити симуляцію. Ще мить – і вона вибухне надновою. Дайте їй охолонути. Збільшіть масштаб. Один піксель – мільйон мегабайтів на секунду, і ви вже розрізняєте окремі квартали Мангетена, обриси столітніх промзон, що оточують старий центр Атланти…
Кейс виринув зі сну про аеропорти, про запнуту чорною шкірою спину Моллі, яка маячить перед ним парковками Наріти, Схіпхола, Орлі… Уві сні він купував пластикову пляшку данської горілки в якомусь кіоску за годину до світанку.
Десь поміж залізобетонним корінням Агломератів потяг, мов поршень, гнав крізь тунель перед собою застигле повітря. Сам він рухався безшумно – летів на електромагнітній подушці, – а от витіснене ним повітря басовито гуло й змушувало тунель двигтіти. Вібрація досягала поверхні, а згодом і кімнати, де спав Кейс. Зі шпарин у пересохлому паркеті здіймався пил.
Кейс розплющив очі й побачив Моллі – гола, вона лежала недосяжно далеко на новісінькому мнемолоновому матраці.
Згори крізь посірілу від сажі скляну стелю пробивалося сонячне світло. Одна з півметрових шиб була забита фанерою, у ній – отвір, крізь який майже до підлоги звисав сірий кабель. Кейс лежав на боці й дивився, як Моллі дихає, на її груди, на вигин її живота – усі контури витончені, функціонально довершені, наче обриси фюзеляжа бойового літака. Тіло міцне й сухе, м’язи – як у танцюристки.
Кейс підвівся й сів. Кімната велика, і в ній цілком порожньо, якщо не рахувати широкого рожевого матраца й двох новеньких геть однакових нейлонових торб поряд із ним. На стінах нічого нема, навіть вікон. Вихід тільки один – крізь пожежні двері з пофарбованої набіло сталі. Стіни вкриті незліченними шарами білої латексної фарби. Промислова будівля. Він уже бував у таких місцях – їхні мешканці існували у своєрідній інтерзоні, де мистецтво було майже злочином, а злочин – майже мистецтвом.