Вони пошкодили його нервову систему якимось російським військовим мікотоксином.
Прив’язаний до ліжка в мемфіському готелі, він тридцять годин споглядав галюцинації, поки мікотоксин випалював його дар мікрон за мікроном.
Ушкодження виявилося незначним, безболісним і страхітливо ефективним.
Кейс, який жив самою лише пристрастю до безтілесного існування в матриці, упав на самісіньке дно пекла. Колись він з’являвся в барах, осяяний славою підкорювача кіберпростору, і цей елітний статус позначався на ставленні до власного тіла. Плоть була для Кейса просто шматком м’яса. Тепер вона стала його в’язницею.
Усі свої активи він швиденько перевів у нові єни – товсту пачку паперової валюти, яка оберталася в закритому колообігу світових чорних ринків, наче мушлі серед жителів тихоокеансъких островів. По-білому вести справи готівкою в Агломератах було важко, а в Японії готівка вже була поза законом.
У Японії – Кейс палко вірив у це, наче в абсолютну істину – він знайде своє зцілення. У Тібі. Може, в офіційній клініці, може, в темних провулках тіньової медицини. Назва «Тіба» була синонімом імплантації, зрощування нервів та мікробіоніки, а саме місто – Меккою для представників техно-кримінальних субкультур Агломератів.
Він бачив, як за два місяці в Тібі нові єни розійшлися на оплату нескінченних оглядів, аналізів та консультацій. Люди з підпільних клінік – остання його надія – спершу захоплювалися майстерністю каліцтва, потім невпевнено хитали головами.
Тепер він ночував у найдешевших готельних капсулах, де було чути запах порту, де галогенове марево освітлювало доки, наче велетенську сцену, де неможливо було побачити вогні Токіо через телевізійне мерехтіння нічного неба – воно затьмарювало навіть колосальний голографічний логотип «Фудзі Електрик» – і де Токійська затока видавалась антрацитовим плесом із острівцями пінопластових блоків, над якими кружляли мартини. За портом було місто, де корпоративні аркологічні комплекси височіли над димарями заводів і фабрик. Від порту його відділяло кілька старих вулиць без офіційної назви. Всі звали ту місцевість Нічним містом, і вулиця Нінсей була його серцем. Удень двері тамтешніх барів не відчинялись, а неонові вивіски та голограми спали мертвим сном під отруєним сріблом неба.
У чайній під назвою «Жар де те», за два квартали на захід від «Чату», Кейс запив подвійним еспресо першу за вечір дозу– плаский рожевий восьмикутник, міцний різновид бразильського дексу, придбаний у якоїсь Зоунової дівки. Стіни «Жару» прикрашали дзеркальні панелі в червоній неоновій облямівці.
Коли Кейс зрозумів, що в Тібі йому ніхто не допоможе, а гроші закінчуються разом Із надією на зцілення, він неначе вийшов на фінішну пряму перевтоми – хапався за будь-яку вуличну аферу з холодною зосередженістю, яка, здавалося, належала не йому, а комусь іншому. В перший місяць він убив двох чоловіків і одну жінку через суми, якими ще рік тому міг би запросто знехтувати. Вулиця Нінсей пила з нього соки, допоки не почала здаватися матеріалізованим прагненням смерті, яке він, сам про це не знаючи, носив у собі, наче вшиту під шкіру бульку з невідомою отрутою.
Нічне місто нагадувало декорації звихнутого соціал–дарвіністського експерименту, розробленого знудженим дослідником, котрий постійно тримав пальця на клавіші прискореної перемотки. Припини крутитися – і потонеш без сліду, та ризикни сіпнутися зарізко – і миттю порушиш поверхневий натяг на плесі чорного ринку. Так чи інакше, тобі не жити, і нічого по тобі не лишиться, крім нечітких спогадів якогось напіврухомого елемента типу Раца, хоча серце, чи легені, чи нирки могли би зберегтися в тілі незнайомця, що тримав би напоготові пачку нових єн на випадок вдалого матеріалу для трансплантації.
Бізнес тут пронизував усе, наче фонове низькочастотне дзижчання, а смерть стала загальноприйнятою карою за лінощі, безтурботність, неоковирність, нездатність відповідати умовам певного збоченого протоколу.
Самотньо сидячи за столиком у «Жар де те» з бразильською пігулкою в шлунку, що саме починала діяти, із краплями поту на долонях, раптом відчувши, як дзвенить кожна волосинка на руках та грудях, Кейс зрозумів, що якоїсь миті опустився до гри із самим собою – давньої безіменної гри, останнього пасьянсу. Він більше не носив зброї, не розмінювався на осторогу. Він брався за найшвидший, найбезумніший вуличний заробіток і мав репутацію ділка, який може дістати будь-що. Він почасти визнавав, що навіть клієнти помічають ореол самознищення й потроху зникають, але глибоко в душі тішив себе ілюзією, що це ненадовго. Якась частина його особистості солодко очікувала смерті. Вона щосили намагалася не згадувати про Лінду Лі.
Кейс зустрів її в залі гральних автоматів одної дощової ночі.
У синій повсті сигаретного диму привидами прозорих голограм мерехтіли сцени із «Замку чарівника», «Танків на вулицях Європи» та «Нью-Йоркського обрію». Такою він її й запам’ятав: риси обличчя тонуть у кипучому світлі лазерів, видимими лишаються тільки найпримітніші – вилиці спалахують рум’янцем від полум’я над чарівниковим замком, спітніле чоло осявають синюваті відблиски танкових залпів на вулицях Мюнхена, по губах носяться золотаві іскри, висічені крилом літака зі стін нью-йоркських хмарочосів. Тієї ночі він був на коні – пакет Вейджового кетаміну вирушив до Йокогами, гроші гріли кишеню. Він зайшов до зали, ховаючись від теплого дощу, що дріботів бруківкою Нінсей, і якось так вийшло, що вона одразу впала йому в око – єдина з десятків гравців за консолями – цілковито занурена в гру, з тим самим виразом, який він споглядав на її обличчі через кілька годин, коли вона спала в капсулі портового готелю, і обриси її верхньої губи нагадували птаха в польоті, яким його часто зображують малі діти.
Перетинаючи залу, щоб наблизитися до неї, він помітив її швидкий погляд. Повіки сірих очей підведені чорним олівцем. Очі тварини, несподівано вихопленої світлом фар на темній дорозі.
Спільна ніч поступово перейшла в ранок, а потім у придбання квитків на планоплав та першу Кейсову подорож на той бік затоки. Дощ не вщухав – поливав тротуари Харадзюку, опадав бісером на лаковану куртку Лінди Лі, а токійські діти крокували повз модні бутики у своїх білих шкіряних мокасинах і тісних дощовиках. Пізніше вони стояли разом посеред опівнічного гуркоту зали патінко, і Лінда міцно трималася за його руку, наче мале дитя.
Місяця наркотичних марафонів та його постійного напруження вистачило, аби здивований переляк у її очах перетворився на рефлекторну залежність, невичерпну, наче бездонний колодязь. Він помічав, як її особистість розпадається, обпливає, ніби крижина, чиї уламки поволі відносить течією, і якоїсь миті вона стала ходячою потребою, скелетом, що тримається купи лише завдяки залежності. Кейс спостерігав, як вона вишукує нову дозу із зосередженістю, подібною до зосередженості богомолів, що їх він бачив поряд із синіми коропами-мутантами та цвіркунами в рундучників на Сіґа.
Він сидів і тупо дивився на чорні кільця кавової гущі на стінках чашки. Чашка тремтіла в розігнаних стимулятором руках. Брунатний ламінат стільниці здавався матовим через павутину незліченних подряпин. Відчуваючи, як дексовий дрож дереться вздовж хребта, Кейс побачив безліч випадкових взаємодій, які можуть призвести до утворення такої текстури. Інтер’єр чайної був старомодним, родом із минулого століття – безіменна мішанина японських традицій і блідого італійського пластику, причому все здавалося вкритим тонкою плівкою – неначе розхитані нерви мільйонів відвідувачів пошкоджували поверхні дзеркал і колись блискучого пластику, лишаючи на них каламутне покриття, яке вже годі стерти.
– Здоров, Кейсе…
Він глянув угору й зустрівся поглядом із сірими очима, підведеними чорним олівцем. На ній був випраний-перевипраний французький космічний комбінезон і нові білі кеди.