– Я всюди шукала тебе, чувак.
Вона сіла навпроти й поклала лікті на стіл. Рукави синього комбінезона були відірвані до плечей, і він автоматично звернув увагу на її передпліччя, шукаючи сліди від дермів чи ін’єкцій.
– Закурити хочеш?
Вона витягла з литкової кишені пачку «Єхеюань» із фільтром. Простягла одну сигарету Кейсові. Той узяв її й дозволив дати собі підкурити від червоної пластикової запальнички.
– Ти нормально спиш, Кейсе? Виглядаєш ти втомленим.
Вимова видавала в ній уродженку півдня Агломератів – Атланти чи типу того. Шкіра під очима була блідою й виглядала хворобливо, хоча тіло досі зберігало привабливу пружність, їй було двадцять. У кутиках рота біль уже назначив майбутні борозни, яким не судилося зійти. Волосся зібране на потилиці візерунчастою хусткою з набивного шовку. Чи то креслення мікроплати, чи то карта якогось міста.
– Так, коли не забуваю випити свої пігулки, – відповів Кейс, відчуваючи хвилю пристрасті, хоті й самотності, яку транслював крізь нього вжитий амфетамін. Пригадався запах її шкіри в перегрітій темряві капсули портового готелю, пригадалося, як вона обіймала його за поперек.
«Це м’ясо, – подумав Кейс. – М’ясо жадає м’яса».
– Вейдж. Кажуть, він хоче пустити тобі кулю в лоба.
Лінда Лі примружилася й підкурила собі сигарету.
– А хто таке каже? Рац? Ти з Рацом говорила?
– Ні, Мона. Її новий папік – чувак із Вейджової банди.
– Не так уже я йому й завинив. Як пристрелить мене, то й грошей своїх не побачить, – знизав плечима Кейс.
– Забагато людей йому висять, Кейсе. Може, він хоче провчити їх на твоєму прикладі. Подумай про це.
– Ага. Ліндо, а скажи-но мені, тобі самій є де спати?
– Спати, – повторила вона й похитала головою. – Звісно.
Лінду почало трусити, вона зіщулилася й низько нахилилася до столу. Все її обличчя вкрилося краплями поту.
– Ось, тримай. – Порившися трохи в кишені штормівки, Кейс витяг зім’яту п’ятдесятку, автоматично розгладив її під столом, склав учетверо й простягнув Лінді.
– Вона тобі більше потрібна, сонечко. Краще б ти її Вейджу віддав.
На цих словах у сірих очах її промайнуло щось таке, чого він ніяк не зміг розшифрувати, щось ним ніколи доти не бачене.
– Я завинив йому набагато більше. А ти візьми. Скоро все одно матиму ще, – збрехав Кейс, спостерігаючи, як його п’ятдесятка зникає між зубчиками блискавки на кишені її комбінезона.
– Скоріше б тобі отримати ті гроші й віддати їх Вейджу.
– Побачимось, Ліндо, – відповів він на це, встаючи з-за столу.
– Ага. – Під її райдужками блиснули тоненькі білі смужки склери, як буває в людей з очима санпаку. – Бережи себе, чувак.
Кейс кивнув, йому вже кортіло піти.
Вийшовши з чайної, він глянув, як за ним зачиняються двері, і побачив віддзеркалення її очей у клітці з червоних неонових трубок.
Нінсей, вечір п’ятниці. Він пройшов повз рундуки з якіторі, масажні салони, мережеву кав’ярню «Красуня», електронний гуркіт гральної галереї. Пропустив сарарімана в темному костюмі, на тильній стороні долоні якого мимохідь помітив витатуйований логотип «Мітсубісі-Ґенінтек».
Чи то було справжнє татуювання? Якщо справжнє, подумав він, то перехожий сараріман міг легко нажити собі проблем. Якщо ні – сам винен. У «Мітсубісі-Ґенінтек» працівникам певного адміністративного щабля вживляли надскладні мікропроцесори, які давали змогу слідкувати за рівнем мутагенів у судинах. Це залізо перетворює свого носія на жадану здобич для чорних медиків – оком не встигнеш моргнути, як опинишся на столі якогось такого ескулапа.
Сараріман був японцем, хоч на Нінсей тусували переважно ґайдзіни: групки матросів, самотні туристи в пошуках не зазначених у жодному путівнику насолод, перекачані кабани з Агломератів, що хизуються новими імплантами й прищепами, та десятки інших мастей вуличних аферистів, що роїлися в незбагненному танці комерції й хоті.
Існувало безліч теорій, чому в Тіба-сіті терпіли нінсейський анклав, та Кейс схилявся до пояснення, що якудза зробили квартал таким собі історико-культурним заповідником, нагадуванням про їхнє скромне походження. Хоча він не відкидав теорії про те, що стрімкий розвиток технологій потребує чорних ринкових зон і Нічне місто – не прихисток для своїх мешканців, а радше свідомо неконтрольований випробувальний полігон для технологій як таких.
Він дивився на вуличні вогні й розмірковував, чи мала рацію Лінда. Чи спроможний Вейдж отак просто вбити його, щоб інші боялися? Повірити в це було б важко, але Вейдж переважно мав справу із забороненими біопрепаратами, а зважитися працювати в такій ніші, на думку багатьох, міг лише повний псих.
До того ж, якщо вірити Лінді, Вейдж бажає його смерті. Опинившись на вулиці, Кейс одразу зрозумів, що насправді ані покупець, ані продавець у його існуванні не зацікавлені. Виявилося, що мистецтво посередництва полягає в умінні бути необхідним і неминучим злом. Сумнівна ніша, яку Кейс займав у кримінальній екосистемі Нічного міста, дісталася йому завдяки вмінню вчасно збрехати й щонічним зрадницьким підточуванням стін, котрі відділяли його від заробітку. І тепер, коли склепіння ніші потроху обвалювалося, він почувався на вістрі незнайомого донині піднесення.
Минулого тижня він затримав переправу синтетичної залозистої витяжки, продавши її з більшою маржею, ніж заведено. Він знав, що Вейджеві це не сподобається. Вейдж був його основним постачальником, мав дев’ятирічний досвід на цьому ринку й став чи не єдиним ґайдзіном, який спромігся підтримувати зв’язки в жорстко стратифікованому світі кримінальних авторитетів за межами Нічного міста. Генетичні препарати й гормони стікалися до вулиці Нінсей хитрою системою каналів із купою клапанів і засліпок. Якось Вейдж примудрився відслідкувати постачання й тепер розкошував завдяки встановленим зв’язкам у десятку міст.
Отямившись від роздумів, Кейс зрозумів, що вже деякий час витріщається на вітрину сувенірної крамнички для матросів. Годинники, викидні ножі, запальнички, кишенькові відеокамери, симстим-деки, обважнені манрікі й сюрикени. Останні завжди викликали в нього захват – сталеві зорі з гострими, як бритва, вершинами, хромовані чи вкриті райдужною плівкою, подібною до тої, яку утворює на сонці розлите в калюжу мастило. Хромованими він захоплювався найдужче. Розкладені на пурпурній ультразамші з майже невидимими вшитими петлями нейлонової волосіні; у центрі кожного – зображення дракона чи символів інь та ян. Вуличний неон віддзеркалювався в них, заломлювався, і Кейса раптом осяяло: ці сюрикени – його зірки-дороговкази, і доля його зашифрована в сузір’ях дешевих хромованих брязкалець.
– Джулі, – мовив Кейс до своїх зірок. – Час навідатися до старого Джулі. Він знає все.
Джуліусу Діну було сто тридцять п’ять років. Щотижня він накачувався сироватками й гормонами, які тримали на короткому повідку його метаболізм і коштували півкоролівства. Основою живоплоту, що відгороджував його від старіння, були щорічні паломництва до Токіо, де генні хірурги перезавантажували його генетичний код, – у Тібі така процедура була недоступна. Потому він летів до Гонконгу й поповнював запаси костюмів та сорочок на рік уперед. Здавалося, єдиною втіхою цієї людини без статі, однак із безкінечним терпінням, було поклоніння священному мистецтву крою та шиття. Жодного разу Кейс не бачив, щоби Джулі вдяг того самого костюма двічі, хоча іноді виникало враження, що весь його гардероб складається з однакових скрупульозно відтворених елементів убрання, типового для минулого століття. Він мав слабкість і до окулярів – синтетичних рожевокварцових лінз у павутинчасто-тонкій золотій оправі, що сяяли, наче свічадка у вікторіанському ляльковому будиночку.
Контора Джулі була в складах на задвірку Нінсей. Частину її колись давно негусто обставили колекцією різнорідних європейських меблів, наче він думав обладнати собі там помешкання. Стіни кімнати, де Кейс очікував на аудієнцію, підпирали запилюжені книжкові шафи в неоацтекському стилі.