Двійко опецькуватих торшерів, що неначе втекли з якогось діснеївського мультика, неоковирно притулились одне до одного на низенькому журнальному сталевому столику під Кандінського, вкритому червоною лискучою емаллю. Обпливлий годинник Далі висів на стіні між неоацтекськими шафами, понуро втупившись циферблатом у голу бетонну підлогу. Голографічні стрілки пристосовувалися до викривлень циферблата й ніколи не показували час правильно. По всій кімнаті були розставлені плексигласові контейнери – судячи із запаху, в них зберігали імбир.
– Що ж, ти чистий, рідненький, – почувся безтілесний голос Джулі, – то й заходь собі, прошу.
Магнітні замки з гуркотом розблокували двері «під червоне дерево» зліва від шаф. На пластмасовій табличці великими самоклейними літерами писало: «ДЖУЛІУС ДІН. ІМПОРТ-ЕКСПОРТ». Якщо меблі в передпокої нагадували про кінець минулого століття, то власне кабінет Діна належав до його початку.
Гладеньке личко роздивлялося Кейса з ореолу яскравого світла старовинної мідної лампи в прямокутному скляному смарагдово-зеленому абажурі. Імпортера захищала від відвідувачів барикада широченного столу з фарбованої сталі, з двома високими тумбами, шухлядки яких були зроблені з якогось світлого дерева. У таких штуках, думав собі Кейс, колись, мабуть, зберігали паперові картотеки. Всю стільницю вкривали шари розмаїтого мотлоху – касети, рулони пожовклих роздруківок, деталі механічної друкарської машинки, до лагодження якої в Джулі вже бозна-скільки не доходили руки.
– Яким вітром тебе до мене принесло, синку? – поцікавився Дін, простягаючи Кейсові плаского льодяника в картатій синьо-білій обгортці. – Скуштуй. Це «Тін-Тін-Дзяхе», найліпші.
Кейс відмовився від імбирного льодяника, сів на хиткий дерев’яний гвинтовий табурет і потер великим пальцем руки боковий шов холоші своїх чорних джинсів.
– Джулі, я чув, що Вейдж хоче вбити мене.
– Он воно що. І де ж ти таке почув, хотілося б мені знати?
– Люди кажуть.
– Люди, – повторив Дін, ганяючи між щоками льодяника. – І які то люди, Кейсе? Друзі?
Кейс кивнув.
– Іноді важко сказати, хто твої друзі, правда ж?
– Я таки винен йому трохи грошей, Діне. Тобі він щось казав?
– Ми з ним певний час не бачилися, – відповів той і зітхнув.
– Та ясно, що якби я й знав щось таке, то не обов’язково мав би причини тебе сповіщати. Якщо справи йтимуть так, як вони йдуть зараз.
– Справи?
– Він важлива ланка, Кейсе.
– Ага. То як, Джулі, він хоче мене вбити чи ні?
– Не скажу, що про таке чув, – знизав плечима Дін. Так само легко він міг би обговорювати постачання імбиру. – Якщо виявиться, що такі чутки не мають підстав, рідненький, то приходь десь через тиждень, і я тебе впишу в дещо, пов’язане з вивозом дечого із Сінгапуру.
– З готелю Нан-Хай, що на вулиці Бенкуулен?
– Притримай язика, рідненький, – вишкірився Дін. Його стіл був нашпигований купою протижучкового заліза.
– Побачимось, Діне. Перекажу твої вітання Вейджеві.
Пальці Діна показалися з-під столу, аби погладити ідеальний вузол блідої шовкової краватки.
Не встиг він дійти до перехрестя, як раптом усі клітини тіла заголосили: хтось упав на хвіст і вже майже дихає в спину.
Виховування в собі поміркованої параної Кейс сприймав як належне. Штука була в тому, щоб не випускати її з-під контролю. Та після бразильського дексу штука ця давалася йому тяжко. Він подолав адреналіновий напад, опанував вираз обличчя і, удаючи щось подібне до розслабленої нудьги, пішов за натовпом. Помітивши темну вітрину, на хвильку призупинився. Це був хірургічний салон, зачинений на ремонт. Тримаючи руки в кишенях штормівки, Кейс мляво роздивлявся крізь скло плаский шмат гідропонної плоті на різьбленій розмальованій під нефрит підставці. Колір цієї плоті нагадав йому одну із Зоунових шльондр. На шкірі було витатуйовано блискучий екран, під’єднаний до підшкірного чипа. «Нащо морочитися з хірургією, – міркував він, відчуваючи, як піт стікає по боках, – коли можна просто носити телек у кишені?»
Не повертаючи голови, він підвів очі й придивився до віддзеркаленого у вітрині натовпу.
Ось воно.
За матросами в сорочках хакі на короткий рукав.
Темне волосся, дзеркальні окуляри, темний одяг, струнка статура.
І вже нема.
Кейс пригнувся і стрімголов побіг вулицею, ухиляючись від перехожих.
– Сіне, даси пістолет напрокат?
Хлопець усміхнувся.
– Два година.
Оточені запахами свіжої морської капусти, вони стояли посеред Сіґа за суші-кіоском.
– Ти повернися, два година.
– Мені треба просто зараз. Є щось просто зараз?
Сін попорпався за дволітровими банками, де колись був сухий васабі. Витягнув щось продовгувате, загорнуте в сірий пластик.
– Тазер. Одна година, двадцять нових єн. Застава тридцять.
– Бляха. Це не те. Мені би пістолет. Типу, як коли треба застрелити когось, ясно?
Офіціант знизав плечима й заховав тазер серед банок.
– Два година.
Кейс увійшов до крамниці, навіть не глянувши на сюрикени у вітрині. Він їх і в руках ніколи не тримав.
Чип «Мітсубісі-банку», яким він розплатився за дві пачки «Єхеюанів», був зареєстрований на Чарльза Дерека Мея. Навіть кумедніше, ніж Трумен Старр, – ім’я, на яке Кейсові вдалося роздобути собі паспорт.
Японка на касі виглядала на кілька років старшою за старигана Діна, і то без утручань передової медицини. Кейс вийняв із кишені тонкий стос нових єн і показав їй.
– Хочу придбати зброю.
Жінка вказала на футляр із ножами.
– Ні, – відповів він, – не люблю ножів.
Японка витягла з-за стійки видовжену коробку. На жовтій картонній кришці була грубо намальована кобра із загрозливо роздутим капюшоном. У коробці виявилося вісім однакових циліндрів, загорнутих у папір. Кейс спостерігав, як крапчасто– коричневі пальці розгортають один із циліндрів, аби показати йому. На одному кінці тьмяної сталевої трубки був шкіряний шнурок, на другому – невеличка бронзова пірамідка. Японка міцно стисла трубку між великим і вказівним пальцями, потягла за шнурок. Із дула показалися й ураз сховалися три масні витки міцно скрученої пружини.
– Кобра, – пояснила вона.
Небо над неоновим мерехтінням Нінсей було того ж непевного відтінку сірого. Повітря погіршало – дерло горло, наче зубате, тому половина перехожих була в респіраторах. Десять хвилин у вбиральні Кейс шукав способу приховати кобру під одягом, і нарешті йому вдалося закріпити її за ременем джинсів упоперек живота. Робочий кінець із пірамідкою гойдався між ребрами й підкладом штормівки. Щокроку здавалося, що ця штука от-от випаде на тротуар, та її наявність все одно додавала впевненості.
Насправді в «Чаті» не надто любили вуличних ділків, та буденними вечорами інших відвідувачів тут майже не траплялося. По п’ятницях і неділях було інакше – хоч ділки нікуди й не зникали, вони губилися серед навали моряків і тих, хто полював на моряцькі гаманці. Розчахнувши двері бару, Кейс пошукав очима Раца, та бармена не побачив. Сутенер-завсідник Лонні Зоун водив батьківським скляним поглядом за однією зі своїх дівчат, що саме кадрила юного матроса. Зоун сидів на седативах, які японці звуть «танцем у хмарах». Перехопивши погляд сутенера, Кейс вказав йому на барну стійку. Зоун поволі продефілював між відвідувачів. Його довге миршаве лице випромінювало спокій.
– Лонні, ти Вейджа сьодні не бачив?
Зоун похитав головою, не міняючи виразу обличчя.
– Точно?
– Може, у «Намбані». Може, десь кілька годин тому.
– А бійці були з ним? Один іще худий такий, темноволосий, учорній куртці.
– Ні, – нарешті відказав Зоун, поморщивши лоба й намагаючись згадати настільки незначні подробиці. – Тільки міцні. З тих, нарощених.
Зоунові очі були без білків і майже без райдужок – з-під набряклих повік визирали самі лише велетенські бездонні зіниці. Ними він довго вивчав Кейсове обличчя, тоді опустив погляд і помітив дуло, що випиналося під штормівкою.