У капсулі номер 92 не було нічого, крім звичайного кишенькового комп’ютера «Хітачі» й невеликої пінопластової морозилки. У морозилці лежали залишки трьох десятикілограмових брил сухого льоду, акуратно загорнених у папір, аби не випарувалися, й алюмінієва лабораторна колба. Кейс присів навпочіпки на мнемолоновий мат, що правив за ліжко й підлогу, витяг із кишені Сінів пістолет і поклав його на морозилку. Тоді зняв куртку. У капсулі був термінал, вмонтований просто у випуклу стіну навпроти таблички з правилами перебування в готелі, переліченими сімома мовами. Кейс узяв рожевий телефон і набрав гонконзький номер. Вичекав п’ять гудків і поклав слухавку. Покупець, що мав намір придбати три мегабайти оперативки з його «Хітачі», не відповідав на дзвінки.
Кейс набрав номер у Сіндзюку.
Жіночий голос на тому кінці щось відповів японською.
– Змія можна?
– Радий чути тебе, – привітався Змій. – Саме чекав на новини.
– Товар у мене, – сказав Кейс, глянувши на морозилку.
– Чудово. У нас тут перебої з готівкою. Можна заплатити пізніше?
– Чувак, мені ці гроші дуже потрібні…
Змій поклав слухавку.
– От падло, – промовив Кейс, почувши короткі гудки. Знов подивився на дешевий пістолет. – Непруха, – сказав собі. – Сьогодні сама непруха.
Кейс увійшов до «Чату» за годину до світанку. Руки він тримав у кишенях куртки: в одній пістолет, у другій – алюмінієва колба з морозилки.
Рац сидів за дальнім столиком і пив мінералку «Аполл онаріс» із пивного кухля, якось прилаштувавши всі сто двадцять кіло своєї глевкої плоті на хиткому стільці. Юний бразилець на ім’я Курт стояв за стійкою й обслуговував кількох переважно тихих п’яниць. Протез щоразу дзижчав, коли Рац підносив кухоль до рота. Його виголений череп блищав від поту.
– Кепський у тебе вигляд, гер артист, – промовив він, блиснувши руїнами зубів.
– Та нормальний, – відповів Кейс і вишкірився. – Суперовий!
Він розвалився на стільці навпроти Раца, не виймаючи рук із кишень.
– І тому ти тиняєшся туди-сюди в саперському обладунку з бухла й швидких. Береже він тебе від бридкіших переживань, певно?
– Годі вже діагнозів, Раце. Вейджа бачив?
– Береже від страху і відчуття самотності, – вів далі бармен. – Ти б до страху прислухався. Може, він тобі друг.
– А ти про бійку в ігровому павільйоні не чув? Постраждав хтось?
– Охоронця порізали, і то добряче. Кажуть, дівка якась психована.
– Мені б із Вейджем поговорити. Я…
– Он як. – Раців рот розтягнувся в одну непривітну лінію. Він дивився повз Кейса на вхідні двері. – Гадаю, зараз ти матимеш таку нагоду.
На якусь мить Кейсові пригадалися ті сюрикени у вітрині. Голова гула від швидких. Пістолет у кишені був слизький від поту.
– Гер Вейдж. – Рац поволі підвів свій рожевий протез, наче чекав, що його потиснуть. – Така приємна несподіванка. Нечасто ви шануєте нас своєю присутністю.
Кейс обернувся й побачив лице Вейджа просто перед собою. Засмагле й геть пересічне, воно нагадувало маску. Ніконівські очні транспланти, вирощені в біолабораторії, світилися морською бірюзою. На Вейджеві був шовковий костюм кольору воронованої сталі, на обох руках – прості платинові браслети. Його супроводжував ескорт – двоє бойовиків із нарощеними м’язами на руках і плечах, однакові, ніби близнюки.
– Здоров, Кейсе.
– Панове, – устряв Рац, піднімаючи клешнею зі столу переповнену попільничку, – мені тут проблем не треба.
То була важка небитка попільничка з рекламою пива «Дзіньтао». Рац легко роздушив її протезом. Недопалки, попіл і зелені пластикові друзки посипалися на стіл.
– Вам ясно?
– Золотко, – озвався один із Вейджевих хлопців, – хочеш ту свою штуку на мені перевірити?
– Можеш цілити не по ногах, Курте, – розслаблено сказав помічникові Рац. Кейс глянув на барну стійку й побачив за нею бразильця зі смітендвессонівською поліцейською рушницею для розгону демонстрацій. Дуло її дивилося просто на трійцю гостей. Ствол із надтонкого сплаву, обмотаний кілометром скловолокна, завтовшки з добрячий кулак. У рамці магазина було видно п’ять оранжевих дозвукових набоїв із гумовим шротом.
-Технічно це травмат, – пояснив Рац.
– Чуєш, Раце, – сказав йому Кейс, – я твій боржник.
Бармен знизав плечима.
– Та де боржник. А оці, – він глянув на Вейджа з ескортом, – хай двічі подумають. У «Чатцубо» ніхто нікого не вбиватиме.
Вейдж кашлянув.
– А хто кого зібрався вбивати? У нас ділова зустріч. Ми ж із Кейсом партнери.
Кейс витягнув із кишені свою репліку «Вальтера» й націлив Вейджеві в пах.
– Чув, ти мене порішити хочеш.
Рац стиснув рожевою клешнею ствол пістолета, і Кейс безвольно опустив руку.
– Слухай, Кейсе, ти б пояснив, що за мутки срані. Ти вгашений, чи що? Хто тобі у вуха насцяв, що я тебе вбити хочу?
Вейдж звернувся до помічника:
– Повертайтеся обоє в «Намбан». Ждіть мене.
Кейс провів їх поглядом до виходу з бару, де тепер було геть порожньо, коли не рахувати Курта й п’яного матроса в хакі, що згорнувся калачиком на підлозі коло барного стільця. Ствол «Сміт-енд-Вессона» також провів бойовиків до виходу, а тоді знов націлився на Вейджа. Магазин випав із Кейсового пістолета на стіл із гучним стукотом. Рац, тримаючи «Вальтер» у клешні, видобув із набійника останній набій.
– Хто сказав тобі, що я збираюся тебе вбити? – перепитав Вейдж.
Лінда.
– Хто це тобі сказав, чувак? Тебе хтось підставити хоче?
Матрос застогнав і вибухово проблювався.
– Прибери його звідси, – кинув Рац Куртові. Той сидів на краю стійки й саме підкурював сигарету, тримаючи «Сміт-енд– Вессон» на колінах.
Кейс відчув, як ніч тупо б’є його в потилицю, наче мішок із вологим піском, і відлунює межи очей десь усередині черепа. Він витягнув із кишені колбу й віддав Вейджеві.
– Усе, що маю. Витяжка з гіпофіза. Якщо швидко збагриш, матимеш п’ять сотень. Ще була планка оперативки, але вона десь ділася.
– Ти окей, Кейсе? – Колба зникла у внутрішній кишені воронованого піджака. – Ну, тобто гаразд, тепер ми квити, але виглядаєш ти паскудно. Як гівно розкатане. Пішов би десь поспав.
– Ага. – Він підвівся й відчув, як бар захитався. – А ще я мав п’ятдесятку, але віддав декому.
Він гигикнув, забрав зі стола магазин від «Вальтера» й один набій, кинув їх в одну кишеню, а пістолет – у другу.
– Маю зайти до Сіна, забрати заставу.
– Іди додому, – сказав Рац і посунувся на стільці так, наче йому було трохи ніяково. – Чув, артисте? Іди додому.
Він відчував на собі їхні погляди, коли йшов до виходу та проштовхувався крізь пластмасові двері.
– Сука, – звернувся він до рожевого світанку над Сіґа. Голограми на вулиці Нінсей танули, наче привиди, а більшість неонових вивісок уже згасли й прохололи. Він сьорбав із пінопластового стаканчика придбану у вуличного торговця каву без молока й спостерігав за сходом сонця.
– Лети геть, мала. Це місто для тих, хто любить котитися вниз.
Та все ж таки почуття ще не вихололи, і йому ставало дедалі важче миритися з думкою, що Лінда його зрадила. Їй просто був потрібен квиток додому, і планки пам’яті з його «Хітачі» якраз вистачить, коли знайдеться вдалий покупець. І та історія з п’ятдесяткою: вона ж майже відмовилася від неї, бо знала, що невдовзі вкраде в нього останнє.
Коли Кейс вийшов із ліфта, за консоллю сидів той самий хлопець. Із іншим підручником.