– Юний друже, – звернувся до нього Кейс через пластиковий газон, – можеш нічого не казати. Я вже знаю. Симпатична молода леді прийшла й сказала, що має ключ. Дала тобі хороші чайові, скажімо, п’ятдесят нових єн одним папірцем.
Хлопець відклав книгу.
– Жінка, – пояснив Кейс і провів пальцем по чолі. – Шовк. – Він широко всміхнувся. Хлопець усміхнувся у відповідь і закивав. – Дякую, срако мала.
Піднявшись, Кейс виявив, що замок не слухається. Мабуть, вона якось пошкодила відмичкою. Аматорка. Він знав, де взяти дешифратор, який відімкне будь-що в «Дешевому готелі». Лампи засвітилися, коли він заліз усередину.
– Тепер дуже повільно зачини люк, друже. Маленький сюрприз, який ти взяв напрокат у офіціанта, досі в тебе?
Вона сиділа спершись спиною на дальню стіну капсули. Ноги зігнуті, руки спокійно лежать на колінах. З-поміж рук визирнуло гладеньке, наче голівка перчанки, дуло голкостріла. Кейс зачинив люк.
– То ти була в ігровому павільйоні? А де Лінда?
– Замкни на засув.
Кейс послухався.
– То твою дівчину звати Ліндою?
Він кивнув.
– Пішла собі. Забрала твій «Хітачі». Реально нервова мала. То як там твій пістолет, чувак?
Вона була в дзеркальних окулярах. Одяг чорний, підбори чорних чобіт глибоко врізалися у мнемолон.
– Сінові повернув, забрав заставу. Продав йому придбані в нього набої за половину того, що заплатив сам. Хочеш забрати гроші собі?
– Ні.
– Сухого льоду хочеш? Зараз це все, що є.
– Яка тебе муха вкусила? Нащо було здіймати істерику в павільйоні? Довелося того найманця порізати, він вийшов на мене з нунчаками.
– Лінда казала, ти прийдеш мене вбити.
– Лінда казала? Та я її вперше побачила тут у тебе.
– То ти не від Вейджа?
Вона заперечно похитала головою. Він помітив, що її врощені окуляри повністю затуляють очниці. Здавалося, сріблясті скельця ростуть просто з гладенької блідої шкіри над вилицями й зникають під грубо обстриженими пасмами темного волосся, яке падало на чоло. Пальці, що тримали голкостріл, були тонкі й білі, бордові лаковані нігті виглядали штучними.
– Гадаю, Кейсе, ти заліз у дупу з головою. Я прийшла, і ти чіткісінько вписав мене у свою картину світу.
– То що вам треба, леді? – Він сперся спиною на люк.
– Ти. Цілий, відносно неушкоджений, мозок у більш-менш робочому стані. Моллі. Мене звати Моллі, Кейсе. Мене прислав по тебе роботодавець. Хоче з тобою поговорити, та й по всьому. Калічити чи вбивати тебе ніхто не збирається.
– Це приємно чути.
– Хоч особисто я іноді калічу людей, Кейсе. Мабуть, так уже я влаштована.
На ній були вузькі штани з тонкої чорної шкіри й вільна куртка з якоїсь чорної матерії, що, здавалося, поглинала світло.
– Якщо я покладу голкостріл, будеш чемний? Бо виглядаєш ти так, наче здатен щось дурне встругнути.
– О, я дуже чемний. Практично підкаблучник.
– От і добре. – Вона сховала голкостріл у кишеню чорної куртки. – Бо як вирішиш-таки пошукати пригод на свою сраку, це буде остання дурниця у твоєму житті.
Вона простягнула руки перед собою долонями догори, трохи розчепірила пальці. Щось ледве чутно клацнуло, і з-під бордових нігтів визирнуло десять чотирисантиметрових двосічних лез.
Вона всміхнулася. Леза повільно сховалися.
02_
Після року в капсулах кімната на двадцять п’ятому поверсі «Тіба-Хілтон» здавалася величезною. Десять на вісім метрів, половина двокімнатного номера. Браунівська кавоварка парувала на низенькому столику біля розсувних дверей, що вели на вузький балкон.
– Випий кави. Схоже, тобі не завадить.
Вона зняла чорну куртку. Голкостріл висів під пахвою в чорній нейлоновій кобурі. На обох плечах сірої безрукавки були пласкі сталеві застібки-блискавки. «Куленепробивна», – вирішив Кейс і плеснув собі кави в яскраво-червону кружку. Ноги й руки його задубіли.
– Кейсе.
Кейс підвів очі на голос. Цього чоловіка він бачив уперше.
– Моє прізвище Армітідж.
Темний халат запнутий нижче пояса, широкі груди м’язисті й безволосі, живіт плаский і підтягнутий. «Блакитні очі такі світлі, наче вапном вибілені», – подумалося Кейсові.
– Сонце встало, Кейсе. Сьогодні твій щасливий день, хлопче.
Кейс різко махнув рукою, та незнайомець ухилився від тільки-но скипілої кави. Коричневі патьоки стікали стіною зі штучного рисового паперу. У лівому вусі Кейс помітив гранчасте золоте кільце. Спецпідрозділ. Незнайомець посміхнувся.
– Пий свою каву, Кейсе, – сказала Моллі. – Ти молодець, але звідси не підеш, доки Армітідж не скаже все, що має.
Вона всілася на шовкову подушку, схрестила ноги й узялася розбирати голкостріл наосліп. Дзеркальні лінзи її очей слідкували за Кейсом, коли той підійшов до столика й налив собі кави вдруге.
– Надто молодий, аби пам’ятати війну, правда ж, Кейсе? – Армітідж пригладив величезною рукою коротко стрижене каштанове волосся. На зап’ясті блиснув важкий золотий браслет.
– Ленінград, Київ, Сибір. Ми винайшли вас у Сибіру, Кейсе.
– Як це розуміти?
– «Шалений кулак», Кейсе. Ти чув цю назву.
– Це якийсь набіг був чи типу того? Хотіли російське ядро випалити вірусами. Так, чув про це. Ніхто живим не вийшов.
Раптом він відчув напругу в повітрі. Армітідж підійшов до вікна й подивився на Токійську затоку.
– Це не так. Один загін зміг повернутися в Гельсінкі.
Кейс знизав плечима й відсьорбнув кави.
– Ти консольний ковбой. Прототипи програм, якими ти користуєшся, ламаючи промислові банки, розробили для операції «Шалений кулак». Для вторгнення в Кіренське ядро. Комплектування було таке: міні-літак «Найтвінґ», пілот, кіберпросторова дека, жокей. Для вторгнення в нас був вірус під назвою «Кріт». «Кроти» стали першим поколінням програм для вторгнення в захищені кіберсистеми.
– Криголами, – промовив Кейс, не відриваючись від кави.
– Криголами. Щоби ламати КР, кібернетичне реагування.
– Проблема в тому, містере, що я вже не жокей, тож я, мабуть, піду собі…
– Я був там, Кейсе. Був там, коли винайшли таких, як ти.
– Ви й поняття зеленого не маєте про мене й таких, як я, друже. Ви можете собі дозволити наймати горлорізок, які притягнуть мою сраку перед ваші ясні очі, та й по всьому. А по деках клацати мені більше не світить – ні за ваші гроші, ні за ще чиїсь.
Він підійшов до вікна й глянув униз.
– Отам тепер я живу.
– Наша характеристика свідчить, що ти намагаєшся змусити вулицю неочікувано тебе вбити.
– Характеристика?
– Ми сконструювали детальну особистісну модель. Купили виходи на кожне з твоїх псевдо й прогнали зібрані на них досьє крізь одну військову програмку. Ти демонструєш суїцидальну поведінку, Кейсе. Модель дає тобі місяць життя на вулиці. При цьому, за медичним прогнозом, нова підшлункова знадобиться тобі протягом року.
– «Ми». – Він зустрівся поглядом із прозорими очима. – Хто такі «ми»?
– А що, якби я сказав тобі, Кейсе, що ми могли б вилікувати твоє неврологічне ураження?
Армітідж раптом здався Кейсові вирізьбленим із велетенського металевого зливка – непорушним, непідйомно важким. Наче пам’ятник. Тепер він розумів, що це сон і що невдовзі він прокинеться. Армітідж не скаже більше ані слова. Кейсові сни завжди закінчувалися такими стоп-кадрами, і цей сон теж добіг кінця.
– То що би ти відповів на це, Кейсе?
Кейс глянув на затоку й затремтів.
– Я би відповів, що ваші слова гівна варті.
Армітідж кивнув.
– А тоді запитався би про умови.
– Умови мало відрізняються від тих, до яких ти звик, Кейсе.
– Армітідж, дайте людині проспатися, – подала Моллі голос із подушки. Деталі голкостріла лежали перед нею на шовку, наче частини коштовної головоломки. – Він уже по швах тріщить.