Спогади Найтона (продовження)
Для людей вірити демону - це те саме, як вірити в лиса, який каже «тільки правду». Тільки сильні емоції й чиста правда могли переконати дракона в моїх словах.
У мене з’явилась ідея. Я скажу дракону, що спалив будинок Логега Гаївського, щоб той зрозумів, що я на все готовий ради коханої.
- Я хотів помститися Логегу Гаївському, бо він заборонив мені бачити свою дочку. Ви подумаєте, що я брешу - добре. Не вірте, а просто вбийте.
- Я бачу правду в очах, - з інтересом подивився на мене Кирил. Якщо дракони говорять тільки правду, то розпізнати її для них дуже легко. Пронесло. Мені більше нічого сказати.
- …але ти свято віриш у те, що вона до тебе прийде.
Ой, я здається щось прослухав. Цікаво, що ж він там говорив?
- Так, єдине я боюсь, що Гаївський не відпустить Ролель.
Я й не помітив, як його рука стала нормальною. План спрацював. Повезло, що я не набрехав, а то б було не солодко.
- Покарання відміняється? – закріпив успіх я.
- Жити заслуговуєш, дорогий юначе.
Так, ми й познайомились. Ми подружилися, коли він намагався повернути мені силу. Не повернув, але я навчився багато чому. Інформація, яку я маю, на вагу золота. Для драконів я - найкращий наставник. Знаю, як відкрити чакри, як пробудити силу, як пробудити дракона, і як контролювати силу. Найважче - це допомогти контролювати правду.
Село з минулого
Карай
Найтон закінчив розповідь і стало тихо.
- Ти можеш мене навчити? - спала мені геніальна думка. Якщо він себе не нахвалює, то я навчусь бути драконом.
- На привалах будеш тренуватися контролювати себе.
Ура! (Не подумайте, я не поклоняюся богу Ра.) Я навіть не підозрювала, що якийсь демон може бути таким.
Відпочинок закінчився, пора було йти далі. Десь скрізь хащі видніється село, дорога. Наша «дружня» компанія направилась до поселення. Проходимо ми біля руїн невеликої хатинки й у кущах хтось каже:
- Вернувщя?
Хто вернувся? Всіх це зацікавило окрім Внсі. Він просто стоїть і нічого не робить, а ми пішли перевіряти хто там.
- Агов, з вами все добре? - обережно запитала Віка. З кущів вибігла жінка в рожевому сарафані. Невисока, повна молодичка з довгою косою. Не встигла вона вибігти на дорогу, як дух підлетів до неї і схопив її.
- Нам потрібна допомога. Я не зроблю нічого поганого, просто пусти нас.
Внсі відпустив її.
- Та, щоб ти знову по щелу рощгулював?! Ні за що! Тебе взпгалі хтошь прошив шюди повертатищя?!
Від такого ми: я, Віка, Найтон, Варда зараз просто повергнуті в шок. Що Внсі робив з невинними людьми? Він - маніяк?
- Що він робив? - Віка запитала в жіночки.
- Чикайте, че паштка. Він - недруг. Чикайте, поки є надія. Вшіх одражу він не жможє жловити! Він - ненормальний дух. Одержимий!
Ого, заява не з простих. Підозрювала, що у нього не всі дома, але те, що він – одержимий? Я так бачу, у нього тут було темне минуле. Навіщо він взагалі людей крав? Гадаю в кожного тепер є питання до Внсі. Зависла пауза. Ми збентежені страхом селянки.
- Та, це було 20 років тому. Я змінився. Коли переїхав жити в Соверенто, то зустрів Кию, саме вона змінила моє життя.
- Ти брешеш. Ми всі бачили пряму трансляцію!
- Я її відпустив, а потім залетів до неї у машину. Вона звичайно готова була вистрибнути з неї, але я її уговорив підкинути мене в місто. Кия почала задавати мені запитання й коментувати мої відповіді. Ми розмовляли, вона почала давати мені поради, кажучи, що якщо я роблю не правильно, то все повернеться бумерангом. Я прислухався, почав змінюватися й став нормальним. За двадцять років я повністю змінився. Кілька разів намагався вибачитися перед вами, але мене ніхто не слухав!
- Бо ти брешеш!!! Пощлє твого «вибачєнія» три мої подруги попали в пшихлікарню іж-жа тєбя!!!
- То було більше, ніж п’ятнадцять років тому. Тоді я не розумів, що роблю. Повірте мені хоч раз.
- Коли ми тобі повірили, людина жникла бежвішти!!!
- Але потім повернулась…
- …і більше не змогла говорити.
- А якщо вони підтвердять мої слова, то ви мені повірите?
- Ні, ти їм погрожував напевне.
- Як я міг погрожувати демону-вампіру, дракону, перевертню й феї.
Жінка подивилася на нас, як на потвор і побігла до села з криками: «Дух вернувщя!». У селі почалася паніка. Здається Внсі сильно лякав селян колись. Внсі кинувся за нею й зловив в оберемок. Вона закричала ще сильніше. Він хотів було її заспокоїти, але якийсь дід з гвинтівки поцілив йому в ногу й націлився на нас. Я впала на землю та закрила голову руками. Віка впала рядом. Найтон сховався за кущами, а Варда перетворилась на змію й заповзла в хащі.
Потім я зрозуміла, що Внсі може стекти кров’ю. Підняла голову та побачила: він скотився в канаву, де зав’язав ремінь на нозі вище рани. Він молодець, не закляк від болю, а веде себе дуже впевнено.
Пролунали ще кілька пострілів. Напевне, він ду-уже сильно напартачив у цьому селі. Що треба було робити, щоб тебе гвинтівкою відганяли? Ціле село наїжачилося зброєю. Він що реально крав людей? Євхаар!
Народ розбігся, хто куди, тільки з щілин у парканах та з вікон стирчали стволи. Я дещо придумала, але це небезпечно. Хоча здатися - це все ж таки погана ідея.
- Навіщо стріляти? Зупиніться! - голосно крикнула Віка. Навколо неї утворився рожевий туман і вона, піднявшись на ноги, пішла до села. Дід з переляку пальнув у туман, але не попав. Чудово!
- Я вистрелю, якщо не зупинишся! – деренчливим голосом крикнув дід.
- Що він вам зробив?
- А ти не чула?
- Ні, - реально не розуміючи запитала фея. Я сподіваюсь хоча би їй повірять. Я тим часом відповзла в канаву за кущи. Там як раз лежить поранений дух. Йому боляче, бідний. Яким би він не був, мені його дуже сильно шкода. Я не перший раз бачу, що в когось стріляють.
- Євхаар, як ти терпиш? - прошепотіла я.
- Якось.
- Що прострелили? - я розумію, що ногу, але що саме? Кістку, колінну чашечку чи ще щось.
- Здається артерію, - станаючи, відповів він.
- У вашу…Венеру, тобі негайно потрібен лікар.
Хоча сильної кровотечі я не бачу, але це може тому, що Внсі наклав джгут? Як обробити рану? Я не знаю. З лікарських рослин знаю тільки подорожник. Так, з мене медик, як із свині модель.
- Може тобі подорожник дати? - невинно запитала я. Просто мовчати якось соромно. Не знаю чому, але соромно.
- Нічого не треба, я краще так походжу, - посміхнувся Внсі. Все затихло, я думала, що дід пішов геть, але той тихенько підійшов до нас. Євхаар, він же нас застрелить. Може не мене, але Внсі точно.
- Стій! Не стріляй. Ми беззбройні. Не знаю, що там накоїв Внсі, але це все в минулому. Зараз він поранений та йому потрібна допомога.
Дід, тримаючи зброю наперевіс, недовірливо дивився в наш бік. З прикриття, шкандибаючи, вийшов дух. Сподіваюся, що в діда не інсульт, а всього лиш параліч з переляку. Ще в мене є велика надія на те, що Внсі в минулому нікого не вбивав. Ну, на службі це напевне було життєво необхідно, а поза службою вже порушення закону. До нас підбігла Віка. Гадаю, то вона діда привела, а він без зброї побоявся підійти.
Складний вибір
Карай
Ми домовилися зі старостою, що нас приютять на деякий час, а ми поклянемося на крові, що нікому нічого поганого робити не будемо і, головне, лякати не будемо. Нам виділили маленький будиночок. Така собі хатинка, але сперечатися ніхто не став.