Дерев’яний будинок, одноповерховий. За низенькими дверима вузенький темний коридор, з якого можна попасти в дві окремі спальні, кухню та вбиральню. Спальні розраховані на двох. На кухні стоїть манюсінький диванчик. Інтуїція мені підказує, що саме я буду спати на ньому.
Жеребкуванням вирішили хто де буде спати. І, як я й думала, мені дісталась кухня. Кухня досить затишна. Стіни дерев'яні, зліва красується піч, а справа диван. Посередині стіл та шість стільчиків. На стелі висить кілька стареньких лампочок. Диван більш схожий на крісло, але це все ж таки диван. Мені дали подушку та ковдру.
Віка вже встигла подружитися зі старостою, тому нам навіть виділили продукти на вечерю. Віка - це єдина істота, якій тут довіряють, бо вона - фея. Всім відомо, що феї не кривдять, а навпаки допомагають. Дракону (тобто мені) вірити не хочуть, про демона я вже мовчу.
Ось настала ніч…
Я прокинулась від шереху. Було темно. Хтось сидів за столом та їв. Думала це хтось з наших зголоднів, але тінь була маленька й потім невідомий зістрибнув зі стільчику. Хто це може бути? Може домовий? Істота підійшла до диванчику й сіла поряд зі мною. Страшно, але зовсім трохи.
- Сунься, це моє місце, - нагло відсунув мене до стінки невідомий. Такими маленькими рученятами. Точно домовий. Тепер я зрозуміла, диван - це ліжко для домового, тому такий маленький.
- Ти домовий? - запитала я. Мене тепер точно нічим не здивуєш. Я бачила: джина, демона, духа, фею, перевертня. Це ще не враховуючи те, що я - дракон.
- Вау, ти така догадлива, - із сарказмом сказав домовий, - я - Міша.
- Карай, - не впевнено відповіла я. Як невпевнено? Та просто! Так, я перший раз із домовим говорю, тому невпевнено.
- Ми двоє не вмістимося. Лягай на підлогу.
Це наглість вищого рівня.
- На підлогу? - шепотом крикнула я. У мене ще такого не було, щоб домовий мене виганяв.
- А куди ще? Це моє місце, а ти можеш із стільців собі спокійно зробити ліжко.
Проклинаючи це нагле створіння і його рідню, я лягла на шість стільців.
Ранок почався із смішків. Хтось відверто сміявся над тим, що я сплю на стільцях. Відчула, що я лежу на підлозі зав’язана ковдрою. Не укутана, а зав’язана. Спробувала встати… сміятися почали ще сильніше. З просоння я ніяк не можу зрозуміти, що відбувається. Я якби розумію, що я зав’язана, але не розумію, хто там рже. Дві безсмерті істоти напевне. Страх загубили. Вони мені ще й наволочку на голову, як мішок оділи.
- Хто тут безсмертний, зізнавайтесь!
Коміки засміялися ще голосніше. Хтось швидко зняв з моєї голови наволочку. Біля входу до кухні стоять Варда та Внсі. Я розумію чому Варда так зробила, але якого біса Внсі тут робить?
- Євхаар, ви серйозно?!
Спробувала сісти… Заіржали, як коні. Спробувала ще раз. Потилицею бемкнулась об підлогу. Що за день такий? Цікаво, котра зараз година? Спочатку треба вирішити проблему: «Я й ковдра». Просити допомоги у «безстрашних» не буду! Я горда.
Це ж треба було такий складний вузол зав’язати! Я спробувала роз’вязати, але руки не дістають до «мотузки». Хотіла спалити ковдру…
- Який сенс було це робити? - безнадійно запитала я.
- Ну… - задумалась Варда, - це перше випробування…для того…щоб ти… розкрила потенціал…
- …виплутування з ковдри? - продовжила я нісенітницю.
- Точно! - весело підтвердив Внсі.
Чудово! Може опустити голову й дмухнути вогнем, хоча не вийде, бо дехто дуже розумний прив’язав до мого волосся ковдру так, щоб я могла рухати головою тільки вправо й вліво. Як можна було волосся прив’язати до ковдри?
- Спробуй виплутатися, - розсміялась Варда. Дуже смішно. От, підпалю це все! Ноги я звільнила, але вони, як на зло не однією ковдрою мене обмотали, а порізали її на кілька частин. Одною частиною обмотали плечі, іншою руки, третьою примотали руки до тіла, четвертою ноги зав’язали. Розумно.
- Не могли ще більше мотузок використати? - обурилась я.
- Ми хотіли, але ковдри не вистачило.
- Як ти взагалі ходити можеш? - запитала я у Внсі. Йому ж вчора ногу прострелили, а він ходить. Я придивилась і замітила, що Внсі ледь помітно, але прозорий. Ну, тепер зрозуміло.
- Ти серйозно подумала, що я в матеріальному стані зміг би встати?
- Я до останнього не вірила в це. А як ти у вигляді туману зміг це зробити?
- Нормально.
Я дмухнула язик вогню прямо в духа. Йому це не зашкодить, а будиночок підпалити начебто не повинна. Після цілої низки рухів руками, змогла їх звільнити, а тоді повністю звільнилась і пригрозила їм помстою.
День пройшов швидко. Ми дізналися, що село оточене захисним куполом, через який не може проникнути ніяка надприродна істота й тільки добровільний дозвіл сільських мешканців дає можливість пройти крізь нього. Ми в безпеці! Як би ми не дали клятву, ми б не пройшли сюди. Але в мене є підозра, що рано чи пізно нам прийдеться звідси тікати. Ми з Найтоном почали тренування. Десь години три розкривали чакри. Все було марно. Відкрити стабільні чакри не вийшло, але контролювати силу я вже трохи можу.
Сиджу, медитую й тут до мене підбігає Віка. Як на мене, так краще сказати підлітає. Не знаю, як такі маленькі крила її втримали, але якось вона відірвалась від землі на півметра. Запихалася не на жарт. Вона напевне всіх облетіла з новиною. Сподіваюсь нічого поганого не сталось, хоча, на нас полює демон. Що може бути доброго?
- Караю!
- Що сталось?
- Караю, біля села ходить ціла… - перевела подих фея, - зграя демонів. Вони хочуть оточити село! Нам не вибратись!
У кімнату забігли всі до одного. Ошелешені новиною ми вирішуємо, що будемо робити. Втеча - це не вихід, оскільки не аби, яку швидкість можуть розвивати Віка, Внсі й Найтон. Ми з Вардою не дуже швидко бігаємо. Часу обмаль, бо на все про все година. Це нам староста села повідомив. Демони сказали: «Або ви віддаєте нам тих п’ятьох туристів з фантастичними здібностями, або ми беремо село в облогу і звідси ніхто не вийде живим. На роздуми у вас не більше години». Звичайно нас спробували силою віддати демонам, але не вийшло.
Пройшло півгодини, а ми досі не знаємо, що робити! Третій раз до нас заходить староста й каже:
- Не жрожумєйтє мене не правильно, алє я маю рятувати щело, а не ваш.
- Дайте нам ще десять хвилин, - попросив Найтон. Всього лиш десять? Ми - трупи. Що ми встигнемо за десять хвилин? Скажіть мені, будь ласка.
- Джєщонт минут! - сказав чоловік.
Наша компанія закивала головами. Думаю ми приречені. Я не песимістка, але навіть сліпий побачить, що це безнадійно! Все село оточили демони, які хочуть нас вбити.
- Віка, телепортуй нас до мене! - з надією сказала Варда.
- Не впораюся. Для перенесення такої маси моєї магічної сили не вистачить і заклинання потягне силу з моєї аури. Для мене це може бути фатально.
- Так, візьми силу з нас, - подав ідею дух. Логічно, бо нас п’ятеро й сили набагато більше, ніж в одної феї. Віка подумала, сіла й сказала, щоб ми взялися за руки й сіли біля неї. Після трьох хвилин не зрозумілого бормотіння я відчула слабкість. Світло то гасне, то знов загорає. Невже, телепортація існує? Вау, а світ ще більш загадковий, ніж я думала. Варда детально описує її будинок.
- А як Віка знає куди телепортуватися? - у думках задала собі питання. Десь у підсвідомості почула чийсь голоси:
- Ще трохи й все вийде.
- Скоро я стану початковою формою.