- Ха, нехай бере сили скільки захоче.
- Чому мене нудить?
Це мої таргани в голові ожили? А, може це взагалі не мої думки, а думки Віки та інших? Хто знає.
Земля
Карай
Нас оточила пітьма, потім світло, а потім ми потрапили на безлюдне шосе. І це - будинок Віки?
- А як же село і його мешканці? - запитала я, хвилюючись за селян, що залишилися в оточені демонів.
- Заспокойся, селяни не постраждають. Демони відчули викид магії при телепортації, тому коли їм скажуть, що ми зникли, вони повірять цьому і підуть шукати нас, - пояснив Найтон.
Ми озирнулися навколо. Місцевість горбиста, ми як раз на пагорбі стоїмо й перед нами в долині розкинулося місто. Кілька високих будівель, але не хмарочосів, та інші будинки в два-три поверхи. Дивно, у небі жодного патруля, жодного безпілотника, жодної камери. Зазвичай дороги посилено патрулюють на великій висоті для забезпечення безпеки учасників дорожнього руху, а тут нічого нема.
З іншого боку пагорба по шосе їде машина. Така червона, дуже стара модель. А, що це знизу - колеса? Так, у наш час машин з колесами немає. Усі машини літають, а тут вони на колесах їздять? Ми, напевне, у минуле потрапили, хоча це не можливо. Якщо я була би не я, то в подорож у часі не повірила б, але це - я і, тому я вірю в це.
- Де ми?
- Напевне, у минулому. Я не знаю, - відповіла мені Віка.
Машина має проїхати біля нас. Нам все рівно треба кудись йти, тому я почала махати рукою, щоб машина зупинилась. Коли машина під’їхала, ми побачили, що за кермом сидить старший чоловік. Віка підійшла й відкрила передні дверцята:
- Чи не могли ви підвести нас у місто, будь ласка?
Я гадаю, що від такого милого тону нас точно підвезуть. А, якщо це минуле, то як зреагують на крила феї? А головне, якою мовою розмовляють місцеві аборигени? Чи зрозуміють нас, чи зрозуміємо ми їх? Віка може вмовити й мертвого, чоловік кивнув головою на салон автівки, щоб ми сідали. Ура! Нас розуміють.
У салоні машини темно-коричневі, пильні сидіння. Ми втиснулися в машину. Віка сіла спереду (чоловік навіть уваги не звернув на її крила). Може це просто магія? Найтон, Варда, Внсі та я на задньому сидінні. Шестеро людей у салоні. Ну, одна людина й п’ять нелюдей. Добре що Внсі – дух, місця практично не займає, а то було б затісно. Чоловік був одягнений в досить простий одяг: джинсові штани, картату сорочку. Дивишся й ми на тлі місцевих не будемо надто виділятися.
- А, як ви сюди потрапили? - запитав чоловік. Треба щось придумати. Не казати ж йому, що ми сюди телепортуватися з іншої планети завдяки феї.
- Ми пішли в похід і заблукали, а потім побачили дорогу й вийшли, - невинно відповіла я. Інше не прийшло в голову. Знати би ще, що це за планета, бо на Різо авто не їздили на колесах вже пару тисячоліть.
У голові в мене зародилася ідея. Є два варіанта, куди ми потрапили: у минуле або ж в іншу галактику. У наш час Карликова галактика Великий Пес повністю розвинена. Велика ймовірність, що ми у галактиці Чумацький Шлях, а в цій галактиці як раз є купа не розвинених зірок. Я там ніколи не була. Мій дядька Бен, космонавт-дослідник інших галактик, там був, казав, що літав на планету Дагон, яка обертається навколо зірки Фомальгаут. Він ще розповідав, що інколи на орбіті цієї зірки з’являються якісь дивні непізнані об'єкти, але дуже рідко. Мешканці Дагона вважають, що ці об'єкти із зірки під назвою Сонце. А, якщо ми реально в Чумацькому Шляху, то ми можемо бути, де завгодно. Тобто ми зараз можемо бути на любій планеті цієї галактики. Така новина мене не радує. Гадаю, що така новина нікому настрій не підніме. І все ж таки мені дуже цікаво було б побачити минуле.
Їхали ми не дуже довго. Місто починалося одноповерховими будиночками, що стоять уздовж дороги, потім пішли міські квартали, але максимум п’ять-шість поверхів. Чоловік поцікавився де нас висадити. Віка попросила ближче до центру. Практично нікуди не звертаючи, машина виїхала на набережну й поїхала вздовж невеликої річки з зеленими берегами. На повороті наліво біля кам'яного моста водій зупинився й побажав нам щасливої дороги. Підозрюю, що ми десь біля центру.
По бічним кам'яними сходами піднялися на міст і попрямували на іншу сторону. На перилах мосту висіли різноманітні висячі старовинні дверні замки, деякі з привареними сердечками й буквами. Дивний звичай - вішати замок не на двері, а на міст. Це щоб ніхто не проліз через перила в річку?
З мосту вийшли на не велику площу круглої форми. З трьох боків вона оточена триповерховими будинками світлого забарвлення, а четвертим боком упирається в набережну та міст. На площі зліва під стіною розташована кругла сцена, а на стіні над нею красується герб з виноградом. Ми запитали мешканців, де ми, нам сказали, що це Театральна площа. Той герб з виноградом - це герб міста Ужгорода. Прямо навпроти сцени розташований Ляльковий театр, а за ним філармонія: висока червона споруда прикрашена складним орнаментом, яка чимось нагадує культову споруду.
Поруч зі сценою красивий триповерховий будинок з балконами, колонами, гнутим червоним дахом і годинником, під яким видніється кам'яний напис «est ni media verum». Я б перевела це як "віримо засобам масової інформації". Біля будинку на розі стоїть мідна статуя художника у весь зріст, який пише картину на мольберті. Чоловік одягнений в старовинний костюм, на голові шляпа, біля ніг стоїть саквояж. Обличчям він повернутий в бік річки й мосту і, швидше за все пише пейзаж.
Пройшовши повз художника, ми спустилися по сходах до великого старого дерева в кілька обхватів, що розкинулося на набережній. Потужний стовбур обплетений таким же старим плющем і у височині складно відрізнити де чиє листя.
Далі вздовж набережної по липовій алеї повсюди стоять лавки з товарами, пахне усілякою випічкою, на прилавках красуються різноманітні дрібнички: брелоки, сувеніри, дерев'яні вироби й тому подібне. Сюди збіглася купа народу. Це напевно ярмарок.
- Я знаю, що нам робити, щоб дізнатися куди ми потрапили, - радісно вигукнув демон.
- Що? - в один голос запитали Внсі та Варда. Мені також цікаво, але я не встигла запитати, а зараз це значення вже не має.
- Віка, ти ж гарна й приваблива фея? - такого питання ніхто не очікував, а Віка, яка смакувала бублик, поперхнулась. Знаєте, на ярмарках дозволяють щось скуштувати.
- І яку роль це грає? Скажи мені, будь ласка, - кашляючи запитала бідолашна фея.
- Підійди до якогось хлопця біля он того бару, - показав Найтон на тент з вивіскою «Zibert». Цікаво, що це означає, тобто це слово, як перекладається? Я таке слово ніде не зустрічала. - А потім скажи, що ти закликаєш усіх захищати природу. Після цього попроси його продовжити таке речення: ми маємо берегти нашу рідненьку планету…
Ми вирішили, що робити. Винахідник цієї ідеї «попросив» у продавця канцелярії десять аркушів паперу, Віка магічно зробила з цього флаєри про збереження довкілля. Компанією ми пішли до бару, але Віка йшла перша. Далі ми розбіглись як мурахі й почали спостерігати. Віка підійшла до чоловіка, який пив напій з великого скляного келиха.
- Добрий день, будь ласка, бережіть неповторну природу! - чоловік повернувся до неї й посміхнувся, люб’язно взяв флаєр. - І щоб людство це не забуло, пропоную гру: я кажу речення, а ви його продовжуєте, гаразд?
Що вона меле? Хіба так флаєри роздають? Хоча все йде по плану, але зі сторони це кумедно виглядає.
- Добре, - відповів чоловік.
- Ми маємо берегти нашу рідну, рідненьку планету…
- …Земля.
- Ви – молодець! - із соромом на обличчі Віка направилась до нас. А, навколо, якої зірки обертається Земля? Гадки немаю, але може хтось з наших знає. Нам ще пощастило, що мови схожі, як і у нас, так і на цій планеті, а може хтось з моїх супутників застосував магію? Пройшлися по ярмарку, побродили по центру міста. Нам пощастило, що сюди ми потрапили навесні: на вулиці тепло, зелень яскрава, молода, на вулицях, викладених бруківкою, цвітуть дивовижно красиві дерева, більше схожі на величезні букети рожевих квітів. Як нам пояснили, це сакури – вишневі дерева, привезені сюди з Японії (далека острівна країна ранішнього сонця), які тут прижилися й дуже добре себе почувають.