Глибока ніч. Карай давно спить. Тихо ступаючи, я підійшов до дверей в її кімнату. Простягнув руку й взявся за дверну ручку. Враження ніби торкнувся розпеченої до білого поверхні металу.
- Якого… - остаток фрази я проковтнув. - Аааа!
Не знаю, звідки це дівчисько достала потрібне, але розумію, що Карай знає чого остерігаються раси на кшталт моєї. Як?!
Карай
Я прокинулась досить рано. Подивилась на годинник, зараз дев’ята ранку. Повернула голову й мені, у прямому сенсі, стало погано. Посеред кімнати стояв Найтон. Він підняв руку і, повернувши її долонею до мене, помахав так, щоб я побачила глибоку криваву рану.
- Демон! - з жахом промовила я.
- Краще.
- Вампір?
- Краще.
- Я більше не знаю такі раси, які можуть покалічитися з-за кришталевої та святой води. Тільки… Ні - це не можливо.
- Можливо. Я - демон, вампір і маг. Усі три здогадки були вірними.
Він якось дивно посміхнувся й наблизився. Мене таким не налякаєш. Я здаватися не буду!
- Тобі гірше, - задоволений моїм непереможним духом, Найтон наблизився й жадібно задивився на шию. Ой, як примітивно! Те, що він може прибити мене одним рухом, не лякає. Так, я ненормальна, але й непередбачувана. Як можна сильніше вдарила ногою його в живіт і рвонула до зброї - пляшечок з водою. Схопивши одну, плеснула трохи рідини на Найтона, він зашипів.
- Навіщо я тобі?
- Я збираю команду.
Я відчуваю коли мені брешуть, тому пару крапель знову попали на Найтона: «Не правильна відповідь. Буду карати, якщо будеш брехати».
- Для жертвоприношення. Тільки не лий більше! - мені його майже шкода, - повелась?
- Що? - на що я маю повестись?!
- Сказав я тобі правду. Я - демон і вампір, але не маг, та все рівно можу заставити тебе вибачитися і водночас допомогти перетворитися.
Мені стало погано. Жар, холод, озноб, все це водночас. То спекотно, то дуже холодно. Очі печуть так сильно, що здається ніби їх випалюють. Я впала. Мене скрутило, почало трясти. Ніс заклало, стала дихати через рот, але стало ще гірше.
Я ледь заповзла на ліжко під пильним поглядом напівкровки. Двері зачинилися, серцебиття прискорилось, потім сповільнилось. Боляче дихати. Мої зуби стукають, як дятел по дереву. Тепер ще холодніше. З очей ллються сльози. Я відчула тепло, але трястись не перестала. Руки наче лід холодні.
Ну, якщо почитати фольклор, то говорять, що це перетворення, але ці ознаки відносяться до перевертнів. У звичайному фольклорі завжди казали, що дракони - це істоти, на яких полювали лицарі, щоб рятувати принцес. Ми ж розуміємо, що це казки для дітей. У сучасному світі мало хто вірить у дива, та чи завжди ми праві?
Так, не в той бік ідуть мої думки.
Я задрімала. Як прокинулася, у голові з’явилася ідея. Якщо в мене ще залишилися ці дві пляшечки з водою, то в мене є шанс втекти. Треба все зробити швидко. Я ризикую, але маю спробувати. Тихенько повісила сумку на плече й відсунула її на спину, у руки взяла пляшки й вийшла з кімнати. Біля дверей спить джин. Охорона вище даху! Зараз головне його не розбудити.
Біля джина легко пройти не поміченою. Я пішла по темному коридору. Як тільки дійшла до повороту наліво, то почула чоловічий голос. Слів не розібрати. Так, як я тут пройду? А, є один спосіб! Відкрила пляшку з кришталевою водою, вибігла з-за рогу й вилила все, що наповнювало її на хлопця. Найтон, а це був він, зашипів та закрився руками. Але облом, біля нього стоїть ще хтось. А це ще хто? Незнайомець швидко припечатав мою тушку до стіни. Ось так поворот подій!
Тримаючи мене за шию, він запитав у Найтона:
- Це вона?
Я не дозволю із собою таке витворяти! Якщо я дракон, то в мене це має вийти. Я уявила, що видихаю вогонь, як вогнемет, і струмінь вогню вирвався з мого рота прямо в обличчя гада, що тримав мене. Ну, сумніваюсь, що йому не боляче. Хлопець від шоку навіть впав. Вийшло! Найтон досі шипить, але вже зібрав свої сили й кинувся до мене. Я встигла відкрити пляшку зі святою водою, але використати вже не встигала, тому виплеснула струю вогню. На цей раз вийшло набагато легше. Мені подобаються мої можливості!
У такій ситуації до мене наблизитися ніхто не спромігся. Але сенсу бігти далі немає. Ця будівля як лабіринт Мінотоса. Я рвонула назад по коридору й понеслась, стукаючись об стіни на поворотах. Через деякий час забігла в першу-ліпшу кімнату й закрилась залишивши ключ у замку. Все даремно! Що далі? Виходу нема. Думай! Якщо вони демони, я безсила. Це можна порівняти, як два бульдога проти маленького той-тер’єра.
- Будемо заходити в кожну кімнату! Якщо ми її не знайдемо, вона рано чи пізно знайде вихід.
За дверима почулись швидкі та впевнені кроки.
- Навіщо витрачати час? Просто послухаєм, - вони заходити не будуть! Щастя! Я завмерла й дихати перестала. Здається хтось також завмер біля дверей. Пронесло. Хлопці пішли з думками, що втікачка ховається десь в іншому місці.
- Ік!
Тільки не зараз. Ні, тільки не зараз. Чому гикавка починається тоді, коли вона найменше всього потрібна? Це вічне прокляття! Як казала моя бабуся: «Закон підлості».
- Так, здається пропажа знайшлась!
Я взяла стілець, щоб оборонятися й встала до стінки. Ключ повільно повернувся й замок клацнув відкриваючись, ніяк магію задіяли? Двері повільно відчинилися. Замахнулася, удар… Мене відкинуло так, що я долетіла до стіни навпроти. Боляче! Як тільки собі хребет не зламала? У кімнату ввійшли Найтон й незнайомий хлопець. Наблизились до мене. Оточили.
- Навіщо так старатися? - з посмішкою запитав невідомий.
Я піднялась на ноги, а їхні очі так і кажуть: «Ну, спробуй. Давай, якщо кишка не тонка». Гадають їх ніхто не може перемогти. Прийняла боксерську стійку: зігнуті руки підняті перед собою, ліва прикриває обличчя, права - горло; ноги, тремтячі від напруги, напівзігнуті, права - попереду, ліва - опорна. Тільки замість рукавичок навколо кистей загорівся синій прозорий вогонь. Во я даю! Аж самій страшно стало! Однак, горезвісний закон підлості й тут спрацював: на одному кулаці вогонь згас. Та ладно, і без нього обійдуся!
- Це ж дракон. Точно!
Незнайомий хлопець наблизився. Я відскочила назад, чим розвеселила Найтона. Замахнулась… і промазала. Не те, що я косоока, ні, просто перший млинець завжди грудкою.
Смішно їм! Зараз я посміюсь. Мені здалося, якщо навколо них зробити вогняне коло, то вони з нього не зможуть вийти. Я заставила підлогу навколо них горіти. Не ідеально, але згодиться.
- І це все? - запитав Найтон і миттєво перемістився за кільце вогню. Я й зойкнути не встигла, як опинилась на підлозі, яка трохи обгоріла. На цей раз я просто впала сама, бо сил не було. Ні з того, ні з сього взяла й впала. Усі сили ніби пішли від мене.
- Здулась! Слава Космосу! Я вже думав, що прилив буде довгим.
Який ще прилив? Про що Найтон каже? Прилив - тобто сил, напевне. Тобто я зараз знову буду слабкою. Краще б я взагалі нікуди не літала, а тепер пізно. Мене принесуть у жертву? Кому? І навіщо?
За мить мені чимось заліпили рот, здається скочем. Руки скрутили мотузкою, а на ноги її не вистачило, тому знову застосували скоч. Через хвилину я нагадувала святкову посилку некондиційного розміру. Невідомий наказав Найтону взяти мене на руки й нести в підвал. Найтон, недовго вагаючись, закинув мене собі на плече, як мішок з овочами. Всю дорогу намагалася вирватися. Один раз навіть примудрилася головою в стіну довбонути на повороті. Аж іскри з очей посипалися! У голові шуміло від припливу крові.
Коли спускалися по сходах, смикалася не дуже сильно, оскільки вигляд крутих сходинок, що йдуть по колу в темряву, був моторошний. З великими труднощами, але Найтон дотягнув мене до камери. Скинув з плеча і, притримавши, приставив до стіни. Поки Найтон розірвав скоч на моїх ногах, його подільник відкрив товсті дерев'яні двері. Найтон схопив мене за плечі й штовхнув у камеру, а слідом полетів і сам. Коли ми змогли піднятися й повернутися до дверей, вони вже зі стуком закрилися, і ключ повернувся в замку. Через малесеньке віконечко у дверях, той, хто запроторив нас сюди, сказав щось про те, що для ритуалу також потрібна кров демона й вампіра. Віконечко закрилось і, на наше щастя, на стіні загорівся смолоскип.