(Драма в одній дії)
Переклад Лесі Українки
Кілька зауваг Цей переклад був зроблений більш як століття тому, на що слід зважати при його оцінці. Та навіть на той час він був не найкращим. По-перше, Леся Українка, як і майже вся українська література початку століття, плелася у самому хвості Європи, вони абсолютно не розуміли тих нових віянь і течій, що виникали (і це при тому, що Українка знала багато мов, і часто бувала за кордоном). Про це нерозуміння як символізму, так і модернізму взагалі, свідчить її лист до видавця, якому вона посилала цей переклад.. Згодом пришлю свій переклад одноактової драми Метерлінка L'Intruse. Хотілось би мені дуже, щоб наша русько-українська публіка познайомилась би з сим новітнім драматургом в його найкращих творах, а до того ж в українськім перекладі. Нехай ваша хвальна редакція поборе відому мені свою нехіть до модерністів і прочитає мій переклад, я певна, що ся оригінальна і тонко написана річ не може не звернути на себе уваги навіть пристороннього читача. Я не абсолютна (далеко ні!) поклонниця Метерлінка і взагалі модерни, але в трьох драмах сього автора я справді бачу нові елементи штуки, скомбіновані з великим таланом. Одну з таких драм оце, власне, маю подати [Лист до В.Гнатюка, 18.05.1900]. Про її мову тут говорити не буду, все таки минуло століття. Зрозуміло, що людина, яка абсолютно не розуміла Метерлінка, його театр смерті, складну і дуже важливу символіку, не змогла передати дух цього твору, те напруження, драматичність, що так йому характерні, не зважаючи на свій талант (хоч, як на мене, не такий вже й великий). Українка, як і укрліт, має багато спільного з іншої п'єсою Метерлінка - Сліпі. Як і персонажі, вони втратили поводиря (а, може, і не мали його взагалі), а самотужки не здатні зробити нічого, хіба що десятиліттями бродити навколишнім лісом, і не бачити звідти виходу, який зовсім поруч.
Настільки мені відомо, існують і сучасні переклади Метерлінка (як мінімум, Непрохана, Сліпі та Синій птах), але в бібліотечному каталозі я їх не знайшов. Можливо, вони друкувались у журналах.
Дмитро Кузьменко, 2003
____________________ДІЙОВІ ОСОБИ
Дід (сліпий).
Батько.
Дядько.
Три дочки.
Сестра милосердя.
Служниця.
Діється в новітні часи.
Доволі темна зала в старому замку. Двері праворуч, двері ліворуч і скриті двері в кутку. В глибині вікна з кольоровими шибами, найбільше зеленої барви. Шкляні двері на терасу. В кутку великий фламандський дзиґар. Лампа горить.
Три дочки. Ходіть сюди, діду, сядьте при лампі.
Дід. Мені здається, що тут не дуже ясно.
Батько. Чи підемо на терасу, чи зостанемось тут, в хаті Дядько. Чи не краще б зостатись тут Цілий тиждень йшов дощ, і ночі тепер холодні та вогкі…
Старша дочка. Однак же тепер зоряно.
Дядько. То що Зорі нічого не значать.
Дід. Краще зостатись тут - хто знає, що може статись Батько. Нема чого турбуватись більше. Тепер безпечно, вона вже врятована.
Дід. Я думаю, що вона нездорова.
Батько. Чого ви се говорите
Дід. Я чув її голос.
Батько. Але ж лікарі запевняють, що ми можемо бути спокійними… [221] Дядько. Ви ж добре знаєте, що ваш дідусь любить нас даремно турбувати.
Дід. Я не бачу того що ви.
Дядько. То треба вірити тому, хто бачить. Вона мала дуже добрий вигляд по обіді. Тепер вона міцно спить, і ми не маємо чого труїти собі перший спокійний вечір, що нам доля дала… Я гадаю, що ми маємо право відпочити, навіть посміятись трохи сього вечора.
Батько. Справді, се перший раз, що я почуваюся дома межи своїх після сих її страшних пологів.
Дядько Вже як тільки хвороба ввійде до хати, то здається, немов хто чужий є в родині.
Батько. Але тоді теж видко, що поза родиною нема на кого надіятись.
Дядько. Правда ваша.
Дід. Чому се я сьогодні не міг одвідати бідної донечки Дядько. Ви знаєте, що лікар заборонив.
Дід. Я не знаю, що й думати.
Дядько. Зовсім нема чого вам турбуватись.
Дід (показує на двері ліворуч). Вона не може почути нас Батько. Ми не будемо надто голосно говорити, та й двері товсті, і сестра милосердя там при ній, вона нам скаже, коли здіймемо гомін.
Дід (показує на двері праворуч). Він нас не почує Батько. Ні-ні!
Дід. Він спить
Батько. Так, я гадаю.
Дід. Слід би довідатись.
Дядько. Я б за нього більше боявся, ніж за вашу жінку, за того малого. Вже кілька тижнів, як він вродився, а ледве ворушиться. Досі й разу не крикнув, так наче з воску дитина.
Дід. Я думаю, що він буде глухий, а може, й німий… От що то значить споріднені шлюби…
Мовчання незгоди.
Батько. Я сливе лихий на нього за ті болі, що він завдав своїй мамі.
Дядько. Треба ж мати розум що ж винна та бідна дитина Він там сам в хаті [222] Батько. Так, лікар не хоче, щоб він був при матері.