— Я бачив Бухаріна один раз у житті, — відповів Ілля. — На Тушинському аеродромі… Я підійшов, щоб привітати його, як належить за статутом…
— Як ви його впізнали серед десятків тисяч трудящих? За умовним знаком? Чи було заздалегідь. обговорене місце зустрічі?
— Та не було нічого обговорено!
— Хто привіз Бухаріна в Тушино?
— Не пригадую.
— Хто вам його показав?
Ілля посміхнувся:
— Ви з якого року?
— Тут ми ставимо запитання, — так само тихо і коректно відповів слідчий. — А ви відповідаєте…
— Вам двадцять два, — сказав Ілля. — Не більше. Отже, в двадцять дев’ятому вам було чотирнадцять, і ви пам’ятаєте, що портрети Бухаріна виносили на Красну площу, як і інших членів Політбюро…
— І ви не перешкоджали цьому?
— Чому?
— Прославленню одного з диверсантів і вбивць?!
— Та хіба член Політбюро може бути диверсантом і вбивцею?!
— Прошу відповісти на конкретне запитання: ви, особисто ви, не протидіяли прославленню Бухаріна?
— Послухай, ну що ти, їй-богу, крутиш хвостом? — Ілля зітхнув. — Скажи, що сталося, чого ти від мене хочеш, і на підставі цього, коли я зрозумію суть справи, розмовлятимемо по-людськи…
— Це що, заклик до змови? Так вас треба розуміти? Повторюю: з якого року ви підтримуєте конспіративний зв’язок з ворогом народу Бухаріним, форми, паролі, явки?! Поки не відповісте на ці запитання, з кабінету не вийдете.
І — почався конвейєр: один слідчий змінював другого, працювала бригада: в кінці другої доби Ілля відчув, що ладен на все, аби тільки заснути хоч на десять хвилин. І от саме тоді ввійшов Іван Коробейкін, вони разом брали участь у польському поході, в двадцятому.
Він довго сидів за столом, обхопивши голову долонями, потім підбіг до Іллі, схопив його за шию, підняв із стільця і закричав:
— Ти доки будеш знущатися з людей, вражина суча? Га?! Доки ти задом вертітимеш?!
І, наблизивши своє обличчя до обличчя Іллі, самими губами прошепотів:
— Спи, а я кричатиму.
І, обматюкавши комбрига, швиргонув його на стілець.
Ілля одразу ж заснув, немов виключився. Він не знав, чи довго спав, але прокинувся від того, що Коробейкін хльоскав його по обличчю і кричав що є сили:
— Встань! Я що кажу, вражина суча?!
Ілля, не розуміючи, що відбувається, дивився на нього здивовано.
— Чому не виконуєте вказівок слідчого? почув він чийсь голос у себе за спиною; насилу обернувшись, побачив заступника наркома Бермана. Той стояв поруч з Миколою Івановичем Єжовим — маленьким, схожим на калмика, в скромній гімнастерці і м’яких чоботях.
Похитуючись, Ілля підвівся:
— Я не сплю дві доби, товаришу заступник наркома.
— Гусь свині не товариш, — відрізав Берман. — Будете й надалі відпиратися, нарікати доведеться на себе. Скільки років сину? П’ять? Глядіть, залишиться сиротою! Пролетарська диктатура вміє прощати заблудлих, але нещадна до ворогів.
Єжов кивнув Коробейкіну:
— Продовжуйте працювати, дотримуючись коректності, — і вийшов; Берман — слідом за ним.
У ту ніч Ілля спав чотири години, це дало йому змогу витримати ще дві доби «конвейєра», поки не прийшла черга Івана; і знову той надривався від крику, а Ілля, відкинувши голову на спинку стільця, спав.
Після цього, лише на п’ятий день, Іллю відправили в тюрму: «з цим типчиком треба працювати серйозніше».
І першим, кого він побачив у камері, був той, наймолодший слідчий, — вже без кубика в петлиці і з зірваним з рукава гімнастерки шевроном НКВС; Ілля помітив його зразу, хоч замість чотирьох чоловік було тут набито понад тридцять; сиділи й лежали по черзі, поки інші, хто міцніший, стояли, підпираючи один одного спинами, — який не є, а все-таки відпочинок.
Сусід Іллі, судячи зі слідів від ромбів — начдив, раз по раз усміхався, немов шкірився:
— Я — троцькіст, га?! Ти розумієш?! Троцькіст! Всі, хто був у Червоній Армії з вісімнадцятого, — троцькісти! Самі з Троцьким на трибунах стояли і в президіях сиділи, а нам — віддувайся! Хто винен, що Ленін з собою в Смольний самих ворогів народу привів?! Хто?! Ми?!
Уночі комдива і ще сімох військових викликали по списку.
— Прощай, браток, — сказав він Іллі і дав йому мундштучок, який не випускав з рота. — Нас ведуть кінчати. І тебе порішать, як не признаєшся в якійсь дурості… Погоджуйся на те, що Климента Єфремовича критикував, кепкував з нього, але тільки дай їм щось… Я пізно це зрозумів — що з мене візьмеш, троцькіст довбаний, дурень…
… Через три місяці Ілля признався, що якось він чув антирадянський анекдот у трамваї, розповідав дід в окулярах, з родимкою на носі, як тільки побачу де — одразу ж упізнаю і вкажу на нього, винен, що не затримав на місці, втратив пильність, ладен відповідати згідно з найсуворішим законом.