… І знову ж він, Троцький, — на зло думці більшості ЦК, — виступив з есе про «талановитого російського поета Сергія Єсеніна»; знову опинився попереду, хоч втратив і Армію і Політбюро. Проте популярність — з ним; адже саме він заступився за російського поета; нічого, коли перестанемо друкувати Єсеніна, то й статтю Троцького забудуть… Нехай пограється; зціпити зуби й чекати, вже недовго лишилось…
З його, Сталіна, акцентом, з його директивністю стилю і почуттям гордої відповідальності за кожне сказане слово (Мехліс — надійний редактор, недарма його так не люблять колеги; ясна річ, заздрість: не в них, а в нього, Сталіна, такий помічник) зараз треба готувати поле бою, але не виходити на нього, рано, народ ще не дозрів, він мусить стомитися від дискусій і свободи, він повинен зажадати єдиного вождя — хто знає росіян, як не він, Сталін?
І от Сталін приїхав на закритий спектакль МХАТу; у ложі поруч з ним сиділи Станіславський, Немирович-Данченко, начальник Політуправління РСЧА Бубнов; наркома Луначарського, Крупську, Ульянову не запросили, Мехліс викликав завагітпропом Отецького, Кагановича і заступника заввідділом Миколу Єжова.
Сталін окинув поглядом зал: багато знайомих облич; ясно, зібрали апарат.
Після першого акту, коли повільно дали світло, глядачі обернулися на ложу, намагаючись вгадати реакцію Сталіна: він, розуміючи, чого ждуть усі ці люди, нахмурився, щоб погамувати гордовиту — до холодку в серці — посмішку; повагом підвівся, вийшов у кабінет, обладнаний впритул до урядової ложі; помітив запитливий, трохи розгублений погляд Станіславського, стомлено сів до столу, попросив склянку чаю; на несподіване запитання Немировича-Данченка: «Ну як, товаришу Сталін? Подобається?» — зовсім не відповів, ледь знизавши плечима.
І після другого акту він бачив погляди залу, звернені до нього: аплодувати чи свистіти? Він так само мовчки підвівся й пішов, не дозволивши нікому зрозуміти себе — багато честі, вчіться витримки. З гострою неприязню обвів швидким поглядом обличчя Сольца, члена ЦКК; ач, «совість партії», побачимо, хто істинна совість партії, народ вискочок не любить, особливо тих, у кого в потяг до політичних спектаклів… Річ у тім, що Мехліс доповів йому: Сольц, який їхав у ЦК, як завжди, трамваєм, зачитався книжкою й не помітив своєї зупинки. Легко схопившись з місця, кинувся до виходу; здоровенний чолов’яга з каламутним похмільним поглядом закривав прохід.
— Товаришу, дозвольте, будь ласка, — звернувся до нього Сольц.
Той оскірився:
— Куди поспішаєш, шустрий?! Дуже ти прудкий!
Сольц не зрозумів потаємного смислу сказаного, повторив своє прохання. Здоровило злобно вищирив зуби:
— Підождеш, жидок!
Міліціонер, що стояв неподалік, посміхнувся:
— Та пусти ти старика пархатого.
— Як же вам не соромно?! — тихо сказав Сольц, звернувшись до міліціонера. — Що можна п’яниці, то недопустимо для вас, представника Радянської влади!
Міліціонер спроквола подивився на пасажирів:
— Усі чули, товариші?! Чули, як при вас образили червоного міліціонера?! — І, не дочекавшись відповіді, взяв Сольца за руку й підштовхнув його до виходу…
У відділенні міліції черговий вислухав міліціонера, потім обернувся до Сольца й попросив дати показання: Сольц розповів усе, як було. Черговий знизав плечима:
— Звичайно, про жида — це недобре, але ми вам не дозволимо ображати червоного міліціонера!
Сольц наполіг на зустрічі з начальником відділенні; той слухати його не захотів, махнув рукою:
— Нема чого ображати наших людей, вони ж вас захищають, у камеру його!
— Я хочу подзвонити Дзержинському, — сказав Сольц, — негайно!
Усі троє розсміялися:
— Феліксу Едмундовичу більше нічого робити! Тільки й діла, що ви!
І лише після цього Сольц витяг тремтячими руками своє посвідчення; ім’я цього політкаторжанина, героя революції, ленінця було відоме всім. Він подзвонив Дзержинському, через двадцять хвилин Фелікс Едмундович був на Солянці, в міліції; двері й вікна наказав позабивати дошками; через годину в ОДПУ було видано наказ, який викреслив це відділення зі списку московських: немає такого номера і надалі не буде, рецидив охранки, а не робітничо-селянська міліція…