Йому було непросто приїжджати на батьківщину ще й тому, що багато хто знав, як і з ким він увійшов у революцію. В усіх у пам’ятку був Красін, який координував на початку століття революційну роботу на Кавказі. Ладо Кецховелі, Пилип Махарадзе, Мдівані, Курнатовський, Кавтарадзе, Єнукідзе, Шаумян, Аллілуєв, Каменєв, Камо, Джадарідзе, Наріманов, Цхакая, Стуруа — про нього, Сталіна, тоді не згадували в газетах, не називали «вождем»; згадували, та й то не часто, в переліку імен.
У Москві ще пам’ятали процес, який розпочав Мартов у революційному трибуналі проти Сталіна, коли він шельмував його тим, що за участь в експропріаціях його, Сталіна, «соціал-демократа меншовицької орієнтації», було нібито виключено з партії. Слухати справу почали в березні вісімнадцятого року; народний комісар у справах національностей виграв процес: «безчесно звинувачувати людину, не маючи на руках бодай якихось серйозних документів; революціонер і наклепник — поняття несумісні!»
У Тбілісі не забули публікації, яку підготувала в грудні двадцять п’ятого року газета «Заря Востока»; там наводилася виписка із звіту начальника тифліської охранки про нього, Джугашвілі: «Спочатку був меншовиком, потім став більшовиком…»
У Тбілісі, Баку та Батумі архіви таїли протоколи його допитів в охранці; дехто наполягав на розпублікуванні цих документів; наполягав на цьому не тільки Троцький, а й Камо.
Лише в двадцять третьому році, коли висуванець Сталіна молодий Лаврентій Берія почав своє тріумфальне просування вгору, почалося повільне, але грунтовне коригування фактів. Все, що було неугодне новій лінії, вилучали із преси, створювалися легенди, вибудовували нову концепцію минулого. Камо викреслили з історії — бойовик, експропріатор, був близький до Сталіна, — не треба згадувати про це. Теоретик марксизму і стратег революції, починаючи з початку століття, яким має стати Сталін, не повинен, більше того, аж ніяк не мусить бути зв’язаний з тими акціями, що їх проводив Камо.
Потім Чичеріна замінили Литвиновим, — усе-таки саме він, Максим Максимович, був першим, хто на початку століття написав Леніну про молодих кавказьких публіцистів-революціонерів, — отже, йшлося про Сталіна, про кого ж іще?! Саме з ним Сталін працював у Берліні в дев’ятсот сьомому, намагаючись полегшити долю Камо.
На початку тридцятих було надруковано статтю про революційну меншість «Месаме-Дасі», яку очолювали Кецховелі, Цулукідзе і Сталін: таким чином дезавуювали звіт тифліського охранника, надрукований у «Заре Востока», — так, Коба був «меншовиком» у «Месаме», але ці меншовики були справжніми ленінцями, національна особливість грузинської соціал-демократії, звідки було це знати царському жандармові?!
Така публікація остаточно дезавуювала і Мартова; а втім, цей — не страшний, помер в еміграції, мертві приречені на мовчання.
У тридцять четвертому, після з’їзду, а особливо коли опублікували замітки Сталіна проти марксистського історика Покровського в перекладі грузинською, Берія приїхав до Москви й поклав на стіл вождя теку, де були зібрані висловлювання кавказьких більшовиків про те, хто справді стояв на чолі революційного руху в Баку і Тифлісі. Хоч ім’я Сталіна й згадувалось (слава богу, не двадцять п’ятий рік), але всі кавказькі більшовики на перше місце ставили того ж Ладо Кецховелі, Авеля Єнукідзе, Нарімана Наріманова, Степана Шаумяна, Олексія Джапарідзе, Мешаді, Азізбекова, Віктора Курнатовського, Сталіна вперто називали після всіх.
Переглянувши теку, Сталін посміхнувся:
— Істинним і єдиним творцем грузинської соціал-демократії був російський марксист Ленін… А Сталін… Що ж, Сталін не женеться за славою, він завжди був вірним учнем Леніна, немає почеснішого звання, ніж бути його учнем і сподвижником…
У тридцять шостому Берія почав поголовні арешти ветеранів більшовицького руху на Кавказі; архіви нещадно спалювали, настав час переписати історію: апарат Берія підготував йому книжку — «До історії більшовицьких організацій Закавказзя».
Берія спом’янув «соратника» Сталіна — Віктора Курнатовського, той почав боротьбу з царизмом у минулому столітті, був подвижником «Народної волі» уже в ті роки, коли Сталін тільки читав «Закон божий» у духовному училищі; дружив з Леніним, коли Коба вчився в семінарії, готуючись стати утішником людським, священиком; згадав Берія і «учнів» вождя — Кецховелі, Цулукідзе, Джапарідзе, — адже саме ці учні й привели в свої робітничі гуртки нікому не відомого юнака; замовчувалася роль керівника тбіліського підпілля Джібладзе, більшовицького ветерана Стуруа — а вони ж учили молодого Кобу азів політичної боротьби; тисячі й тисячі грузинських ленінців і всіх тих, хто все ще наважувався пам’ятати правду, знищили.