«Ну, йди, викличи його на поєдинок». Я й пішов. А Тухачевський міцний був, не такий високий, як я, але плечі налиті, гирі качав, як він тільки на скрипці своїй міг грати, не можу збагнути, вона в нього в руках здавалася малесенькою, тендітною, от-от поламає… Ну я до нього по формі, він же був старший за званням, командарм, а я лише комдив, так, мовляв, і так, викликаю на турнір… Тухачевський подивився на Сталіна, посміхнувся чомусь, похитав головою і відповів: «Ну що ж, спробуємо». Зчепилися ми з ним посеред залу; міцний командарм, тисне, аж дух захоплює, але ж я вищий за нього, мені не з руки його ламати, захват припадає на плечі, а вони в нього, розумієте, просто крицеві… Крутилися ми з ним, крутилися, і раптом я побачив очі Сталіна — їй-богу, як щілинки, а обличчя непорушне, наче стоїть на весняній тязі, так весь і завмер… Як я ці його очі побачив, мене чомусь пройняв переляк, а він часом надає людині величезної, відчайдушної сили! Схопив я Тухачевського за поперек і підкинув урівні з собою, а коли борець ніг не відчуває, йому кінець, бо нема опори, це як фронт без тилу… Гаразд… Держу я його «навоздусях», тисну що є сили, а він вирішив ухопити мене за шию, щоб голову скрутити — без неї теж незручно боротися… Але я цю мить начебто заздалегідь відчув, підкинув командарма ще трохи вище і щосили потурив од себе. Але — не розрахував: він спиною вдарився об радіатор опалення, і так, мабуть, невдало, що в нього навіть кров з рота пішла… А Сталін зааплодував мені: «Молодець, мужик! Поклав забіяку, знатиме, як своєю силою вихвалятися»… Почаркувався зі мною, випив, обернувся й пішов до виходу, ні з ким не попрощавшись…
Тимошенко замовк, узяв зі столу чарку і, несподівано для всіх рвучко підвівшись, відкашлявся…
— Пропоную тост за видатного діяча міжнародного робітничого руху, — почав рубати він, — геніального воєначальника Великої Вітчизняної, полум’яного борця за мир і дружбу між народами, нашого дорогого Микиту Сергійовича Хрущова…
… Воістину, ніхто так легко не віддає право управляти собою, як ми… Традиція? Чи лиха доля? Невже закономірність?
16
Сергій Миколайович Новиков, більшовик з вісімнадцятого року, прийшов до чекістів у двадцятому, брав участь у боротьбі проти басмачів, переїхав до Москви, вчився в інституті, потім його послали у Казахстан, працював в Алма-Аті, тридцять п’ятого року став одним з керівників місцевого НКВС.
Якось уночі почув, як до будинку, де він жив, під’їхало три машини: виглянув з-за штори, побачив оперативну групу, вискочив у двір, перескочив через паркан і побіг щосили…
У Москві він появився вже в тридцять дев’ятому, після того як розстріляли Єжова, коли з тюрем почали випускати тих ветеранів, кого не встигли знищити фізично, але зламали морально; саме тоді Сталін і почав розігрувати карту «великого обману» — мовляв, колишнє керівництво HKBG «обманювало» країну, заарештовуючи невинних людей.