— Я ніколи не забуду тих промов, які виголосили над труною Ілліча, — вів далі Кржижановський. — Я не любив і досі не люблю Сталіна, але його промова, ще невідредагована його помічниками Товстухою і Мехлісом, — була найсильнішою з усіх, хоч і дуже відрізнялася від тієї, яка опублікована в зібранні його творів…
Через тринадцять років, у тому ж Колонному залі, Сталін (коли ще не почалося прощання) заридав і, притиснувши до себе голову Серго, вбитого за його наказом, упав — в істериці — на підлогу, тягнучи за собою тіло людини, вихованої Леніним у невеличкому французькому містечку Лонжюмо.
Коли труну з тілом Сталіна виносили з Колонного залу, я стояв біля манежу. Але серед тих, хто йшов у похоронній процесії, був мій друг — журналіст Олег Широков, одружений тоді на одній з далеких родичок Йосифа Віссаріоновича. Він і розповів мені епізод, який назавжди закарбувався в пам’яті.
Труну виносили з під’їзду Будинку Рад Берія і Маленков, на зріст вони були значно нижчими за сатрапа; в другому ряду йшли Хрущов і Молотов. Труну трохи перекосило. Берія, не приховуючи роздратування, наказав:
— Вище піднімайте! Вище!
Всі підняли руки. Тільки один не послухався команди.
Його звали Хрущов…