Сталін повагом пихнув люлькою, поклав її на стіл, підвівся й пішов до будинку. Його не було хвилин п’ятнадцять; коли повернувся, обличчя трохи зблідло, усмішливих зморщок навколо очей не було, жорсткіше окреслювався рот під сивуватими вже вусами.
— Важко утримувати дитину? — спитав Сталін, немов весь той час, поки говорив з Калініним, пам’ятав відповідь батька.
— Ні, товаришу Сталін, не важко.
— Ви скільки одержуєте на місяць?
— Партмаксимум, кремлівку…
— А дружина?
— Вона бібліотекар… Заробляв сто десять, ми забезпечені…
— Добре, а ви могли б утримувати двох дітей на цей ваш максимум?
— Так, товаришу Сталін, зміг би!
Сталін, всміхнувшись, подивився на батька, але очі були холодні, жовті:
— У грузинів є прислів’я: «один син — не син, два сини — півсина, три сини — син»… Змогли б утримувати на вашу зарплату трьох дітей? Чесно відповідайте, говоріть одверто…
— Звичайно, товаришу Сталін, змогли б…
Сталін, не одводячи очей, дивився на батька, спитав:
— Чого це ви ногами човгаєте? В туалет хочеться?
— Ні, спасибі, товаришу Сталін… Просто у мене в машині син залишився, тому я трохи хвилююсь…
— А чому ви не привели його сюди? Хіба можна кидати дитину? Сходіть по нього…
… Я пам’ятаю великі селянські руки батька, пам’ятаю, як він пригорнув мене до себе, пам’ятаю, яке гаряче було в нього обличчя, пам’ятаю його захоплений шепіт:
— Зараз ти побачиш товариша Сталіна, синку!
… А я не зміг підвести очі на вождя, бо врочисте, заціпеніле, боязке збентеження охопило мене…
Але зате я побачив його маленькі руки, відчув їхнє ласкаве тепло. Сталін легко підняв мене, посадив на коліна, погладив по голові і, кивнувши на газету, що лежала на плетеному столику, сказав батькові:
— Цей номер «Известий» візьміть з собою… Тут в ряд моїх зауважень по верстці… Може, знадобляться Бухаріну й Радеку… Щасливої дороги…
… Кортеж «паккардів» обігнав нас біля в’їзду в Москву — Сталін повертався в Кремль.
У цей же час, тільки з іншого боку, до Кремля в’їхала машина із заштореним склом, в якій сиділи Каменєв і Зінов’єв: їх привезли з внутрішньої тюрми для зустрічі зі Сталіним та Єжовим: учора вони нарешті — після дворічного ув’язнення — погодилися писати сценарій свого процесу, який закопає Троцького, доведе його фашистську суть, — за це, як їх запевнили, їм збережуть життя, а малолітніх дітей випустять з тюрми.
… А коли було прийнято указ, що забороняв аборти, я пригадую, як батько захоплено говорив усім, хто приходив до нас:
— Який же він мудрий, наш Коба, як чудово він готує рішення! Спочатку радиться з рядовими працівниками, з’ясовує всю правду, а вже потім санкціонує указ держави! Ми непереможні нерозривністю зв’язку з вождем, у цьому наша сила!
Усі, звичайно, з ним погоджувались.
А Бухарін, поглядаючи на батька з сумною усмішкою, його захоплення ніяк не коментував, мовчав.
Тільки дядько Ілля, один з наймолодших наших комбригів, похитав головою:
— Сеню, чого ти, як тетерук, заливаєшся? Ти хоч знаєш, де аборти забороняють? Лише в католицьких країнах! Там, де останнє слово за церквою. У них за аборт у тюрми саджають, а комуністи підтримують жінок, які виступають за те, щоб не влада, а вони самі вирішували, що їм робити… Кому охота жебраків та нещасних плодити?!
Батько пополотнів і рвучко підвівся:
— Що, повторення двадцять сьомого року захотів?! Не терпиться?!
… Тоді, в листопаді двадцять сьомого, після розгону демонстрації опозиціонерів — батько брав у ній участь, — брати побилися.
Жили вони на Нікітській, будинок цей тепер знесли; довгий коридор, закладений полінцями, — ще топили печі; зачаєні комуналки з товстими дверима — до революції тут містився бардак, гріховна любов вимагає тиші. Кімнатка діда й баби була малесенька, метрів десять, курити виходили в коридор, тут і зчепилися, коли Ілля, вислухавши захоплену розповідь батька, похмуро мовив: «Чого ж ти раніше Каменєва не тяг за ноги з трибуни, коли його портрети на демонстрації виносили? Як скажуть «ату!», так і кинулись…» — «Ти на кого?! — батькові перехопило подих від гніву. — Ти кого захищаєш?! На кого голос піднімаєш!» — «Та ні на кого я голос не піднімаю… Голова в тебе є? Є. Ну й думай нею, а не повторюй чужих слів, як папуга».
Батько тоді схопив поліно. Ілля легко вибив те поліно в нього з рук, заломив кисть за спину, повернувся й поїхав до себе в Люберці, він був там начальником НКВС. Відтоді брати два роки не розмовляли, тяжко переживаючи сварку.
Помирилися на похороні спільного друга, Василя Сироткіна, його зарізали, коли він був у відрядженні по колективізації, винних не знайшли, а двоє сиріт у нього лишились, Нюра й Зіна, погодки.