— Мені недовго лишилось, а вам треба зберегти пам’ять, тільки тому про все це й розповідаю, хоча й ризикую… Так воно й є… Кожен, хто торкається тієї пори, — ризикує… Словом, Серго Орджонікідзе наполягав, щоб йому дозволили побачення з П’ятаковим… І домігся його… Ніхто не знає, про що розмовляли, ніхто, крім Сталіна, бо той дав Орджонікідзе слово: «П’ятакова не буде страчено»… Але П’ятакова, як і Каменєва, розстріляли… Серго страшенно розлютився. Єжов йому відповів: «П’ятаков живий». Серго зажадав зустрічі: йому пообіцяли; Єжов запевнював наркома: Юрій (він і після процесу над «шпигуном» все ще так називав П’ятакова) переніс шок після фарсу, розіграного норвежцями… Як тільки він очуняє, ви побачите його, Григорію Костянтиновичу…» Шок, справді, був, але не у П’ятакова, а в тих, хто писав за нього показання: він завчено виголосив на суді, що, мовляв, літав на німецькому літаку в Осло, щоб зустрітися з Троцьким. А норвезькі соціал-демократи опублікували в газеті спростування: того місяця, коли П’ятаков начебто літав в Осло, жоден іноземний літак там не приземлявся…
… Серго подзвонив Сталіну; той відмовився його прийняти; Серго сказав: «Коба, якщо нам потрібно розвінчати Троцького, то партії зовсім неугодно винищення ленінців!» І почав готувати свій виступ на лютневому Пленумі ЦК… Він знав, що його підтримають Постишев, Чубар, можливо, Калінін… Він розумів, що Сталін неодмінно порушить на пленумі питання про арешт Бухаріна, а той був Орджонікідзе другом… Він припускав, що коли одверто й чесно сказати пленуму всю правду, то далеко не всі підтримають Сталіна, бо геноцид, розпочатий проти старої гвардії, набув страхітливої форми. Нам пропонували вірити в маячню, яку виголошували на лаві підсудних ті, кого Ленін вів разом з собою, доручаючи найвідповідальніші посади в найскрутніші місяці громадянської війни та інтервенції. Але ми пам’ятали, з кого складався наш перший уряд! Ми також пам’ятали, хто становив кістяк Політбюро в найсуворіші п’ять років — з жовтня сімнадцятого! А тепер виявляється, що ці люди вже» тоді. булл» зрадниками! Чому ж. вони тоді не захопили владу?! Їх — за Леніна;— була переважна більшість! А хіба я був один такий пам’ятливий?! О ні! Як мінімум, мільйони партійців! І стільки ж-безпартійних активістів! Це — мінімум мініморум! Значить, тоді жили два мільйони людей з кровоточивою пам’яттю — я маю на увазі більшовиків зі стажем, А їхні сім’ї?! Розумієте, яким резервом володіли ті, кому був дорогий, Ленін?! Розумієте, які хисткі були тоді позиції Сталіна, незважаючи на те, що, Єжов з його рукавицями душив усіх, хто ще лишався особистістю — тобто, знаючи правду, не відрікався від пам’яті?! Розумієте, що Серго — з його авторитетом — міг повернути хід історії, припинивши страшний терор?! Розумієте, що він міг зажадати від пленуму виконання волі Леніна — зняти Сталіна з поста генерального секретаря?!
… Другою людиною, яка консультувала наш фільм «Пароль не потрібен», був генерал Штеменко. З величезними вусами, напрочуд тактовний, з сумовито-доброзичливою усмішкою, неквапливий у розмові, він на одній із зустрічей із знімальною групою, вдивляючись в обличчя Миколи Губенка, який грав роль Василя Костянтиновича Блюхера, сказав:
— Я попрошу підібрати всі архіви про маршала… Треба пошукати вам щось інше для цього чудового образу.
Я сказав тоді, що всі архіви знищено; пояснив, що знайшов огризки документів, переглядаючи звіти ветеринарної служби Далекосхідної армії, — там чудом збереглися резолюції Блюхера, в яких добре прочитувалась людина, її моральна краса, лагідність і непримиренність.
Штеменко усмішливо похитав головою:
— Ми своїх архівів не чіпали, через три дні вам їх покажуть.
А коли ми побачилися через три дні, він сказав:
— Так, на жаль, ваша правда… Архівів немає, все знищено, треба збирати по пам’яті.
… Іван Степанович Конєв, який служив у армії Блюхера командиром бронепоїзда, а потім став начальником оперативного відділу штабу його фронту, показав мені маленьку фотографію головнокомандуючого легендарної ОЧДСА — Окремої Червонопрапорної Далекосхідної армії — Блюхера, ця фотокартка стояла в нього на столі:
— Я не прибирав її з цього місця й після того, як маршал став жертвою наклепу.
… Маршал Блюхер не став жертвою наклепу; його треба було прибрати, бо він посмів сказати друзям, що не судив Тухачевського, хоч його ім’ям було підписано вирок найталановитішому воєначальникові двадцятого століття. «Суду не було, — повторював він, — Тухачевського і Якіра просто вбили…»