«Але ж, сину, це так дуже далеко, та Америка! Гляди, що з тобою в дорозі станеться, як же ми тут усі будемо? – більше журилася для того, аби впевнитися, що син не пусто так казав, твоя мати, Міловице. – Ти, сину, в мене їден, як палець… Я ж хочу, аби ти став господарем тут, у селі, щоб і я колись пораділа».
«Не буду ж я, мамо, увесь вік сидіти у вашій тісній хаті! – аж кричав на материні бідкання твій брат Тимко. – Де я тут між вами всіма дінуся?! Чи, може, у вас із батьком є такі гроші, щоб мене окремо відділити?! Чи мені, як Ількові, треба буде йти кудись у прийми?!»
Низько зігнувшись під одвірком, до хати увійшов тоді твій батько Кіндрат, обтрусився від соломи й від порання і спитав втомлено: «А чого це ти, сину, розваріювався так?»
«Хочу, тату, їхати до Америки, на заробітки», – сказав Тимко.
«А де ж грошей візьмеш на дорогу?»
«От бачите, у нас немає грошей ні на що! А як доведеться дівчат заміж віддавати, а мені женитися?! Підем старцювати? – казав твій розумний брат Тимко, Міловице, і він уже тоді твердо був рішив до Америки їхати й із хлопцями зговорився. – Мені й так уже стидно на вулицю виходити. Бачив, у що ви вбрали нашого Ілька на весілля! – кричав. – А я хочу сам убратися! Тісно мені тут межи всіх сидіти! Поля в нас мало, товару – дві вівці й воли! А ви, мамо, надієтеся, що я стану господарем? Коли ж це воно буде?!»
Сестри твої, Міловице, повиходили на той крик і слухали, їм було дуже цікаво: про що їхній брат так голосно кричить.
«А я хочу нову спідницю», – тихенько сказала намовлена Тимком маленька Тетяна.
Твоя мати, Міловице, втерла носа краєм хустини, а батько тяжко зітхнув, перехрестився до ікон і сказав: «Давай, сину, рано поговоримо, ти добре подумай».
«А відколи це ти став такий богомільний?» – здивувалася на побожність батька твоя мати, Міловице.
«Ет! Відійдіть!» – тільки й сказав.
«І де це до цих пір Міловиця з Ільком? Не намилуються ніяк!» – згадала про вас невесело мати. Бо пора була вже спати вкладатися, а в хаті дуже тісно було, й не мали всі свого місця.
«Ці не думають, щоб багатіти, цим одна любов у голові!» – дорікнув вам ваш батько, Міловице.
«Нехай-нехай, он як підуть у них свої діти, то буде їм любов!» – Не рада була вашому щастю й журилася твоя мати, стріпуючи з лави рядно.
«А в Міловиці скоро буде дитина?» – дивувалася твоя маленька сестричка Явдоха, бо тоді у вас все на видноті було.
«А то хіба не видно!» – пхикала трохи старша, Ярина.
«Ну-ну мені!» – зацитькувала дітей мати.
«Наче живота й не видно, – шепотіла голосно Тетяна до Явдохи. – Он як мама мала народити Катерину, то я ж бачила, що в неї ріс живіт, точно так, як тепер у Міловиці. Я б теж хотіла собі дитинку…»
«Я тобі зараз дам дитинку! – прикрикнула на дітей твоя мати, Міловице. – Лягай вже, батьку, спати, бо вранці у нас повно роботи буде!»
Десь за вікном гавкотіли собаки, але вони не заважали нікому спати, Міловице.
«О! То ж Міловиця з Ільком сватаються», – шепотіла до сестер Тетяна.
«Спіть мені!» – втихомирювала дітей мати.
«От бачте, мамо, – обзивався й собі Тимко, – як у нас дуже тісно, а я б привіз грошей з Америки, й ми поставили б через сіни ще одну хату».
Либонь, твоя мати Горпина слухала свого сина й думала: як то поїде її Тимко в Америку й заробить там гроші, та побудує хату з великими вікнами… Тоді вже й вибере він собі якусь хазяйську дитину за жінку і будуть вони хазяйнувати. А твоя мати буде приходити до них, і не буде їй так соромно, як за тобою, бідна Міловице. Мабуть, засинаючи, твоя мати думала: «Буду і я, може, ходити колись у чоботях із високими халявами! У новій рясній спідниці…» Певно, цілу ту ніч міцно спала твоя мати, Міловице, і цілу ніч їй снилася нова велика хата під бляхою, теплий кожух і квітчаста хустка.
А коли ви в ту ніч до хати з Ільком повернулися, то Бог його знає…
Не спав цілу ніч твій батько Кіндрат, він крутився на своїй лавці на всі боки, Міловице, бо обдумував синові слова й боявся…
І боявся твій батько, Міловице, либонь, через таку причину: в селі ще не забули тої історії, як Атаманчуків старший син Остап украв у свого батька коні, продав їх на базарі та й утік із тими грішми до Канади. Уже й минуло років зо п’ять відтоді, а ні про коней, ні про Остапа не було ніякої чутки.
От і мусив боятися батько, щоб не вийшло й із вашим Тимком чогось такого. Син він є син, але ж…
І не було в батька вашого великого багатства ніколи. А та пара волів, що стояли у клуні, коштувала хоч і не дорого, але ж і просто за так позбуватися худоби було б шкода. З другого боку, де б це Тимко й справді брав би гроші на поїздку? А коли він уже так собі надумав… «Прийдеться продати», – зважився батько, либонь, щоб не пішли ті воли якоїсь ночі в безвість.