Тетяна Трофименко
Частина 1
І для кого ж це ти так гарно коси розпустила, необдумана Міловице…
А пам’ятаєш, як колись ти, Міловице, розпачливо кричала до своїх батька й матері: «Не піду я заміж ніколи й ні за кого, як не віддасте мене за Ілька! Буду сидіти в хаті та до сивих кіс виглядатиму у вікна!»
А батько твій, Кіндрат, так тебе тоді благословив: «Ну то й іди ти хоч під три чорти, якщо так! – кричав. – У хаті – рейвах! І то байдуже, що он скільки дівок сидять і разом із матерями виглядають собі у вікна! А вона – заміж?! Та хто таку вбогу й дурну дівку за себе візьме? Розумна людина, як придивиться до наших порядків та до нашого багатства, то тікатиме далі, ніж очі бачать!»
«Що ти верзеш? Що ти кленеш своїй дитині? – всовіщала чоловіка твоя мати Горпина. – Яких таких порядків тобі ще треба в хаті? І багатства тобі нема?! Нема! Бо що заробив, то те й маєш!» – цвікала йому в самі очі.
А батько відгавкувався, як міг: «Разом з тобою й заробив! Штани на матні репнули – зашити нема кому! А тут – весілля робити?!»
«Аби у нас хазяїн був справний, то й штани було б нові з чого шити! – затикала батькові рота твоя мати Горпина. – І дівки б наші не сиділи на печі, а йшли б межи люди!»
Пам’ятаєш, Міловице, як тоді твій батько Кіндрат розвернувся до своєї жінки спиною, побіг із хати та ще й хряснув за собою дверми так, аж посипався на долівку глиняний сволок?
Твоя ж мати, невесело глянувши на зіщулену й перелякану свою дочку, зітхнула й собі подалася вслід за чоловіком, не промовивши до тебе й слова.
А що мала б казати тобі твоя мати, Міловице? Хіба ж вона могла сама думати й рішати твоє заміжжя без чоловіка? І хоч не мала до свого чоловіка великої поваги, але ж батько твій був у дворі господар, такий уже був звичай у селі…
А ти тоді, дорога Міловице, либонь, подумала: хай час перейде, то воно само собою і вляжеться.
Сердиті батьки твої після сварки повиходили на вулицю, а в хаті кругом тебе стало дуже тихо…
До того, Міловице, ви вже рік як таємно з Ільком стрічалися.
Пам’ятаєш, здибалися ви якось у руді, що під Лисою горою, як ти ходила туди, щоби вкосити пахучого зілля на Трійцю? Тоді, Міловице, ти залізла далеко в багнюку, заплуталася в осоці та розсікла серпом ногу й сіла плакати.
А саме на той час Ілько йшов зі свого поля, та й почув, як ти скиглиш. Взяв він тоді, відкраяв шматок від своєї сорочки, та й перев’язав твою вавку.
«Що, дуже пече?» – питав тебе Ілько.
А ти, Міловице, соромилася й крізь сльози казала, що ні. Бо ж ти вже знала: Ілько парубкувати почав недавно й був молодший від тебе на цілих два роки!
І ти, дорога Міловице, була собі бідна.
А Ількові батьки – трохи багатші. Та й не трохи, Чуйки добре собі були багатенькі…
Якраз тоді тобі, Міловице, вже й час прийшов думати про своє заміжжя.
І рішила ти собі, Міловице: то й що, що Ілько молодший?
І назад ви вже йшли попід поле разом, тепла пилюка хмарками бухкала з-під ніг на всі боки в траву. А Ілько ще й ніс у рушнику твоє зілля…
Того дня сонце немилосердно смалило з неба, а з-за гори вже насувалася чорна-пречорна хмара, і вам треба було добре спішити, щоб дощ не застав серед левади. А як же спішити, коли з твоєї, Міловице, розсіченої ноги сочилася кров і червоним вужем текла аж до п’ятки?
Пам’ятаєш, Міловице, ти йшла тоді й нишком подивлялася на широкі Ількові плечі, на надірвану для тебе сорочку.
А тоді ви почали говорити.
Ілько розказав тобі, Міловице, що він тепер уже письменний, бо провчився два роки в лікнепі.
А ще розказував Ілько те, що вичитав був із газети, яку батько привіз йому аж із Києва…
А ти тоді, Міловице, слухала й думала: і який же він, оцей Ілько, та дуже розумний!
«А мій старший брат Тимко навчився гарно грати на гармошці!» – взяла ти та й собі похвалилася.
«Знаю Тимка, – відказав Ілько. – Тільки якийсь він не нашенський, панський! Он і на гармошці… У нас мало хто в селі й уміє. І нащо воно йому? Хіба в музики десь подасться, в город?»
«В город?» – подивувалася ти, Міловице.
А Ілько розказував: «Ну, ваш Тимко якось більше на городського парубка й схожий».
«Він у нас такий…» – загордилася гарним братом ти, Міловице.
А Ілько візьми й почни: «І ти теж… якась така…» – подивився з висоти свого зросту на тебе, маленьку.
«Що… негарна?…» – сполохалася.
«Гарна, – засоромився й собі Ілько, – ще й дуже… Тільки дрібненька… така…»
«А у вас, у Чуйків, увесь рід – велетні… – прохопилася. – А ще у нас є воли!» – перевела ти розмову на господарство, Міловице. Ти вже й не знала, про що друге говорити з парубком, і мовчати не хотіла. Тож розказувала, скільки у вас поля, худоби, що роблять батьки.