Твої, Міловице, батьки Гаврилюки були убогі, але тягнулися за людьми щосили.
Пам’ятаєш, Міловице, як часом ти чула: мати накидалася на батька з докорами за бідність?
«То було не йти за мене, коли я бідний!» – кричав із відчаєм твій батько.
«А я пішла, за дурної голови!» – докоряла йому мати.
«То було не йти!»
«Якби ж мені тоді та мій теперішній розум!»
Часто ти чула такі суперечки, Міловице…
Мати вкінці ще й любила «припекти» батькові, показувала на нього пальцем і кричала до тебе й твоїх сестер: «Ото, дівчата, дивіться добре, щоб не повиходили заміж так, як ваша мати! Треба виходити хоч за дурного, зате за багатого. Бо що та любов – як вітер, швидко й проходить. А тоді гризеш собі лікті, дивлячись на розумніших дівчат, що були проворні й слухали своїх матерів, а тепер хазяйками по великих хатах сидять, а не так мучаться, як я. І казала ж мені моя мама…»
Мати твоя, Міловице, кричала й починала плакати, а батько, грюкнувши дверима, вибігав із хати надвір…
От, розповідаючи Ількові про ваші городи, ти, бідна Міловице, в той раз наче й оправдувалася за свою бідність.
А пам’ятаєш, як Ілько слухав, – дуже тихо, і не жартував, як це робили парубки, твої ровесники?
За розмовами забувся тобі, Міловице, навіть біль у порізаній нозі, і час тоді збіг для вас дуже швидко.
Як підійшли ж ви з Ільком до самого села, до того горба, що відділяв від поля село, то, згадай, пішли ще повільніше. І так, слово за словом, та й домовилися тоді, що зустрінетеся наступного дня…
«А ти вже маєш парубка чи ще собі дівуєш?» – несміливо питав тебе на прощання, Міловице, Ілько вже біля хати твоїх батьків.
«Я? Дівую…» – дивлячись собі під ноги, відповіла йому ти, щаслива.
«А як я приходитиму до тебе, вийдеш?»
«Вийду…»
«То я прийду?» – питав.
«Приходь…»
А дівувала ти вже років зо три, дорога Міловице. Та чомусь хлопці, незважаючи на твою делікатну красу, сватати тебе не поспішали.
«Багатство до багатства тулиться», – казала твоя мати.
Хоч і був Ілько молодшим за тебе, рідна Міловице, але виглядав дорослішим через велетенський зріст і широкі плечі.
Та й Ількові дуже сподобалася ти, тиха й довірлива Міловице. Твій тоненький стан, малесеньке довгувате личко, сором’язливий рум’янець все не сходили Ількові з-перед очей.
Лягав, либонь, увечері Ілько спати, заплющував очі – а ти, Міловице, мов жива стояла перед ним.
Ти й сама добре бачила, дорога Міловице, як одразу ж другого дня Ілько навмисно пройшовся попід самим тином коло хати твоїх батьків.
І вже ввечері, як і домовлялися, здибалися ви з ним у березі біля осик, недовго про щось поговорили, а тоді й так собі мовчки сиділи, прихилившись головами тісненько докупи, і було вам дуже славно.
Тобі, Міловице, аж дух тоді перехоплювало від невідомих доторків!
А ще ти ж ніколи, Міловице, не ходила до школи і була неграмотна, то й розмова з Ільком здалася тобі дуже розумною.
Пішов того вечора твій Ілько додому, ліг спати й одразу почав чекати ранку, щоб знову хоч близько пройтись біля тебе, Міловице, а тоді чекати весь день вечора.
І що день, то все тяжче Ілько переносив розлуку з тобою, дорога Міловице.
А далі вже й просто не міг заснути, коли перед тим не обіймав тебе.
Ількова мама ще й не натякала синові про одруження, молодий був, але Ілько вже тоді здогадувався, що хотіла б вона собі у невістки якусь кращу дівку, ніж ти, Міловице.
Але ж серцю не накажеш! А Ількове тепер бажало мати поруч одну лиш тебе.
«Моя Міловице, я не знаю, як день перебути без тебе», – пам’ятаєш, говорив Ілько тобі?
«І я…» – несміливо шепотіла ти.
«Я… їсти не можу, як раніше, мати вже турбується, чи, бува, не захворів, хоче відправити мене до баби. І чого б то мені так сталося?» – питався.
«Ото дурненький! Це ж через любов!» – сміялася ти з нього, Міловице.
«Але ж ти теж мене любиш?» – Ілько брав тремтячою рукою твої долоні й заглядав у вічі.
«Люблю…»
«Як же швидко біжить час поряд із тобою!» – майже плакав.
«А я б хотіла, щоб ми були разом завжди».
«Будемо», – обіцяв.
А тоді, пам’ятаєш, Міловице, ви почали зустрічатися щодня й залюбилися так сильно, що не могли б не бути разом вже нізащо?
Ти вже навіть уявляла собі, Міловице, як будеш заміжньою молодицею, як щодня пратимеш Ількову сорочку й подаватимеш йому до столу миску гарячого борщу. А взимку, коли вже зробите всю роботу, будете сидіти з Ільком у своїй теплій хаті разом.