Абір Мухерджі
Людина, що підводиться
Світлій пам’яті мого тестя
Манхарлала Девджибхаї Містрі,
Бапу
Сонал,
за все.
Не можна зробити омлет, не розбивши голів.
Один
е часто побачиш чоловіка з діамантом у бороді. Та коли принцу забракне місця у вухах, на пальцях та на одязі, бакенбарди та підборіддя вважатимуться цілком гідними таких прикрас.
Масивні двері червоного дерева Будинку уряду розчинилися з першим ударом годинника опівдні й вони вийшли: звіринець магарадж, низамів[1], набобів[2] та інших; усі двадцять задраповані у шовк, золото, коштовне каміння і таку кількість перлів, що їх вистачило б, аби потопити цілий ескадрон графинь-вдів. Кілька з них проголосили себе нащадками сонця і місяця; інші походили від когось із сотні індуїстських божеств. Принаймні, так вони самі стверджували. Ми ж змішували їх у одну купу й називали принцами.
Ці двадцять приїхали з королівств, найближчих до Калькутти. По всій Індії таких володарств налічувалося більше п’яти сотень, і разом вони складали дві п’ятих країни. Принаймні, так вони самі вважали, а ми залюбки це підтверджували, доки вони співали «Прав, Британіє!» і присягалися на вірність Його Величності.
Вони вийшли, як боги, дотримуючись строгої ієрархічної послідовності, із віце-королем на чолі, на нестерпну спеку, у затінок дюжини шовкових парасольок. Із одного боку, за щільною червоною лінією солдатів гвардії віце-короля, у тюрбанах, стовпилися королівські радники, державні службовці та інші прихвосні. А позаду них стояли ми з Не Здавайся.
Неочікуваний залп — салют із рушниць — зігнав із пальм силу-силенну круків, які пронизливо закаркали. Я рахував залпи: усього тридцять один, на таку честь заслуговує лише віце-король,— жодному місцевому принцу не дочекатися більше двадцяти одного. Не зайвим буде підкреслити, що в Індії будь-який британський державний службовець стоїть вище за індуса, навіть якщо той і нащадок сонця.
Як і салют, засідання, щойно відвідане принцами, було чистою фікцією. За справжню роботу візьмуться згодом їхні міністри та люди з Міністерства у справах Індії. Важливий сам факт, що принци були тут, на лужку, перед групою фотографів.
Прочовгав віце-король, лорд Челмсфорд, прикрашений усіма церемоніальними регаліями. Вигляд він завжди має при цьому такий, ніби йому геть незручно, і тому скоріше нагадує швейцара в готелі «Клерідж». Як на людину, схожу на трунаря, що мало не помирає від голоду, тримається він непогано, але як подивитися на нього в компанії принців, то інакше, ніж голубом серед павичів, і не назвеш.
— Який із них наш?
— Он той,— відповів Не Здавайся, киваючи на високого чоловіка з тонкими рисами обличчя у рожевому шовковому тюрбані. Принц, заради якого ми тут опинилися, стояв третім знизу на сходах і першим у черзі до трону в королівстві Одіша, десь на південному заході Бенгалії. Його Ясна Високість крон-принц Самбалпура Адгір Сінґх Сай зажадав нашої присутності, точніше, присутності Не Здавайся. Вони разом були в Гарроу. Я тут лише тому, що мені наказали допомагати. Наказ безпосередньо від лорда Таггарта, комісара поліції, який запевняє, що отримав його від самого віце-короля.
— Ці переговори мають велике значення для уряду,— наголосив він,— і згода Самбалпура є вирішальною.
Важко повірити, що якийсь там Самбалпур може взагалі щось вирішувати. Навіть щоб знайти його на мапі — а він заховався під літерою «Д» у слові Одіша,— знадобилося б збільшувальне скло і чимала порція терпіння, якого мені цими днями так бракувало. Крихітне королівство завбільшки як острів Байт, із відповідною кількістю населення. Утім, я тут, готовий послухати розмову між крон-принцом і Не Здавайся, бо губернатор Індії вважає це справою великої ваги.
Принци стали півколом навколо віце-короля для офіційної світлини. Найважливіших посадили на позолочені стільці, менш значущих розставили на ослонах за ними. Принц Адгір сидів праворуч від віце-короля. Доки розставляли меблі, королівські особи вели приємну бесіду. Дехто спробував вислизнути, але їх пригнали на місце стурбовані урядовці. Нарешті фотограф попросив уваги. Принци слухняно припинили розмову і повернулися до нього: спалах освітив обличчя нащадків, і їх нарешті відпустили на волю.
Крон-принц Адгір побачив Не Здавайся, очі у нього зблиснули. Він відірвався від розмови із гладким магараджею, який розвісив на собі все, що було в нього у сейфі, ще й шкуру тигра перекинув через плече, і попрямував до нас. Він був високий і світлошкірий, як на індійця, із манерами офіцера кавалерії чи гравця в поло. За стандартами принців, убраний він був досить просто: світла блакитна туніка з діамантовими ґудзиками, підперезана на талії золотистим паском, білі шовкові штани і чорні оксфорди, начищені до блиску. Тюрбан тримався завдяки шпильці зі смарагдами і сапфіром завбільшки з гусяче яйце.
Якщо вірити лорду Таггарту, батько принца, магараджа, був п’ятим у списку найбагатших людей Індії. А всім відомо, що найбагатша людина Індії — то найбагатша людина у світі.
Принц наближався до нас, і посмішка його ставала дедалі ширшою.
— Банті Банерджі! — вигукнув він, розкривши обійми.— Наче вік не бачилися!
Банті... Ніколи ще не чув, щоб Не Здавайся так називали, а ми вже рік разом знімаємо квартиру. Цей псевдонім він тримав у таємниці, і я його не звинувачую. Якщо б хтось у школі наважився охрестити мене Банті, я б і сам не став про це патякати. Та й Не Здавайся не є його справжнім іменем. Так його назвав колега з Імперської поліції. Батьки подарували йому ім’я Сурендранат, тобто король богів; і хоча я майже опанував бенгальську вимову, сказати це правильно мені ніяк не вдається. Сержант запевняє, що то не моя провина. Він каже, що в англійській мові бракує правильного приголосного, а саме м’якого «д». Послухати його, так англійській мові багато чого бракує.
— Для мене честь знову бачити вас, Ваша Високосте,— ледь уклонився Не Здавайся.
Принц немов від болю скривився, як те роблять аристократи, коли вдають, що хочуть, ніби з ними поводились, як зі звичайнісінькими людьми.
— Облиш, Банті. Гадаю, ми можемо обійтися без цих формальностей. А це хто? — запитав він, націливши на мене руку, інкрустовану коштовностями.
— Дозвольте представити капітана Віндгема,— відповів Банерджі.— Колишній скотленд-ярдівець.
— Віндгем? — повторив принц.— Той, що схопив терориста Сена минулого року? Та ви ж улюблений поліцейський віце-короля!
Сен — індійський революціонер, який сорок років бігав від влади. Я заарештував його за вбивство британського офіцера, і мене проголосили героєм Британської Індії. Насправді все набагато складніше, та я не мав ані часу, ані бажання виправляти оповідки. І що важливіше, не мав на це дозволу віце-короля, який перевів справу в розряд особливо секретних. Тож я посміхнувся й потиснув принцу руку.
— Радий познайомитися з вами, Ваша Високосте.
— Будь ласка,— сказав він,— називайте мене Аді. Так мене всі друзі називають.— Він на мить замислився.— Знаєте, добре, що ви тут. Я хотів обговорити з Банті делікатну справу, але думка такої людини, як ви, буде напрочуд цінною. Власне, мені пощастило,— обличчя його просяяло,— вас привели сюди самі боги.
Я б міг заперечити, що то були не боги, а віце-король, але у Британській Індії різниця між ними не дуже велика. Якщо принц хоче зі мною поговорити, то мені не доведеться тинятися тут і прислуховуватись, як та індійська мамця у шлюбну ніч свого сина.
— До ваших послуг, Ваша Високосте.
Він клацнув пальцями, окликнувши джентльмена, що стояв неподалік. Лисий чолов’яга в окулярах, доволі знервований — немов бібліотекар, що заблукав у небезпечному кварталі міста,— але вбраний дуже розкішно, хоча йому явно бракувало франтівства, та й королівські коштовності б не завадили.
2
Набоб — титул правителів деяких провінцій Східної Індії, які підкорилися британській владі.