— Багато Банерджі внизу, сагибе. Який вам потрібен?
— Не Здавайся Банерджі. Сержант.
— A-а! Сурендранат бабу,— посміхнувся він.— Тік аке.
Не Здавайся прийшов, саме коли телефонувала міс Кавендіш.
— Капітане Віндгем? Маю для вас інформацію. Ми розміщували рекламу у двох газетах, що друкуються мовою орія. Щоправда, боюсь, вимовити їхню назву я не зможу. Якщо допоможе, продиктую по літерах.
— Зробіть ласку,— погодивсь я, хапаючись за олівець і нотатник.
Вона повільно продиктувала назви газет. Перша називалася «Дайнік Аша». Друга викликала у мене бажання розреготатися. «Самбалпур Гітейшіні».
— Коли вийшла остання реклама? — запитав я.
— Це тижневики,— відповіла жінка.— Останнє число було надруковане минулого понеділка.
Я подякував і поклав слухавку, тоді передав нотатник Не Здавайся.
Він прочитав і посміхнувся.
— Тож є шанс, що вбивцю послали із Самбалпура.
— Схоже на те,— кивнув я,— але мусимо переконатися. Наразі це лише припущення. Клаптик газети, в який, як ми вважаємо, загортали зброю, якою, як ми вважаємо, було вбито принца, імовірно, є обривком газети, надрукованої в Одіші, можливо, у Самбалпурі.
— Але якщо поєднати його з листами-застереженнями ювраджу, явно простежуються зв’язки із Самбалпуром.
— Мені потрібні примірники обох газет від минулого понеділка,— сказав я.— Знайдіть це рекламне оголошення і, що важливіше, ідентифікуйте напис на зворотному боці. Тоді визначте радіус розповсюдження газети. Почніть із Самбалпура.
— Так, сер,— кивнув він.
— А тим часом,— продовжив я, забираючи листи,— я ще разок поспілкуюсь із лордом Таггартом. Покажу йому, що ми маємо.
Вісім
що тепер пропонуєш робити?
Лорд Таггарт дивився у вікно свого кабінету на небо кольору сталі.
— Хочу поїхати до Самбалпура,— сказав я.
— Навіть не думай про це,— зітхнув він, повернувшись до мене.— Це не територія Британії. Ми там не маємо юрисдикції.
— Але ж злочин скоєно на британській території, сер. Наш обов’язок — простежити всі сліди. Якщо вони б вели до Франції, ви б, не вагаючись, послали мене до Парижа, ще й сподівалися б на таку-сяку допомогу від Сюрте[10].
— Самбалпур — це тобі не Франція, Семе. Це гірше. — Я розумію, сер,— не відступав я.— Та це лише крихітне феодальне королівство, і їхнього спадкоємця трону щойно вбили. Вони мусять бути вдячними за нашу допомогу.
— Слухай, Семе,— укотре зітхнув Таггарт,— якби все залежало від мене, я б тебе відпустив. Власне, я б тобі наказав туди їхати. Але тут варто враховувати інтереси віце-короля. Весь цей ажіотаж навколо Палати принців... Справа набуває політичного забарвлення. Його бажання — щоб ми звели все до нападу фанатика і замели сміття під килим.
Це легко зрозуміти. Віце-король — найвпливовіша людина в Індії, йому підкоряються сотні мільйонів, але якщо поглянути на все масштабно, він не хто інший, як простий функціонер, який отримує накази з Вайтголлу[11]. Насправді він прагне лише не забруднити свого носа і зробити гарну подачу у грі з лейтенант-губернатором, не зруйнувавши при цьому Британської Індії. Якщо пощастить, за кілька років він звільниться з цієї посади, отримає квиток туди, де місцеві мешканці завдають менше клопоту. Ось у чому біда з віце-королями: вони накинули на себе мантію напівбогів, а насправді, ще від часів лорда Керзона, тільки й думають про те, як би коліщата апарату не припинили обертатися, доки вони при владі. Нікому не хочеться, щоб його запам’ятали як людину, у період панування якої обірвалася музика, як людину, яка втратила Індію. Але це вже мої обов’язки. У кожного своє завдання. Віце-король уникає всього, що може похитнути корабель влади; я ж докопуюся до правди, і я не збираюся відступатися зараз від цієї справи лише тому, що віце-королю здалося, що результати розслідування можуть виявитися нестравними.
— Мусить же бути якийсь спосіб, сер...
У двері комісарового кабінету постукали, і в кімнату провели Не Здавайся. Вигляд у того був точнісінько як у школяра, якого ведуть на покарання до кабінету директора.
Комісар підвів на нього очі, підняв зі столу окуляри.
— Сержант Банерджі за вашим наказом.
— Добре, добре,— сказав Таггарт, роздивляючись Не Здавайся крізь окуляри.— Заходь, хлопче.— Він показав на стілець поруч зі мною.— Ну, сержанте...— Таггарт демонстративно переглянув кілька паперів на столі.— Я так розумію, що ти був близьким другом крон-принца Самбалпура.
— Я б не сказав, що ми були близькими, сер. Він приятелював із моїм братом.
— Ні, сержанте,— продовжив Таггарт,— ви були близькими друзями. Дуже близькими. Тому я вважаю, що саме ти мусиш супроводжувати тіло принца до Самбалпура як представник Імперської поліції.
— Я, сер? — розгубився Не Здавайся.
— Так. Капітан Віндгем повідомив, що він хоче супроводжувати вас, хоча його візит вважатиметься неофіційним.
— Я беру відпустку,— пояснив я.
— Це мене цілком улаштовує,— продовжив комісар,— оскільки ви вдвох вистежували нападника. Але ти, а не капітан, виконуватимеш роль офіційного представника. Зверни увагу, що твоє завдання — висловити співчуття на похороні і не брати участі, я на цьому наголошую, в жодному розслідуванні. Зрозуміло, сержанте?
Сержант кашлянув.
— Капітан Віндгем — старший офіцер, сер. Хіба не він має бути офіційною особою?
— Як я вже сказав, ти був другом принца, тож саме ти будеш нашим представником. До того ж я сподіваюся, що ти виконаєш мої накази, чого не скажеш про капітана. Повторюю: твоя присутність на похороні принца не мусить перетворитися на поліцейське розслідування його вбивства. Я це ясно сказав, сержанте?
— Так, сер. Абсолютно, сер.
— Отже, ви у відпустці? — сказав Не Здавайся.
Ми повернулися до мого кабінету. Я сидів за столом, а він бігав по кімнаті, як той молодий батько перед дверима породіллі.
— Завжди хотілося побувати в Самбалпурі,— знизав я плечима.
— Але ще два дні тому ви про нього навіть і не чули, сер. Сам бачив, як ви в атлас зазирали.
— Заспокойтеся, Не Здавайся. Якщо я не вчився у Кембриджі, це не означає, що я не знаю географії. І мені здавалося, що роль офіційного представника Імперської поліції мусить вас потішити.
— Офіційний представник...— повільно сказав Не Здавайся, ніби намагався спробувати слова на смак.— Офіційний представник,— повторив він і похитав головою.
— Це велика честь,— продовжив я.— Мати пишатиметься вами. Хочете, я зателефоную їй і передам цю добру новину? Щось підказує мені, що син, який є офіційним представником, може привабити дівчину більшого калібру, ніж простий сержант, не кажучи вже про значно більший посаг. Якщо правильно розіграєте карту, вам узагалі більше не доведеться працювати... Хоча й зараз ви не дуже напружуєтеся.
Він так і витріщився на мене.
— Усе одно не розумію, чому комісар обрав мене,— сказав він. Тепер я бачив, що він трохи наляканий.— Ви ж не проти, сер?
— Авжеж, не проти,— запевнив його я.
Таггарт мусить звітувати віце-королю, а після справи Сена той не дуже переконаний, що я на його боці. Будь-яка згадка про мою подорож до Самбалпура викличе підозри. Тож Таггарт може радо звітувати, що емісаром поліції призначено Не Здавайся, а моє ім’я взагалі не згадувати.
— Ви на це заслуговуєте,— заявив я.
— Гаразд,— зітхнув він із полегшенням.— Гадаю, мушу зв’язатися з ад’ютантом ювраджа і дізнатися, як він планує транспортувати тіло.
— І не баріться,— додав я.— У мене склалося враження, що диван не хоче гаяти часу і бажає повернутись у Самбалпур якомога скоріше.
— Я так розумію, що під час нашого там перебування ви продовжуватимете розслідування, не зважаючи на накази комісара?
11
Вайтголл — вулиця в Лондоні, де розташовуються деякі найважливіші міністерства та інші урядові установи.