— Я чув, що він вам заборонив проводити розслідування. Про мене він нічого не казав. До того ж мушу я себе чимось зайняти, доки ви вештатиметесь із магараджами.
— Можете запросити з нами міс Грант, сер,— шпигнув мене він.
— Не думаю, що це буде доречним, сержанте,— відповів я.— Запрошувати незаміжню жінку в подорож...
Вуха у нього почервоніли.
— Я не це хотів сказати... Тобто я... Ви ж казали, що вона знайома з родиною принца і хотіла б до них навідатися, сер.
Гм, а якщо подумати, не така вже й погана ідея. І Енні хоч на кілька днів відірветься від того старого Чарлі Піла, хоча Не Здавайся знати про це не обов’язково.
— Гадаю, у вас вистачить справ і без того, щоб турбувати міс Грант та руйнувати її плани,— сказав я.— Беріться до роботи, сержанте.
— Так, сер. Вибачте, сер,— відчеканив він і повернувся йти.
— І ще, Не Здавайся! — гукнув я вслід.— Не забудьте перевірити результати балістичної експертизи по револьверу і визначити, з якої газети відірвали той клаптик. Може, при дворі Самбалпура ви й офіційний представник, але ваших прямих обов’язків це не відміняє.
— Так, сер,— козирнув він і посміхнувся.
Я зачекав, доки він піде, підняв слухавку і набрав номер Енні. Після тривалих гудків відповіла покоївка і повідомила, що мемсагиб немає вдома.
— Перекажіть, що телефонував капітан Віндгем, і попросіть передзвонити мені до шостої.
Я залишив свій номер і поклав слухавку.
Незабаром у дверях з’явилася голова Не Здавайся.
— Тіло ювраджа перевозитимуть сьогодні на потязі о десятій,— повідомив він і знову зник.
Енні зателефонувала за годину.
— Чим можу допомогти, Семе? — запитала вона.
Ходити околяса не було сенсу.
— Хотів запросити вас на кілька днів до Самбалпура. Ви згадували, що хотіли висловити співчуття родині принца, а Не Здавайся саме їде офіційним представником поліції на його похорон.
— А ви?
— Мій візит туди має суто особистий характер. Просто подумав, що непогано було б відпочити від Калькутти,— відповів я.— Ніколи ще не бував у палаці магараджі. Чув, вони розкішні.
— І ваш візит не має нічого спільного з розслідуванням убивства Адгіра, чи не так?
— Я не маю там ніяких повноважень.
— Це не відповідь, Семе.
— Має.
Запанувала тиша, яку порушував лише тріск телефонної лінії і гудіння транспорту під моїм вікном. Я відчув, що геть спітнів, і не спека в тому винна.
— Отже, ви хочете, щоб я супроводжувала вас до Самбалпура? — нарешті сказала вона.— Не дуже це зухвало?
— Ви не мене супроводжуватимете,— пояснив я.— Ви знайомі з родиною принца і вирушаєте туди за власним бажанням. Ми просто подорожуватимемо разом. Що скажете?
— Коли ви виїжджаєте?
— Тіло принца везтимуть сьогодні. Потяг їде з Говраха о десятій.
— Ви не лишаєте дівчатам часу, Семе.
— Мені здалося, що після компанії таких, як Чарлі Піл, вам сподобається трохи спонтанності. Не сумніваюся, що він би попередив вас за два тижні і зажадав письмової згоди у трьох примірниках.
— Дуже смішно, Семе,— відрізала вона.
— Тож ви їдете?
Знову запанувала тиша, серце моє мало не вистрибувало із грудей.
— Зачекайте і дізнаєтеся, капітане Віндегем. І моя вам порада...
— Так?
— Не затримуйте дихання.
Дев’ять
ерші важкі краплі впали з низьких, швидких хмар увечері. Небо розітнули спалахи блискавки. Мусон. Це не просто дощ, це підтримка життя, обіцянка нового народження, відпочинок від спеки і переможена засуха. Порятунок країни, справжнє божество Індії.
На сезон дощів уже давно чекали. Стакато перших крапель почалося й закінчилося, але барометр, термометр і анемометр хором віщували, що зараз усе по-справжньому. Принаймні, місцеві мешканці не мали щодо цього жодних сумнівів. Вони повибігали на вулиці й застигли, позадиравши голови до неба.
Дощ став сильнішим: води на дахи полилося більше, вітер став рвучкий, розгойдував і розносив по вулицях аромат календули.
Як пояснити мусон тому, хто ніколи з ним не зустрічався? Ми вийшли з дому, і на нас немов завіса упала, суцільна стіна води, і так на кілька годин. За кілька хвилин промокаєш до рубчика.
Не Здавайся підняв очі вгору.
— Починати подорож у дощ — добрий знак,— сказав він.— Принаймні, так вважає мій батько. Він каже, що це боги до нас посміхаються.
— Ви переконані, що це вони не сміються з нас? — запитав я.— Мені здається, ви називали його людиною нерелігійною.
— Він і є нерелігійний,— загадково відповів Банерджі.
Короткої подорожі від веранди до таксі вистачило, щоб ми геть намокли.
— Вокзал у Говраху,— кинув я водію.
— Так, сагибе,— кивнув він.
Завів двигун і почав пробиратися крізь негоду в напрямку річки.
Під’їзд до мосту через Говрах і в кращі часи був проблемним. Сьогодні ж місце нагадувало одну з тих картин, де Наполеон тікає з Москви. Вузьку артерію проїжджої частини загатили люди, тварини й автомобілі. Була там сила-силенна возів, завантажених горами мокрого товару, змоклі селяни в лунґхі[12], на головах яких небезпечно погойдувалися кошики, напівголі кулі, котрі штовхали перед собою старі візки, із яких аж сипалася городина,— і всі вони намагалися відбити собі місце у вантажівок і омнібусів. Усі рухалися в одному напрямку — до високої будівлі на іншому березі, освітленої аркадою ліхтарів і схожій швидше на римську фортецю, ніж на залізничний вокзал.
Блискавки спалахували вже ближче, наше таксі сантиметр за сантиметром рухалося по мосту. Під ним, від вірменського храму до поромного причалу, сновигала ціла флотилія маленьких човників і пароплавчиків.
Ми дісталися до берега Бзвраха, саме коли годинник на одній із веж вокзалу пробив пів на десяту. Таксі рвучко зупинилося, кулі у червоній сорочці вискочив і відчинив нам дверцята. Обличчя в нього було сірим і зморшкуватим, давно неголеним, голова обмотана брудним білим тюрбаном.
— Я понесу ваш багаж, сагибе?
— Скільки?
— Вісім анна.
— Забагато,— відповів я.— Чотири.
— Шість,— вигукнув він, вириваючи валізу з моїх рук.— Яка платформа?
— Перша платформа,— відповів Не Здавайся, вибравшись із таксі.
— Перша платфрома, дуже добре, сагибе,— сказав кулі, повернувся і пірнув у натовп пасажирів із нашими валізами на голові.
Увійти до вокзалу Говраха — це все одно, що потрапити до Вавилона в ті часи, коли Господь іще не переймався планами будівлі вежі. Під скляним, брудним від сажі дахом вокзалу зібралися всі народи світу. Білі, індуси, азіати, африканці — усі штовхалися біля кас; селяни, прочани, солдати і заробітчани пробивали собі шлях до платформ, сподіваючись доїхати туди, куди хотілося. Але можу сказати точно: вокзал Говраха — місце не для людей зі слабким серцем.
Біла людина могла, якщо такі в неї примхи, жити собі в Калькутті в повній ізоляції, можна було навіть не спілкуватися з індійцями, хіба що віддавати накази своїм слугам. Але вокзал Говраха — немов те місце водопою у савані, де змушені збиратися всі тварини, від найбільшої до найменшої, змушені стояти щільно, щока до щоки, щелепа до щелепи; саме тут англійцю, коли його вже закинула сюди доля, доводиться зіштовхнутися з Індією у найсуворішому її прояві.
Тут тхнуло рибою, городиною і вологим одягом. Не забудьте додати до всього цього запах локомотивного диму і невпинний хор вуличних торговців, які наполегливо рекламували свої товари. Вигуки «Комла Лебу» і «Горром Ча» майже заглушували механічний голос оголошень — той намагався повідомити важливу інформацію англійською та бенгальською, але будь-якою мовою жодного слова не можна було зрозуміти.
Перша платформа, ліворуч від головного корпусу, призначалася для особливо важливих потягів: відгороджена оксамитовими стрічками на мідних стійках, вона являла собою оазис спокою посеред бурі. Тут уже чекали красень-локомотив і шість вагонів, пофарбовані в зелений та золотий і прикрашені гербом Самбалпура: тигр у стрибку, над яким нависла корона.