Я гукнув до нього:
— Полковнику!
Він обернувся і глянув на мене, на мить в очах промайнула лють. Я витримав його погляд, намагаючись збагнути, що за ним криється. Певне, він це зрозумів, і негайно вираз його обличчя змінився: він опанував свої емоції.
— Капітане, сержанте,— кивнув він.
— Не заперечуєте, якщо ми до вас приєднаємося?
— Авжеж,— ввічливо відповів він.— Прошу.
Тихо дзенькнули прибори: потяг пролетів місце з’єднання рейок.
Офіціант відірвався від ножів і виделок і підійшов до нас.
— Принести аперитив?
Неввічливо було б відмовлятися.
Він повернувся із двома келихами шампанського на срібній таці.
— Саме час повечеряти,— сказав Арора, звірившись із годинником.— Що у нас сьогодні?
— Гороховий суп із м’ятою, печеня з дикого кабана, а на десерт «Ітонська суміш»[14].
— Добре, добре,— покивав полковник.
Щось страви у потягу, який належить індійській королівській родині, аж надто англійські.
Офіціант відійшов, і я повернувся до полковника.
— Хто той англієць, що зараз сидить із диваном у вітальні?
— Сер Ернест Фіцморіс,— відповів Арора,— член ради директорів Англо-Індійської діамантової корпорації і, як сам нас запевняє, щирий друг королівства Самбалпур. Ми маємо тривалі та плодотворні відносини з корпорацією,— продовжив він.— Вони купляють майже дев’яносто відсотків нашої алмазної продукції. Коли Ост-Індська компанія намагалася нас економічно задушити, вони першими порушили ембарго, таємно вивозили нашу продукцію, коли ще жодна інша англійська компанія не наважувалася навіть торкнутися її. Це на їхні гроші утримуються самбалпурські школи та клініки, не кажучи вже про автомобілі магараджі.
А може, і вино, подумав я, судячи з того чудового каберне, яке супроводжувало головну страву, і оксамитового журансону, який подали до десерту. Бесіда набула цікавого забарвлення: полковник ділився оповідками із самбалпурської історії, розповідав, як його правителі чинили опір завойовникам-моголам. Урешті-решт ми піднялися, щоб повернутися до своїх купе.
— Не влаштовуйтеся занадто зручно, капітане,— сказав Арора.— За кілька годин ми доїдемо до Джхар-суґуда, де здійснимо пересадку.
— Королівський потяг Самбалпура не їде до Самбалпура? — здивувавсь я.
— Не може,— відповів полковник.— Ви, британці, не дозволяєте прокладати широкі колії у суверенних штатах. Уряд боїться, що, коли їх прокласти, не уникнути перевезення військ і зброї, які можна використовувати проти вас.
— Абсудр,— зауважив я.
— Авжеж,— погодився полковник.— Але факт залишається фактом. Тож у Джхарсуґуді ми сядемо в інший королівський потяг вузької колії і вже на ньому проїдемо останні п’ятдесят миль до Самбалпура.
І точно, дві години по тому потяг зупинився на відгородженій оксамитовими стрічками платформі на вокзалі Джхарсуґуда, і я вийшов у задушливу ніч. Дощу не було, колія залишалася сухою. Схоже, мусон ми обігнали.
Потяг, що повезе нас до Самбалпура, виявився мініатюрною версією того, з якого ми щойно зійшли, і ми розсілися по вагонах без усіляких церемоній та фанфар. За нами гвардія винесла труну ювраджа і понесла її по платформі.
Одинадцять
вирішив не спати, бо сонячні промені вже проникли крізь поперечини віконниці мого купе. До атласу я заглядав, тож пам’ятав, що наш іграшковий потяг пихкає по Деканському плоскогір’ю, яке піднімається від Індо-Гангської рівнини і займає більшу частину Південної Індії. Вагон легенько погойдувався, і спокуса лягти була майже нестерпною — на щастя, у двері постукав Не Здавайся.
— Сер? Ви не спите?
Я підвівся з банкетки, підняв клямку і відсунув двері купе.
— Ось ви де,— сказав він.
— А де ви сподівалися мене знайти?
— Га?
— Що скажете, сержанте? — зітхнув я, пригладжуючи волосся.
— Полковник Арора каже, що за годину ми прибудемо у Самбалпур. Я подумав, що варто вас попередити.
— Котра година? — позіхнув я.
— Майже пів на шосту,— відповів він.
Я підійшов до вікна і відчинив віконниці. Перші промені освітили краєвид, який вражаюче відрізнявся від бенгальських ландшафтів. У радіусі кількох сотень кілометрів зелені джунглі поступилися місцем химерним сухим чагарникам і сухій брунатній землі. Сонце освітлювало контури тоненьких і кволих листяних дерев, таких не схожих на тропічні пальми Калькутти.
— Зустрінемось у вагоні-ресторані? — бадьоро запропонував він.— Кухар готує південно-індійський сніданок, ідлі[15] й таке інше.
Шлунок у мене забурчав. Індійці вважають смертним гріхом подавати страви, навіть на сніданок, не приправлені цілим фунтом спецій. Усе це добре, але бувають години, коли англієць залюбки обійшовся б тостом і чашечкою чаю.
— Ідіть самі,— обізвавсь я.— Я пропущу.
Я зачинив двері й одягнувся, небо посвітлішало, і відкрилася помережана на клаптики земля. До Калькутти мусон, може, і дістався, а от Оріша була сухою, як багдадське літо.
О чверть на сьому потяг приїхав у Самбалпур, на вокзал, який немов перенесли з Котсуолдза[16]: золотисті стіни з пісковика, шиферний дах, провінційна тиша. Навіть хмаринки були достатньо сірими, щоби вважати їх англійськими. Тільки спека видалась індійською.
Потяг зупинився. За вікном вишикувалися солдати із суворими обличчями й похмурі урядовці. Я взяв валізу, вийшов із купе, пішов по коридору і по дорозі зустрів Не Здавайся при повнім парадні. Ми вийшли на платформу саме вчасно, щоб побачити, як гвардійці піднялися у вагон, у якому везли труну з тілом ювраджа.
Неподалік стояв диван, поруч із ним англієць, Фіцморіс. Вони дивились, як солдати виносять на своїх плечах труну. Полковник Арора стояв подалі; коли тіло його колишнього хазяїна понесли до будівлі вокзалу, він віддав честь. Там, за дерев’яним бар’єром, серед натовпу індійців стояв блідий темноволосий чоловік і ретельно оглядав усіх, хто виходив із потяга. Його британське походження видавав не лише колір шкіри, а й одяг: фрак, краватка, смугасті штани — офіційне вбрання Кабінету іноземних справ. Він помітив форму Не Здавайся, просяяв і почав просуватися до нас.
— Ви, певне, сержант Банерджі,— сухо сказав він, простягаючи руку.
— Саме так,— потиснув її Не Здавайся.— Дозвольте представити капітана Віндгема з поліції.
На обличчя англійця немов хмара набігла.
— Прошу? Телеграма повідомляла лише про ваш приїзд. Жодної згадки про британського офіцера. Мабуть, сталася помилка.
— Жодної помилки,— втрутивсь я.— Я тут із приватним візитом. Висловити співчуття. Невже це може ускладнити ситуацію?
Англієць зміряв мене поглядом, провів рукою по волоссю.
— Ні, ні. Аж ніяк,— квапливо запевнив він таким тоном, що можна було не сумніватися у протилежному.— Дуже приємно. Моє ім’я Кармайкл. Я виконую тут дипломатичні обов’язки. Представляю Його Високість у Суді Самбалпура.
— Отже, ви посол? — уточнив Не Здавайся.
— О, це надто високий титул для мене.
— Дуже люб’язно з вашого боку,— продовжив сержант,— зустріти нас особисто.
— Нічого особливого,— відмахнувся він.— Просто більше нікого немає.
Натовп усередині вокзалу мовчки розступився: до екіпажа понесли труну ювраджа. Усі разом застогнали, як поранена тварина. Стогін цей був таким гучним, немов зустріти мертвого принца прийшла половина Самбалпура.
— Зачекаємо, доки все заспокоїться,— порадив Кармайкл.— До посольства недалеко, але дороги всі будуть заповнені. Транспорту зараз — просто жах. Якщо сьогодні так, боюся навіть подумати, скільки народу прийде на похорон завтра.
— Його любили, еге ж? — зауважив я.
15
Ідлі — невеличкі парові коржики, зроблені з ферментованого чорного гороху та рисового борошна і просочені соусом.