Вираз мого обличчя, певне, усе промовив, тож Кармайкл пояснив:
— Доктрина виморочного майна була запропонована тодішнім віце-королем, лордом Далхаузі. Вона дозволяла Ост-Індській компанії анексувати будь-який королівський штат, чий правитель помер, не залишивши законного спадкоємця чоловічої статі, або був признаний некомпетентним.
— А що означає «некомпетентним»? — запитав я.
— Це вирішувала компанія,— посміхнувся він.— Таким чином вони відхопили кілька багатих на копалини королівств, які могли б запросто залишитись у руках прогресивних індусів. Британському уряду це теж було на руку. Дозволило нам позбутися старого Саяджирао з Бароди[17] під приводом того, що він ніби намагався підсипати отруту в грейпфрутовий сік британського посла.
— Чому ж тоді не анексували Самбалпур, коли помер старий магараджа? — запитав Не Здавайся.
— О! — відгукнувся Кармайкл.— Авжеж, ви пам’ятаєте, що то було 1858 року, після заколоту минув рік. Лондон щойно відібрав у Ост-Індської компанії гегемонію, усю Індію просто трусило. Влада перейшла від мішків із грошима до цивільних урядовців, новим курсом стала стабільність, а не прибуток. Увесь попередній рік старий магараджа підтримував Британію, тож краще було мати Самбалпур за надійного союзника, ніж відібрати землі, якими ще й керувати якось потрібно. Такий химерний поворот долі. Помер би магараджа за п’ять років до цього або п’ять років по тому, сьогодні королівства не існувало б.
Водій щосили натиснув на гальма, бо дорогу перед нами надумала переходити кістлява сіра корова. Ми об’їхали ліниву тварину, яка ледь у наш бік і глянула, так була зайнята пережовуванням листя.
— Теперішній магараджа передбачив модернізацію Самбалпура,— продовжив Кармайкл,— хоча його реформи не торкнулися політичної сфери. Влада й досі у руках магараджі та його синів.
— А скільки синів він має? — запитав я.
— До цього трагічного вбивства ювраджа було три спадкоємці трону, народжених від законних дружин. Сини, народжені від наложниць, на трон не мають права.
— Наложниці?
— На кінець березня їх у нього було сто двадцять шість,— пояснив Кармайкл.— І двісті п’ятдесят шість нащадків, не беручи до уваги трьох законних принців. Ми щороку отримуємо копію фінансового звіту королівства. Усе це враховується при розподілі фінансів.
— Розкажіть мені про принців,— попросив я.
— Троє дітей, що мають офіційне право претендувати на трон,— це юврадж Адгір Сінґх Сай, тепер уже покійний, його брат принц Пуніт двадцяти дев’яти років, обидва сини другої магарані, і їхній зведений брат принц Алок, якому лише вісімнадцять місяців, син третьої магарані. Можливо, ви пам’ятаєте газетні репортажі минулого року, коли магараджа наказав заповнити басейн шампанським, щоб відсвяткувати народження сина.
— Стати батьком дитини, коли тобі за сімдесят,— чудовий привід для святкування,— погодивсь я.— А батько точно магараджа?
— Так,— посміхнувся Кармайкл.— Крім магараджі та його законних синів наближатися на п’ятдесят футів до жінок у палаці можуть лише євнухи. Щодо цього старий розпусник напрочуд суворий.
— Але не все так погано, магараджа має свої чесноти,— запевнив він.— Завдяки йому Самбалпур перетворився з неписьменного феодального штату на цілком прогресивного і освіченого, гідного зайняти місце поруч із Калькуттою чи Делі. Він подарував королівству електрику, хоч освітлюється переважно місто Самбалпур, модернізував сільське господарство, хоча більшість землі й досі належить йому. І гроші на все це надходять від продажу алмазів.
— Такому маленькому штату пощастило мати таке гарне джерело фінансів,— зауважив я.
— Самбалпуру взагалі пощастило,— відповів він.— До алмазів був опій. У ті часи торгівля була дуже бурхливою. Ост-Індська компанія вивозила й вивозила його на експорт до Китаю. Пік виробництва вже минув, хоча невелику кількість і досі виготовляють. Кажуть, що це для медичних препаратів, але ходять чутки, що дехто з офіційних осіб непогано заробляє, приторговуючи ним на чорному ринку.
У мене аж сироти по спині пішли. Гірко-солодкий присмак очікування.
— До того ж магараджа має непоганий подорожній список,— продовжив посол.— Я б сказав, що вогні Лондона та вируюче життя Парижа приваблюють його більше за державні обов’язки. Іронія полягає в тому, що йому доводиться звертатись у Делі за паспортом щоразу, як виникає бажання кудись поїхати.
— Чому? — здивувався Не Здавайся.
— Такі закони,— знизав плечима Кармайкл.— Жоден принц не може виїхати з Індії без дозволу віце-короля.
— Схоже, що вони під домашнім арештом,— сказав я.
Кармайкл усміхнувся.
— Певною мірою так воно і є.
Автомобіль звернув за ріг. Попереду височів Сур’я Махал, Палац Сонця. Три поверхи, навіть чотири, якщо враховувати сади на даху, пофарбовані яскраво-жовтим. Побудований у стилі Великих Моголів, з арками та балконами на фасаді, із ґратчастими віконцями, він нагадував конструкцію зі світла, повітря і фантазії, а не споруду з цегли та пісковика. У порівнянні з вишуканим оздобленням архітектурного комплексу наші будівлі в колоніальному стилі здавалися важкими й роздутими.
Охоронець, явно зайнятий більш важливими справами, ліниво махнув, щоб ми проїжджали у ворота, навіть не поглянувши у наші паспорти. Не скажу, щоб це мене аж так здивувало. В Індії, якщо ти білий та ще й на автомобілі, перед тобою відчинені майже всі двері, але, враховуючи останні події, я очікував, що хоча б до охорони королівської родини ставитимуться серйозніше.
Остін зупинився неподалік сходів, які вели до високої арки входу. Біля відчинених дверей з’явився лакей, обличчя його немов із червоного дерева було вирізане. Кармайкл кивнув йому, він підійшов, але без звичних поклонів та човгання, якими б годилося індійцю зустрічати сагиба.
— У нас аудієнція, на нас чекає Його Високість,— сказав Кармайкл.
— Так, містере Кармайкле,— байдуже відповів чоловік.— Сюди, будь ласка. На вас чекають.
Ми пройшли за ним повз дві пари дерев’яних дверей, оздоблених вирізьбленим листям, увійшли до зали, над якою панувала люстра, підвішена на стелі кількома поверхами вище. Тут нас передали іншому слузі, який запросив іти за ним довгим мармуровим коридором, просоченим ароматом трояндового саду. Позаду залишилося ще кілька дверей, і ми опинилися під крилом іншого слуги.
— Навіть і гадки не мав, що знадобиться ціла команда, аби тільки довести нас до магараджі,— зауважив я.
— Не хвилюйтеся,— заспокоїв Кармайкл.— Скоро відпочинете. Його Високість живе за індійським часом. Нам доведеться ще трохи почекати, доки він прийме нас.
Останній слуга привів нас до кімнати, яку влаштував би собі цар Мідас, якби мав гроші. Французькі меблі, позолочені дзеркала, золоте листя. По центру стояв скляний столик на чотирьох срібних слонах і відбивав світло кришталевої люстри.
Ми сіли, двері у дальньому кінці відчинилися, і звідти вийшов Фіцморіс у супроводі вишукано вбраного індійця. Схоже, він був занурений у свої думки і не звернув би на нас уваги, якби Кармайкл його не окликнув.
— Сер Ернест, радий вас бачити!
Комерсант коротко привітався, вибачився і пішов за індійцем.
Ми стали чекати. Минали хвилини, у голові моїй промайнула ціла низка неприємних думок. Ніяк не міг забути Доусона на платформі Говраха. Чи не підозрює магараджа, що до смерті його сина причетні британці? Якщо так, як він зустріне людину, на очах якої сталося це вбивство?
Руки мої почали тремтіти, може, від сплеску адреналіну, та скоріше за все, причиною тому була відсутність опію. Двері відчинились, і вийшов слуга у смарагдово-зеленій курті[18].
Я взяв себе в руки.
— Його Високість бажає вас бачити.
Тринадцять
готовий був побачити посеред тронної зали величиною як Альберт-Гол[19] обвішаного коштовностями правителя на шовкових подушках, якого обмахують величезним віялом із павичевого пір’я. Реальність виявилася дещо іншою. Кімната, до якої ми увійшли, була трохи більшою за звичайний кабінет, уздовж однієї стіни розташувалися книжкові шафи, скляні двері виходили в сад, відчувався ледь помітний запах плісняви.
17
Саяджирао Гаеквад III — магараджа Бароди в 1875-1939 роках. Отримав популярність завдяки своїй активній реформаторській політиці, підтримці індійської культури та науки.
18
Курта — традиційна широка сорочка, що доходить до колін, яку носять як чоловіки, так і жінки.
19
Альберт-Гол — велика концертна зала в Лондоні на 8 тисяч місць; кругла цегляна споруда під куполом зі скла і металу, у якій відбуваються щорічні променадні концерти, спортивні заходи, мітинги і наради. Побудована у 1867-1871 рр.—