Двері зачинилися. Ми з Банерджі прислухалися до кроків, які віддалялися по коридору.
Не Здавайся хмурився — певне, він і досі міркував про долю міс Бідіки. Я спробував його розвеселити.
— Ви колись зустрічалися з антропологом?
— Після Кембриджа ні, сер.
— А я знав одного. Дивак на ім’я Хоґґ, який кілька років витратив на життя серед племені Амазонки. Він виступав у Холі Армії порятунку у Вайтчепелі, приніс купу ілюстрацій жінок того племені, які мали такий вигляд, немов на хвилинку з Едемського саду вискочили. Світлина з чоловіками була лише одна. Це змусило мене замислитись, якою є мотивація деяких людей, що займаються такими дослідженнями.
— Піду перевдягнуся,— сказав Не Здавайся.
— Оце правильно,— поплескав я його по плечу.
Я зачинив за ним двері і подумав, чи не випити ще. Урешті-решт вирішив не пити. За вечерею можна було б поставити багато запитань про Самбалпур, і робити це краще з ясною головою. Час минав. Якщо ми не знайдемо винного в убивстві Адгіра, боюсь, доля міс Бідіки буде гіршою за ту, яку я змалював Не Здавайся.
Сімнадцять
мілі Кармайкл була гарною жінкою. Висока, білява, примхлива. Цікаво, як це вона одружилася з дипломатом?
Вона займалася біля столу, особисто проводжала гостей на місця. За стіл ми сіли, щойно годинник на комині пробив сьому. Якщо не враховувати пишно прикрашеного комина, кімната була обставлена просто, без смаку — хіба можна було знайти у світі більш недоречне місце для вогнища? Головував тут обідній стіл червоного дерева, достатньо великий, щоб розсадовити за ним полковий оркестр, відполірований до блиску. На стіні висів обов’язковий портрет Георга V, на стелі тихенько погойдувалася пунка. Єдиним джерелом світла були дванадцять свічок у трьох підсвічниках, розставлених на рівній відстані один від одного. Мерехтіння світла створювало химерні тіні й надавало кімнаті привітної атмосфери.
Увійшло двійко слуг, обидва вдягнені в білі курти й обоє босоніж. Один тримав срібну супницю, яку поставив посередині столу, а тоді розлив суп у тарілки, інший відкоркував пляшку білого вина.
Усього нас було шестеро, сиділи ми досить далеко одне від одного: Кармайкл на чолі столу, його дружина на протилежному кінці, ми з Не Здавайся з одного боку, а бухгалтер Ґолдінґ і антрополог Портеллі з іншого.
На вигляд бухгалтеру було трохи за сорок. Худорлявий чоловік із темним волоссям, охайно причесаним на проділ, із сивиною на скронях. Очі ховалися за круглими окулярами в черепаховій оправі, і здавалося, що такими круглими їх зробили довгі роки витріщання в бухгалтерські книги. Він зняв із лацкана свого смокінга ледь помітну пилинку, поклав її на стіл і витер руки серветкою.
Антрополог, навпаки, був засмаглим красенем із русявим волоссям, і сяяв, як той професор у відпустці. Він нахилився і простягнув мені руку через стіл.
— Портеллі,— представився він.
— Італієць? — поцікавивсь я, чекаючи, доки слуга наповнить мій келих.
— Ні, святий боже,— відповів він бездоганною англійською.— Мальтієць.
— Неймовірно! — вигукнула місіс Кармайкл.— Не думаю, що Індією подорожує багато мальтійців.
Тут я вперше помітив, який чудовий колір обличчя вона має. Біла, як молоко, а це означає більш суворі заходи, ніж просто не виходити на сонце,— у таких місцях дива трапляються нечасто.
— Ви здивуєтеся, мадам,— відповів Портеллі.— Кілька мальтійських родин займаються торгівлею в Бомбеї і Калькутті. І ще більше здивуєтеся, коли я скажу, що існує невеличка, але активна спільнота індійських торгівців, переважно з провінції Сінд, для яких Мальта стала вже рідним домом.
Ця новина таки вразила б місіс Кармайкл, але судячи з того, як швидко вона змінила тему розмови, усе це її вже не дуже цікавило. Натомість вона ковтнула вина і повернулася до мене.
— Скажіть мені, капітане Віндгеме, що нового в Калькутті? Що зараз носять леді?
Наскільки мені відомо, жінки зараз носять точнісінько те ж саме, що й минулого року, а може, і позаминулого. Ціла купа нижніх спідниць, сукні до кісточок, ще й фланелеву білизну, від яких не хочуть відмовитися навіть у таку нестерпну літню спеку, за температури, коли чоловіки втрачають дар мови. Як на мене, це просто божевілля. Вони б могли позичити кілька ідей у місцевих жінок, але про це, звісно, і мови не було. Урешті-решт, ми ж британці. Мусимо відповідати стандартам. Тож наші жінки — утім, як і всі ми — мало не божеволіли від спеки, та все одно носили стільки шарів одягу, що могли б запросто чаювати десь високо в Гімалаях і не змерзнути.
— Гадаю, те ж саме, що й минулого сезону,— відповів я.
— Я просто обожнюю Калькутту,— палко заговорила вона.— Театри, вечірки, не кажучи вже про крамниці. Ми тут такі відрізані від світу, що інколи мені навіть здається, що коли б не гості, от як ви, я б померла від нудьги. Авжеж, ми отримуємо газети з Калькутти та Делі, але вони запізнюються днів на п’ять, і це все одно не те саме, що бути в тих містах.
— Якщо вже зайшла мова про Делі,— втрутився її чоловік.— Я послав телеграму і повідомив про ваш приїзд.
Ентузіазм у ньому так і вирував.
Ми з Не Здавайся перезирнулися.
— І якою була відповідь? — запитав я.
Він знизав плечима.
— Я на неї не чекав.
Місіс Кармайкл повернулася до мене.
— Дерек каже, що ви розслідуєте вбивство кронпринца, капітане. Як захоплююче,— посміхнулася вона.— Ви мусите нам про це розповісти. Самбалпур зазвичай така сонна місцина. Тут ніколи не відбувається нічого цікавого. Дерек обмовився, що заарештували вчительку, Бідіку, яка весь час усім дошкуляє. Навіть повірити не можу, що то вона.
— Чому ж? — поцікавивсь я.
— Ну,— помішала вона суп,— по-перше, я з нею зустрічалася. Вона може бути ким завгодно, але вона не убивця. Що ж до ювраджа, то я майже рада, що його не стало. Нестерпна людина. Жодного разу доброго слова про Дерека не сказав... та й про інших також. Не здивуюся, якщо його прикінчила власна жінка.
— Жінка? — здивувався Не Здавайся.
— Емілі,— суворо зауважив Кармайкл,— не зводь наклепів.
— Будь ласка,— попросив я,— мені цікаво послухати, що думає про справу місіс Кармайкл.
Кармайкл так глянув на дружину, та якщо хотів її налякати, марно витратив зусилля. У мене склалося враження, що не така вона жінка, яку можна легко залякати, особливо власному чоловікові.
— Ох, Дереку,— відмахнулася вона.— Навряд чи це таємниця. Ти ж сам казав, що про це знає весь двір.
— Про що? — запитав я.
— Авжеж про цей роман.
— У ювраджа був роман?
— Саме так,— сказала вона занадто переконливо як на плітки, які не могла підкріпити доказами.— Тут, у Самбалпурі.
— Вибачте, місіс Кармайкл,— утрутився сержант із таким виглядом, ніби жінка виконувала напрочуд складні підрахунки і він не встигав за нею стежити.— Я не розумію, як юврадж міг мати роман. У його батька гарем. Тож будь-яка жінка, що впаде йому в око, легко могла б стати його нареченою чи наложницею.
Місіс Кармайкл зробила добрячий ковток вина і повернулася до розмови.
— Не все так просто,— посміхнулася вона.— Розумієте, дівчина, про яку іде мова, не просто собі селянка, навіть не принцеса з вищої касти. Ні, наш юврадж знайшов собі білу жінку. Мемсагиб, не більше, не менше.— Вона змовницьки захихотіла.— Вона тут під іменем Катерини Пемберлі, і, подейкують, так його окрутила, що він готовий був узяти її за другу жінку. Можете собі таке уявити, капітане? Я зрозуміла б, якби то була якась проста дівчина, як-от офіціантка чи акробатка з цирку, якій магараджа якось купив Даймлер, але це поважна жінка з гарної родини. Дерек каже, що її батько — офіцер у Адміралтействі. Подумати тільки, така жінка — і зв’язалася з індусом... Повірити важко.