Ґолдінґ і Портеллі обговорювали приготування до похорону ювраджа, який було призначено на завтра.
— Як правило поховальну церемонію проводить старший син, але він помер, не лишивши дітей, тож цей обов’язок, певне, виконає його брат, принц Пуніт.
— Не батько? — втрутивсь я.
— Можливо,— знизав плечима Портеллі.
Його слова пробили хмільний туман місіс Кармайкл. Вона раптом підняла голову.
— Не думаю, що це станеться. Подейкують, що старий помирає.
Я повернувся до Кармайкла.
— Це правда?
Він уже відмовився від спроб притримати язик своєї дружини, щоб та не бовкнула чогось, чого не схвалить кабінет іноземних справ.
— Ходять такі чутки,— тихо погодився він.
— Та годі, Дереку,— не заспокоювалася дружина.— Усім відомо, що наступного місяця він вирушає до Швейцарії, щоб порадитись із лікарями. Питання в тому, чи повернеться.
Місіс Кармайкл виявилася справжнім скарбом: вона обізнана із життям Самбалпура, як ніхто інший. Якщо їй колись набридне бути дружиною дипломата, вона запросто зможе зробити кар’єру у розвідці. Я власноруч відведу її до «Відділу Н».
— Не можна батьку ховати свого сина,— продовжила вона,— особливо після того, як він утратив і матір хлопця...
Речення вона закінчила з таким виглядом, що стало ясно, як їй кортить поділитися цією історією. Припускаю, що достовірного там було мало — три частки пліток на частку правди,— але я б залюбки послухав.
— Що з нею сталося?
Обличчя Емілі Кармайкл осяяла посмішка, немов сонце визирнуло з-поза хмар.
У мерехтливому світлі свічок вона почала розповідь про матір ювраджа — другу магарані — прекрасну принцесу, найяскравішу перлину Самбалпура. Про жінку, яка закріпила свою позицію при дворі, подарувавши монархові спадкоємців чоловічої статі, яких він так чекав. Та незабаром їй стало нудно: набридли офіційні прийоми й довічне перебування на жіночій половині палацу в той час, як чоловік жив у Парижі та Лондоні. До неї доходили жахливі історії про басейни, заповнені шампанським, про інтрижки з телефоністками та машиністками, які були зачаровані щедрими подарунками і плекали таємні мрії стати принцесами. Наложниці — це одне, а от романи з європейськими дівчатами — геть інше. А тоді сталася та історія з міс Нормою Гатті, асистенткою педикюрші з Бостона, яку магараджа зустрів одного вечора біля «Ріцу».
— Магараджа втратив від неї голову,— розказувала місіс Кармайкл.— І вже за місяць освідчився і запропонував стати своєю третьою дружиною. Авжеж, авантюристка була сама не своя від радощів. Вважала, що зірвала джекпот.
Я її чудово розумію. Не кожного дня дівчина з Бостона отримує шанс стати принцесою.
— Диван і весь кабінет запанікували,— продовжила господиня.— Сама думка про те, що король одружиться із простою дівчиною, була нестерпною. Асистентка педикюрші — магарані? Неподобство.
— Гадаю, ситуацію ускладнював і той факт,— пробурмотів Не Здавайся,— що ім’я Гатті схоже за звучанням на слово «гаті». Мовою хінді це означає «слон».
Місіс Кармайкл не звернула уваги на його зауваження.
— Та дивно те,— вела вона далі,— що єдиною особою, яка не заперечувала, була друга магарані. Певне, вона вважала, якщо Норма стане принцесою і сидітиме на жіночій половині будинку, за нею можна буде пильнувати, а це набагато краще, ніж хвилюватися про коханку магараджі невідомо де. А може, сподівалася, що Норма стане ковтком свіжого повітря у задушливій атмосфері двору. Та цьому не судилося відбутися. Урешті-решт першій магарані вдалося переконати магараджу, що міс Гатті — погана для нього партія, і весілля скасували. Норма все одно приїхала до Самбалпура. Кажуть, що вона зупинилася в готелі «Бомон» і відмовлялася їхати, доки магараджа не погодився виплатити їй кругленьку суму в півмільйона фунтів.— На цих словах вона широко розплющила очі.— Містер Ґолдінґ може підтвердити.
Бухгалтер кашлянув і відпив вина.
— Ви розказували нам про смерть другої магарані? — нагадав я.
— Так. Десь за рік після цієї історії з Нормою друга магарані вирішила, що з неї досить життя в гаремі. Вона пригрозила полишити палац і повернутися до Калькутти. Уявіть, який то був скандал. Дружина кидає магараджу і тікає до Калькутти. Звісно, її умовляли залишитися, обіцяли все, що душа забажає, але вона не погоджувалась. Тоді їй почали погрожувати. Сказали, що вона ніколи більше не побачить своїх синів. Це й змусило її передумати. А за три місяці вона померла. Лікар сказав — від тифу, але ніхто не повірив. Подейкують, що вона знову зібралась іти, і її вбили. Отруїли.
Портеллі так голосно зітхнув, що полум’я свічок навпроти нього аж заколихалося. Реакцію Ґолдінґа важко було роздивитися через келих із вином, якого він саме підніс до губ.
— Магараджа отруїв? — уточнив Не Здавайся.
— Тут і прихована таємниця,— відповіла місіс Кармайкл.— Її смерть явно його пригнітила. Він відмовився від подорожі до Європи на цілий сезон і не виходив із палацу. На цілий рік він відмовився від усього, включаючи управління королівством. Кажуть, що коли він вийшов, то була вже інша людина.
Історія про можливе вбивство другої магарані, здавалося, розвіяла всі веселощі. Ґолдінґ сполотнів. Він зробив іще ковток. Гості розбилися на кілька групок. Забувши про Не Здавайся, місіс Кармайкл щось зашепотіла бухгалтеру, а її чоловік почав обговорювати щось із Портеллі.
— Прошу мене вибачити,— сказав нарешті Ґолдінґ, поглянувши на годинник,— з вашого дозволу я піду. Вже пізно.
— Авжеж! — підхопив Кармайкл, якому й самому хотілося швидше завершити вечерю.— Час прощатися.
Мене це цілком улаштовувало. Тепер можна перекинутися словом із Не Здавайся, якщо він і досі може ясно думати. Про себе я не можу такого сказати. Минуло майже сорок вісім годин від мого візиту до Тангри, і нервові закінчення боліли ще гірше. Біль посилювався, а з ним посилювалась і моя рішучість випробувати вміст подорожнього набору. Думка про те, яке це безглуздя, така реальна ще кілька годин тому, розвіювалась, як дим над опійною лампою. Мене охопило нестерпне бажання скоріше дістатися до своєї кімнати, і що раніше я закінчу із сержантом, то скоріше втамую свій голод.
Гості перейшли до вітальні, а Ґолдінґ потягнув мене вбік. Схоже, алкоголь на нього погано впливає. Він спітнів, зняв краватку-метелика і розстебнув комірець.
— Капітане Віндгем,— сказав він хрипким, захмелілим голосом.— Мушу з вами поговорити.— Він знервовано крутив каблучку на мізинці.— Мене дещо дуже хвилює.
— Авжеж,— погодивсь я.
Він озирнувся, помітив, що до нас наближається Емілі Кармайкл із келихами.
— Це має відношення до вбивства принца?
Він так і крутив свою каблучку. Цікава штучка, з викарбуваним лебедем.
— Не хочу говорити тут. Якщо можна. І вас прошу бути дуже обережним.
— Вийдемо надвір? — запропонував я.
Він рішуче похитав головою.
— Ні, ні. Завтра. Рано.
— Тож завтра,— сказав я.— О дев’ятій я буду в Будинку троянд.
— Ні, не там. Зустрінемося тут, біля воріт посольства о восьмій.
Вісімнадцять
сів на стілець у кімнаті Не Здавайся, задумався над словами Ґолдінґа. Щось його налякало. Не знаю, що саме, але на початку вечора він був цілком спокійним. Чи щось таке сказали під час вечері? Чи, може, якесь із одкровень Емілі Кармайкл? А може, просто так на нього вплинув алкоголь. Хай би там що не було, завтра о восьмій я про все дізнаюся.
Я поглянув на годинник. Під час війни він потрапив під німецький снаряд, та й я заодно з ним, і відтоді він досить ексцентрично поводиться із часом. Годинник показував чверть на дванадцяту. Приблизно так і є, враховуючи, що секундна стрілка й досі рухалася.