Кімната Не Здавайся була меншою за мою, та й меблів мала менше. Вид із вікна був, мабуть, гіршим, але у темряві важко було сказати напевне.
— Це було цікаво,— посміхнувся сержант.
Обличчя його випромінювало алкогольне світло, немов він надто довго пробув на сонці.
Не погодитися було важко.
— Маю таке відчуття,— сказав я,— що якби цю справу розслідувала Емілі Кармайкл, вона б докопалася до правди за двадцять чотири години. Принаймні назбирала б пристойну кількість підозрюваних.
Він знову посміхнувся.
— Може, нам варто допитати вдову ювраджа, сер?
— Саме це я і планував.
Усмішку з його обличчя немов зітерли.
— Серйозно?
— Вона має мотив. Чи ви вважаєте, що індійські жінки ніколи не вбивають своїх чоловіків?
— Якщо чесно, мене б це здивувало, сер,— відповів він.
— Запевняю вас, сержанте, індійські жінки так само здатні на злочин, як і їхні англійські сестри.
Він повільно похитав головою.
— Але не бельгійські жінки, сер. Вони так залякують своїх чоловіків, що ті в усьому їм підкоряються. Сумніваюся, що може дійти до вбивства.
Невже він жартує?
— Усе одно,— зітхнув я,— нам потрібно допитати її і ту англійку, з якою зустрічався юврадж, міс Пемберлі, також.
— Цілком слушно, сер, але як допитувати принцесу? — Він надув щоки.— Це справа нелегка.
— Чому? Бо вона принцеса?
— Так, але...— Він запнувся.— Вона ж на жіночій половині палацу. Здається, єдині чоловіки, яких до неї підпускають... ну, ви розумієте...
— Євнухи, хочете сказати?
— Так, сер,— зашарівся він.
— Ох, сержанте. Якби й нас змусили йти тим шляхом, то легко б вирішили проблему вашої матінки, яка місця собі не знаходить, намагаючись вас одружити.
Повідомивши Не Здавайся про заплановану на завтра зустріч із Ґолдінґом, я потупцяв по коридору до своєї кімнати.
Замкнув за собою двері, витяг із шафи валізку і поставив її на ліжко. Поклав руки на замки, натиснув великими пальцями на холодний, поцяткований метал. Застібки з клацанням відкрились. Я підняв кришку, відсунув убік одяг, під яким ховався мій трофей, і завмер.
Голова йшла обертом.
Я повільно видихнув і поглянув на поліровану скриньку зі срібним оздобленням. У мерехтливому світлі ліхтаря дракон, який являв собою ручку, немов танцював.
Я відчув себе на краю урвища. Переді мною шлях униз до... До чого, я не знав.
Курити тут опій — чисте самогубство. По-перше, великий ризик, що мене викриють. Хтось із Кармайклів або, ймовірніше, їхні слуги відчують зрадливий аромат. Враховуючи пристрасть Кармайкла слати телеграми в Делі з найменшого приводу, якщо мене викриють, новина про мою милу звичку полетить до міста ще до світанку.
По-друге, я ще ніколи не готував трубку сам, і руку мою навряд чи можна було вважати твердою.
Та доки я стояв, сама думка про трубку робила мої нерви сталевими і викликала в голові цілу купу думок. Сумніви мої здалися безпідставними. Я потягся до кишені штанів, витяг пачку «Кепстенса» і коробку сірників. Пачка була наполовину порожньою, але мені потрібно було лише п’ять чи шість сигарет. Я взяв півдюжини, запалив і обережно поклав у олов’яну попільничку на столі. За кілька хвилин кімната наповнилася сірим димом. Я задоволено роззирнувся й уперше зрозумів значення фрази: «Необхідність — мати винаходи».
Лишивши сигарети жевріти, я повернувся до подорожнього набору, обережно дістав його із валізки і поклав на ліжко. Як і в потягу минулої ночі, я взяв із кишені маленький срібний ключик, уставив його у драконячу пащу і повернув.
Не пригадую, щоб я щось витягував зі скриньки, але ось вона переді мною вже порожня, а інструменти охайно розкладені на підлозі. Люлька і порцеляновий мундштук, чубук і чаша, опійна лампа і скло для неї, ґніт і невеличкий латунний контейнер, який я заповнив кокосовою олією для лампи, набір тонких інструментів — якісь використовуються для скачування, інші — для зішкрібання сажі із внутрішньої частини люльки, і нарешті опійна голка, без якої смоли не приготуєш.
Я заповнив резервуар лампи олією, підрізав ґніт і вставив його в лампу. Запалив і накрив її склом. Із невеличкого відділення у валізі дістав кульку опійної смоли, яку знайшов у речах убивці, і наштрикнув її на голку. Опустившись навколішки, я підніс її до полум’я і почав робити те, що сотні разів бачив у китайському кварталі.
«О» пом’якшав, і я перевертав та обережно розтягував його над вогнем, доки він не став тягучим. Мене накрила хвиля радісного збудження. Я це роблю; готую «О», перетворюю його з інертної речовини на магічну. Як перед тим алхіміком, котрий перетворює простий метал на золото, переді мною відкривалися таємниці всесвіту.
А тоді все змінилося.
Щось зіпсувалося. «О» зажеврівся і почав обвуглюватись. Я схопився за голову. Невже я щось забув? Пропустив якийсь важливий етап? Невже тримав «О» занадто близько до полум’я? Спробував змінити методику, але ще навіть не почавши, зрозумів, що то марна справа. «О» горів, а не випаровувався. Я швидко поклав його в чашу люльки, сподіваючись, що хоч краплину пари можна врятувати. Підніс люльку до рота й удихнув.
Гіркий, вугільний присмак.
Серце в мене мало не розірвалося.
Я поклав люльку на підлогу і без сил упав поруч, обхопивши голову руками. За мить моє тіло пронизав біль.
Не знаю, як довго я так лежав, але коли знайшов сили ворухнутися, опійна лампа вже згасла. Біль змінився на терпкий біль і барабанний біль у голові.
Я підвівся, утомлено підняв люльку. У тьмяному світлі ліхтаря від’єднав чашу і розглянув рештки почорнілої, крихкої кульки «О». Підняв її, розтер на долоні, підійшов до вікна і викинув пил у безвітряну ніч.
Дев’ятнадцять
аснув я лише перед світанком. На війні я навчився задовольнятися двома чи трьома годинами сну і відтоді не покинув цю звичку Прокидатися в Калькутті зовсім не важко. Будь-хто, провівши там ніч, погодиться, що місто пробуджує, атакуючи всі органи чуття одразу: крики півників і гавкання собак, сморід стічних канав, укуси клопів. Завдяки поєднанню всіх цих факторів необхідність у будильнику відпадає.
Самбалпур — зовсім інша річ. Тут тихіше й аромати кращі, але існують і свої недоліки. Тиша була такою, що в мене виникла підозра, що сонце вже високо в небі.
Симптоми, схожі на прояви грипу, повернулися з новою силою: голова тріщить, очі сльозяться. Я б залюбки віддав місячну зарплатню за те, щоб просто перевернутися на інший бік і полежати ще годинку, але пригадав Ґолдінґа. Ми домовилися зустрітись о восьмій. Я поглянув на годинник. Він зупинився за чверть до третьої.
Я змусив себе встати з ліжка, натягнув сорочку і штани й кинувся вниз. Годинник у передпокої показував, що до восьмої залишилося ще десять хвилин. Зітхнувши з полегшенням, я вийшов на вулицю пошукати бухгалтера.
Небо було ясним, повітря важким. Індус у білій сорочці та тюрбані розрівнював гравій біля воріт.
— Чи не бачили ви містера Ґолдінґа?
— Так, сагибе,— посміхнувся він.— Ґолдінґ сагиб — дуже гарний чоловік. Він приходив учора тільки.
— А сьогодні вранці ви його бачили? — запитав я.
— Ні, сагибе,— відповів він, засмучено похитавши головою.
Я підійшов до воріт, запалив сигарету і почав чекати. Двадцяти хвилин вологості й головного болю мені вистачило, і я повернувся всередину. Бухгалтера ніде не видно. Звісно, він може затримуватися, та щось не схожий він на людину, яка часто запізнюється. Я б сказав, що він, імовірніше, раніше прийде. Учора він здавався таким знервованим, так хотів скинути із себе якийсь тягар. Варто врахувати, що він добряче випив. Може, протверезів і передумав? А може, і досі спить. Хай би там як, він так легко мене не спекається. Обов’язково розпитаю його сьогодні, хоче він того чи ні.