— Сказано лише, що капітан Віндгем вважається у Самбалпурі «персона нон ґрата» і мусить негайно повернутися до Калькутти.
— Але ж магараджа попросив капітана допомогти,— запротестував Не Здавайся.
— Я лише передаю офіційне повідомлення,— відповів посол.
— Від кого? — втрутивсь я.
— Га? — розгубився він.
— Хто послав телеграму?
— Секретар місцевих штатів, звісно.
— Зрозуміло.
Текст телеграми, її джерело — усе це дуже серйозно. Та, схоже, можна знайти вихід. Телеграма надійшла від секретаря місцевих штатів, особи, приближеної до віце-короля. Він один із найвпливовіших у Громадянській службі Індії. Але ні я, ні Кармайкл до неї не належимо. Як офіцер Імперської поліції я підкоряюся тільки своїм начальникам у Калькутті, а він, представник британського уряду в Самбалпурі, виконує накази Міністерства у справах Індії в Лондоні.
— Ох,— зітхнув я,— схоже, у вас дійсно виникли проблеми.
Він так на мене витріщився, ніби я щойно запропонував йому пробігтися навколо палацу голим.
— У мене проблеми? — вигукнув він.
— Бачу, що ви отримали телеграму від Громадянської служби Індії, якій ані ви, ані я не звітуємо. Я тут у відпустці, і, як вам відомо, сам магараджа попросив мене задовольнити свій професійний інтерес і під час перебування в Самбалпурі поспостерігати за методами місцевої поліції. Якщо я зараз поїду, Його Високість вважатиме це образою собі, усьому самбалпурському двору, та й усій самбалпурській нації, особливо враховуючи той факт, що від мого начальства ніяких наказів я не отримував.
Плечі Кармайкла опустилися, і він нарешті упав на стілець, який йому підсунув Не Здавайся. Певне, він усвідомив, що на нього звалилося, і здавалося, що його от-от знудить. Не можу його звинувачувати. Він дипломат, людина, що присвятила своє життя виконанню наказів безликих людей по той бік телеграфної машини. Що ж робити, коли такий наказ надходить від того, кому він не звітує, та ще й вимагають його негайного виконання? Кармайкл виправдав свій фах і як справжній дипломат знайшов вихід:
— Попрошу пояснень. Але доки їх не отримаю, наполягаю, щоб ви виїхали з посольства.
Мене цілком таке влаштовує. Якщо в «Бомоні» знайдуться вільні кімнати, вони будуть набагато зручнішими, не кажучи вже про те, що там є електрика.
— Справедливо,— погодивсь я.— Якщо ви не проти, ми заберемо речі після кремації ювраджа.
— Дуже добре,— зітхнув він.— Я не проти.
— А тепер, якщо ви більше нічого не хочете нам повідомити, ми із сержантом мусимо повертатися до роботи. Гадаю, у вас також багато справ. Ви ж представлятимете на похороні британський уряд.
— Так,— підвівся він зі стільця.— Як ви правильно зауважили, я мушу йти. Бажаю вам обом гарного дня. Побачимося пізніше.
— Схоже, комусь угорі не до вподоби ваше перебування тут,— сказав Не Здавайся, щойно Кармайкл вийшов.
Він має рацію. І я можу назвати двох кандидатів: віце-король, який не довіряє мені після справи Сена минулого року, і шпигуни «Відділу Н», які, правду кажучи, ніколи нікому не довіряють. Але хто із цих двох і чому — загадка. Знову ж таки, це свідчило про те, що тут криється дещо більше за релігійні суперечки та місцеву політику Самбалпура. І це мене турбувало.
— Гаразд,— відповів я.— Ми отримали відстрочку, але Кармайклу багато часу не знадобиться, щоб телеграфувати в Делі та прояснити питання. Якщо за цим стоїть віце-король, то і кількох годин йому вистачить, щоб змусити лорда Таггарта мене відкликати.
Якщо чесно, у глибині душі я навіть полегшення відчув від такої перспективи. Після вчорашньої невдалої спроби приготувати опій нерви мої були загострені. Пригнічувала сама думка про те, що в Самбалпурі, так далеко від опію, доведеться застрягнути надовго.
Але Не Здавайся був іншої думки.
— Я знаю, як його можна випередити, сер...
Двадцять
ічого не вийде,— кинув я.
Ми бігли коридором.
— Ми нічого не втрачаємо, якщо спробуємо,— відповів Не Здавайся.
— Мусимо поквапитися,— сказав я.— Кармайкл уже туди їде.
Ми шукали кабінет полковника Арори. Я відчинив перші двері, що нам трапилися, і зазирнув усередину, але кімната була порожньою. Я вилаявся, повернувся і мало не налетів на сержанта.
— Тут нікого,— сказав я, посунувшись.
Ми продовжили пошуки, відчиняючи двері порожніх кабінетів. Схоже, на всьому поверсі нікого. Мене все це вже почало дратувати, аж тут Не Здавайся мене зупинив.
— Зачекайте,— видихнув він.
— Облиш,— відповів я.— Відпочинеш у кабінеті Арори. І не пропускай занять із фізичної підготовки для офіцерів, коли повернемося до Калькутти.
— Ні,— сказав він.— Усе це можна зробити набагато простіше.
Він увійшов до одного з порожніх кабінетів, підняв слухавку і заговорив із оператором.
— Я хочу поговорити з полковником Аророю,— сказав він.— Це терміново. З’єднайте з його кабінетом.
На іншому кінці лінії почулися гудки. Тоді сержант повернувся до мене і посміхнувся.
— Полковнику Арора! Це сержант Банерджі,— представився він.— Маю до вас прохання, сер.
За кілька хвилин ми вже стояли в кабінеті полковника, а він розмовляв по телефону. Тоді поклав слухавку і поглянув на нас із-поза свого столу.
— Готово,— сказав він.— У місті два телеграфи: один тут, у палаці, інший — на вокзалі. Обидва цілу годину не працюватимуть через технічні проблеми.
— Дякую,— з полегшенням зітхнув Не Здавайся.
— А тепер, чи не поясните ви мені, навіщо вам це?
Не Здавайся покосився на мене, і я кивнув, щоб він продовжував. Немає причин, приховувати від полковника Арори правду. Та й часу не маємо вигадувати вірогідну брехню.
— Містер Кармайкл отримав телеграму з Делі, в якій капітану Віндгему наказується негайно повертатися до Калькутти. На щастя, через адміністративну помилку наказ був переданий від Громадянської служби, а не від поліції. Містер Кармайкл поїхав проясняти це питання у свого начальника. Доки ж пояснень не отримано, капітан може лишатись у Самбалпурі...
Полковник повернувся до мене.
— Чому ж вони так хочуть бачити вас у Калькутті, капітане?
— Не хочуть,— відповів я.— Якби хотіли, то і телеграму надіслали б із управління поліції в Калькутті. Вони просто хочуть прибрати мене із Самбалпура.
— І яка тому причина?
Не знаю, але маю підозри, і всі вони такі огидні, що ділитися ними з полковником аж ніяк не можна.
— Кому ж це відомо? — знизав я плечима.
— Отже, ви не хочете, щоб Кармайкл поспілкувався з Делі? А чому б йому просто до них не зателефонувати? У посольстві ж є телефонна лінія?
— Офіційні накази мусять бути в письмовій формі, та коли ви вже про це загадали, було б непогано, якби й телефон трохи зіпсувався,— відповів я.— Мусон до Самбалпура ще не дістався, але десь між посольством і столицею негода могла не на жарт розбушуватися. Цілком імовірно, що десь і пошкодило лінію.
Обличчя полковника розпливлося в посмішці.
— Мені потрібен дозвіл. Диван навряд чи погодиться, але Його Високість магараджа проти не буде. Йому подобається час від часу морочити британців. Якось, щоб ушанувати шляхетного посла, він подарував Кармайклу сумку та ключки для гольфа. Кармайкла аж роздуло від гордощів. Та не знає він, що сумку ту зроблено зі шкіри слонячого пеніса.
— Цікаво,— кивнув я.— Якщо зможете відстрочити мій від’їзд на кілька днів, я вмовлю його зіграти.
— Ви граєте у гольф? — зрадів полковник.
— Ні. Досі навіть і не хотілося.
Полковник розреготався, і це добре, бо доводило, що допомогти він може.
— Чи надовго ви хочете ускладнити містеру Кармайклу спілкування зі світом? — нарешті запитав він.— Я ж не можу відрізати його назавжди. Війни починалися і з менших провокацій, а я не маю дозволу розв’язувати конфлікти цього тижня. До того ж я не хочу бути тим, хто поклав край британському пануванню в Індії.