Настала моя черга посміхнутися.
— Авжеж,— погодивсь я.— Містер Ганді ніколи не пробачить, якщо ви його обійдете. Будь ласка, спробуйте витримати якомога довше. В ідеалі — тиждень.
— Максимум три дні,— відрізав він.— Але за однієї умови.
— Кажіть.
— Ви ніколи не розкажете містеру Кармайклу про походження його улюбленої сумки для гольфа.
— Гадаю, це в моїх силах,— погодивсь я.
— У такому разі,— вишкірився він,— не турбуйтеся: у найближчі сімдесят дві години містеру Кармайклу швидше буде дістатися до Делі пішки, аніж додзвонитися чи послати телеграму.
Ми вже зібралися виходити, аж тут у двері кабінету постукали. «Постукали», мабуть, не зовсім відповідне слово, оскільки забухкало так, ніби хтось гупав молотком. Двері відчинилися, й увійшов темноокий чоловік із бородою, волохатою, немов той персидський килим. На ньому була широка смарагдово-зелена шовкова туніка, перехоплена на талії паском, а в руці — конверт, якого він вручив полковнику.
Арора кивнув, чоловік повернувся і виструнчився поруч із Не Здавайся, загородивши його собою так, ніби сержант опинивсь у затінку дерева.
— Щодо зустрічей, про які ви просили,— сказав полковник, ніби і не вражений тим, що прочитав,— Його Високість відмовляє у дозволі поставити запитання принцесі Ґітанджалі.
Не Здавайся з полегшенням зітхнув.
— А принцу Пуніту? — запитав я.
— Його Високість не має заперечень.
— Добре, це вже щось.
Арора прикусив губи.
— Навіть не знаю,— відповів він.— Юврадж завтра вирушає на полювання. Сьогодні мусить бути на кремації брата. Сумніваюся, що він знайде для вас час.
— Полювання одразу ж після похорону брата?
Полковник кивнув.
— Початок полювання було призначено ще на вчора. Принц був змушений відкласти від’їзд на день і не бажає чути навіть іще про день затримки.
Цікаво. Коли мій зведений брат Чарлі загинув на війні, я на кілька тижнів поринув у чорну безодню зневіри, а я його ледь знав. Про полювання б я точно не думав.
— Що ж нам залишається? — поцікавивсь я.
— Ви можете оглянути спальню принца Адгіра і поспілкуватися з англійкою.
— Небагато,— зауважив я.
— Подивимося, що можна зробити, щоб зустрітись із принцом Пунітом. До речі, він сьогодні також буде на святі. Може, там ви зможете поставити йому кілька запитань.
Двадцять один
партаменти ювраджа розташувалися майже у самісінькому кінці одного крила Сур’ї Махал. Оцінити помешкання було важко, бо розміром воно було ледь не таке як палац, та й думки мої були зайняті іншим.
Нас провів чоловік, який приніс полковнику Арорі записку, Не Здавайся щосили намагався не відставати. Нарешті ми зупинилися перед арочними дверима в алькові, прикрашеному вишуканим різьбленням у вигляді павичевого пір’я та інкрустованим нефритом і блакитним топазом. Двері охороняв іще один бородатий воїн такої ж статури, як і наш провідник.
Ці двоє обмінялися кількома словами. Враховуючи їхню зовнішність, я б припустив, що то мова якоїсь місцини на північному заході. Вартовий суворо кивнув, відчинив перед нами двері та відступив убік. Наш провідник повернувся до мене.
— Апартаменти Його Високості ювраджа,— оголосив він і жестом запросив нас увійти, а тоді зачинив за нами двері.
Ми увійшли до маленького передпокою, із нього — у більшу вітальню, мебльовану у стилі, який журнал «Дім і сад» назвав би східною розкішшю. У кімнаті було прохолодно, хоча пунки ніде не було видно, стояв аромат жасмину і трояндової олії.
— Приємне місце,— промовив Не Здавайся.
— Ммм...— кивнув я.— Це вам не вулиця Премчанд Борал.
— Що саме ми шукаємо? — запитав він, зазирнувши у сусідню кімнату, де, певне, була спальня ювраджа.
— Хочу відчути атмосферу місця,— відповів я.— Навряд чи щось краще розповість про людину, ніж кімната, у якій він живе.
— Навіть якщо це принц? — скептично хмикнув Не Здавайся.
Він роздивлявся коштовні дрібнички на поличці поруч із великим ліжком із балдахіном, застеленим золотими шовковими простирадлами, з інкрустованим мармуром узголів’ям. Схоже, він має рацію.
Я сів на ліжко. Воно було жорстким, матрац, певне, був набитий бавовною, а не на пружинах, як у англійських ліжках. Несподівано. Мені здавалося, що ліжко принца буде м’яким, схожим на західні, як і все у палаці.
Я перевернув одну подушку. Вона також була твердою, як це прийнято в індусів. Я пригадав, що сказав принц у автомобілі, коли ми їхали до Майдану, незадовго до свого вбивства. Одну записку він знайшов під подушкою, іншу — у кишені костюма. Це змусило мене задуматися.
На іншому кінці кімнати стояв елегантний письмовий стіл. Я підійшов до нього, відсунув шухляди і почав роздивлятися, що там: офіційні папери з державною печаткою, якесь приладдя для писання, оздоблених коштовностями, та нічого, що б мене зацікавило.
Закривши шухляди, я пішов до маленької кімнати, заставленої великими шафами. Відкрив одну і побачив вішалку не менш як із тридцятьма костюмами.
Коли я повернувся в спальню, Не Здавайся роздивлявся шовкові гобелени, що висіли обабіч позолоченого дзеркала на повний зріст.
— Чому? — запитав я.
— Що чому, сер?
— Чому записки підкинули саме туди, де їх знайшли?
Він заблимав очима.
— Тобто в апартаменти принца?
— Чому під подушку? Чому в костюм? Чому не на стіл?
— Це ж зрозуміло,— відповів сержант.— Той, хто їх приніс, хотів бути впевненим, що їх знайде принц і ніхто інший.
Я перетнув кімнату, відчинив єдині двері, які ми ще не відчиняли, й опинився у приватній ванній принца. На поличці, облицьованій блакитним кахлем, лежало з дюжину охайно згорнутих рушників. Я струсив кожний і кинув у купу на підлогу.
— Що ви робите, сер? — здивувався Не Здавайся.
— Навіщо лишати два листи, в яких написане те саме? — запитав я.
Сержант замислився над запитанням.
— Не знаю, сер.
— Може, першого листа не знайшли? — припустив я.— Принц сказав, що знайшов перший під подушкою, а другий у кишені костюма. Але він принц, має, напевне, сотню костюмів. А якщо першого поклали в кишеню, а він просто знайшов його пізніше?
Я потрусив передостанній рушник. Із нього випав маленький клаптик білого паперу і приземлився на підлогу. Я підняв його, розкрив і поглянув на Не Здавайся.
— Гадаю, це мусило бути другим посланням принцу,— сказав я.— Ризиковано залишати записку в рушнику, особливо коли їх у принца стільки, що вистачить на всю турецьку лазню, але ними користується лише він, і ймовірність того, що він знайде листа, набагато більша, ніж якщо сховати його в кишені костюма. Коли і його принц не знайшов, втретє застереження поклали під подушку, де його гарантовано б побачили.
— Те, що листи так ховали, вказує на велику секретність,— зауважив Не Здавайся.— Якби принца збиралися вбити, чому б не сказати йому прямо?
— Поміркуйте,— запропонував я.— Листи написані місцевою мовою. Це означає, що писав їх місцевий мешканець. Рівень освіти він має обмежений: читати та писати вміє, але лише місцевою мовою — цією мовою принц не розмовляє. Хто має доступ у спальню принца, але не має права звертатися до принца безпосередньо?
Відповідь очевидна.
— Покоївка,— зробив висновок Не Здавайся.— Варто повернутися до полковника Арори і попросити дозволу допитати покоївок, які обслуговували апартаменти принца.
Із цими словами він вийшов до вітальні й попрямував до дверей.
— Стривайте. Маю кращу пропозицію.
Я підійшов у спальні до столу і підняв слухавку.
— Хочете допитати покоївок? Зараз?
У голосі полковника бриніло роздратування.
— А хто ще міг полишати записки в таких місцях? — не здававсь я.
— Звідки ж покоївці знати про змову проти ювраджа?
— Ми нічого не дізнаємося, доки їх не розпитаємо,— наполягав я.