— Чому? — поцікавився полковник.
— Кожну кімнату в будинку перевернули догори дриґом, навіть ванну. Навіщо їм це робити, якщо б вони знайшли те, що шукали? Тож вони або знайшли цю річ в останній кімнаті, або не знайшли взагалі. Ставлю на останнє.
— Вам відомо, що шукали? — запитав Арора.
— Я сподівався, ви скажете.
Він нічого не сказав, просто пильно глянув на мене, нічим не видавши своїх емоцій. Важко було сказати, про що він думає, але за кілька днів я познайомився з ним трохи більше, тож можу припустити, що він саме вираховував, скільки мені можна розказати. Переконаний, що він щось від нас приховує. Урешті-решт, він почав непокоїтися про Ґолдінґа, не встигли ми попросити знайти цього чоловіка. Мій досвід підказує, що ніхто не буде просто так турбуватися про звичайнісінького бухгалтера.
— Вам відомо, над чим він працював? — наполягав я.
— Він готував звіт про вартість алмазних копалень королівства. Ви самі розумієте, що сер Ернест Фіцморіс сюди не чистим повітрям подихати приїхав. Англо-Індійська діамантова корпорація щось винюхує. Цього разу Його Високість наказав дивану почати діалог щодо потенційного продажу копалень. Диван мусив звітувати принцу Адгіру. Ґолдінґу доручили вирахувати можливу ціну.
— А тепер принца вбили, бухгалтер кудись зник,— підсумував я.— Не бачите зв’язку?
Полковник мало не спопелив мене своїми зеленими очима.
— Ґолдінґ чудова людина, капітане,— відповів він.— Абсолютно чесний. Самбалпуру потрібні такі, як він.
Це не відповідь на моє запитання, але його слова багато мені сказали. Я затягнувся сигаретою.
— Я хочу оглянути його кабінет,— сказав я.— Може, ми знайдемо щось таке, що проллє світло на його зникнення.
— Гаразд,— погодився полковник.— Домовлюся, щоб це можна було зробити одразу ж після кремації.
— І ще одне,— додав я.— Вам удалося знайти покоївок, які мали доступ до спальні Адгіра протягом кількох тижнів до його смерті?
Полковник простягнув аркуш паперу.
— Ось список.
— Добре.— Я повернувся до Не Здавайся.— Після похорону, сержанте, допитайте жінок із цього списку. Сподіваюся, ви зможете знайти ту, що залишила ті записки Адгіру.
Не Здавайся повільно кивнув і взяв у полковника список.
— Попрошу присилати покоївок до вашого кабінету по одній,— сказав полковник.— Гадаю, вам знадобиться перекладач. Більшість із них розмовляють лише мовою орія.
— Так, він нам не завадить,— погодивсь я.
Двадцять два
а годину ми з Не Здавайся сиділи в позолоченому візку, який тягло півдюжини коней, кожен з яких запросто став би переможцем Дербі. Їх міцно тримав за віжки кучер у тюрбані та смарагдово-золотому одязі. Це само по собі вже було вражаючим видовищем, та до нього додавалося ще зо два десятки візків, у яких розташувалися члени королівської родини.
Попереду процесії крокував слон, прикрашений гірляндами, з бивнями у срібних футлярах. На спині в нього, у позолоченому сідлі, сиділо два індуси й дули в комбус, велику трубу, яка видавала дивні для того розміру високі звуки. За ними марширували воїни у повному парадному вбранні. Вони тягнули лафет, на якому лежали тлінні рештки ювраджа Адгіра Сінґх Сая. Труни не було, тіло просто загорнули до шиї у тканину і накрили самбалпурським прапором і безліччю гірлянд жовтих та помаранчевих квітів.
Процесія просувалася вулицями, заповненими людьми. Обабіч дороги стояли чоловіки і хлопці, малі діти повсідалися на гілках дерев, а жінки виглядали з балконів та вікон будинків, повз які рухався кортеж. Із дахів дощем сипалися квіти.
Навпроти мене сидів полковник Арора.
— Маю для вас добрі новини,— нахилився до мене, щоб я почув його в галасі натовпу.
— Не звикли ми до добрих новин,— відповів я.— Це щось новеньке. Цікаво.
— Я передав Його Високості ваше прохання відрізати Кармайкла від світу на кілька днів. Радий повідомити, що йому ця ідея здалася напрочуд кумедною. Він погодився відключити на кілька днів телефон і телеграф. Власне, він вирішив удаватися до таких заходів частіше. Каже, заради того, щоб побачити обличчя нашого любого посла, можна стерпіти незручності.
— Приємно чути,— посміхнувсь я.— Лишилася тільки одна проблема: Кармайкл витурив нас із посольства.
— Тож ви тепер безхатченки?
— Хіба що ви зможете домовитися про номери для нас у «Бомоні».
Полковник усміхнувся.
— Маю кращу пропозицію.
Процесія вийшла на край міста і почала переправлятися по мосту через Маханаді. Дальній берег річки був не таким забудованим, тож квіти згори вже не сипалися. Серед натовпу обабіч дороги стояли слони з розфарбованими вухами й у шовкових попонах. Коли повз них проїхав лафет, пролунала команда погонича, і слони разом опустилися на коліна.
— Погляньте, сер! — вигукнув Не Здавайся.— Можу присягнутися, он той слон плаче.
Я хотів було розсміятися, аж помітив, що у сірого велетня дійсно стояли сльози в очах.
— Ви здивовані? — запитав полковник Арора.— Коли Син Неба повертається додому, чому ж тваринам також не сумувати?
Кортеж рухався берегом на південь. Удалечині завиднівся храм, який я помітив із камери Шреї Бідіки. Його білі мармурові вежі здіймалися високо в небо.
Коли ми наблизились, я побачив, що вся будівля вкрита різьбою: боги і смертні сплелися у коханні безліччю можливих способів. Ваш вікарій такого й уявити собі не зміг би, не кажучи про те, аби прикрасити такою ліпниною фасад церкви! Утім, вікарій був би вельми задоволений ґарґулями та вітражними зображеннями грішників, що горять у пекельному вогні. Я замислився. Як сталося, що християни з такою огидою ставляться до зображення сцен кохання? Чого так бояться наші кардинали та архієпископи?
Коло воріт храму процесія зупинилися. Біля них стояв струнко почесний караул, немов шеренга екзотичних олов’яних солдатиків. Гвинтівки вони тримали прямо перед собою, золотисті тюрбани виблискували на сонці. Позаду них... місце погребального вогню. Більше, аніж я очікував. Купа хмизу, яким запросто можна було б заповнити трюми кліпера[21].
Із візків почали вилазити сановники. Старі у білих капелюхах і білих куртах похмуро прибрали гірлянди з тіла ювраджа, поклали їх із одного боку з такою урочистістю, ніби то святі мощі. Тоді солдати підняли тіло з лафета й обережно перенесли до місця поховання.
Магараджі допомогли спуститися два помічники, ще один тримав над його головою чорну парасольку. Перед багаттям було зведено щось на кшталт трону — поміст, оздоблений червоним оксамитом і вкритий подушками. Поруч із ним стояв священик із поголеною головою у шафрановій мантії. На чолі у нього були намальовані дві білі лінії, що сходилися на переніссі, між ними — тонша червона лінія: знак прихильників бога Вішну.
Помічники, тримаючи магараджу за руки, обережно довели його до помосту, а чоловік із парасолькою пильно стежив, щоб королівської голови не торкнувся жоден промінчик сонця.
Священик опустився на коліна і звернувся до магараджі. Його Високість роззирнувся, тоді вказав на чоловіка в білому, дуже схожого на покійного принца. Схоже, то Пуніт, молодший брат Адгіра, і саме він проводитиме похоронну церемонію.
Присутні підвелися, і священик повів принца Пуніта до місця, де горів вогонь. Поруч стояла невеличка торбинка із ряднини. Принц сів, схрестивши ноги, перед вогнем, а священик підняв торбинку і витягнув звідти срібну посудину, в яку налив води з глиняного глечика. Я запитливо подивився на Не Здавайся:
— Вам зрозуміло, що відбувається?
— Приблизно.
— Та ви ж брахман! Мені здавалося, що ви мусите знати трохи більше, ніж приблизно. Що б сказав на це ваш батько?
— Багато слів витрачати не став би, сер. Він атеїст. А от мати...
— Забули,— зітхнув я.— Просто поясніть, що зможете.
— Гаразд,— погодився він.— Ми не віримо у воскресіння тіла. Це лише земна оболонка душі, яку потрібно звільнити, щоб вона мала змогу продовжити подорож. Для цього душу потрібно нагодувати. Для неї готують їжу — кашу з рису та кунжутного насіння.