Принц тримав сталевий казанок над полум’ям, а священик ворушив багаття бамбуковою паличкою. З кінчика палички потягнулася вгору смужечка білого диму. Священик узяв у Пуніта казанок і щось йому прошепотів. Принц устав і повільно рушив навколо погребального багаття, доки священик промовляв мантри, час від часу зупиняючись і чекаючи, доки принц повторить за ним слова. Молитву закінчили, Пуніт знов зайняв своє місце поруч зі священиком. Він узяв із казанка жменьку рису з кунжутом, зліпив кульку і поклав на губи мертвого брата. Священик передав йому гілочку. Принц занурив її у воду і, примовляючи іншу молитву, почав бризкати на тіло Адгіра.
Священик узяв горщик із розтопленим маслом, гхі, опустив у нього пальці й накреслив на чолі Адгіра три лінії. Три лінії, подумав я: такі ж мав і чоловік, який його вбив, а також має і той, хто проводить цей останній ритуал.
Священик повернувся до вогню і почав приспівувати, тоді запалив смолоскип і вручив його Пуніту, який швидко підійшов до купи хмизу і підпалив її. Хмиз швидко підхопив вогонь, певне, його заздалегідь чимось побризкали, полум’я розгорілося, і монотонний спів священика став голоснішим. Я перевів погляд на поміст. На очах магараджі виблискували сльози. Обличчя ж Пуніта не видавало ніяких емоцій. Тихо примовляючи, він пішов навколо багаття, незабаром до нього приєдналися інші плакальники.
Ніздрі залоскотало від запаху горілого сандалового дерева, від чорного диму защипало очі, монотонні слова барабанним дробом відбивались у моїй бідолашній голові. Я відвернувся і побачив у натовпі білу жінку. Власне, вона була там не одна: були кухарі, няньки, інженери, інші служки з палацу, усі вдягнені у траурний чорний колір. Але ця жінка відрізнялася. Вона стояла трохи осторонь, серед індійців, і на ній було біле сарі. Натовп розступився. Я зміг роздивитись її обличчя, і серце моє мало не зупинилося. Вона так нагадувала Сару, мою дружину, що на мить мені здалося, що я побачив привида. Сара померла у 1918 році, але тієї миті біль мій був таким нестерпним, ніби від її смерті минуло не кілька років, а кілька тижнів. Я перевів подих.
— Що то за жінка? — запитав я у полковника Арори.
Арора похмуро кивнув.
— Оце, капітане, і є пасія ювраджа, міс Катерина Пемберлі.
Молитва священика стала голоснішою, натовп зітхнув. Люди подалися вперед, і я її загубив.
Я обернувся до Пуніта, і побачив, як той увіткнув у голову покійного брата кілок. Побачивши моє здивування, полковник пояснив:
— Він пробиває череп Адгіра.
— Навіщо?
— Щоб душа могла звільнитися.
Полум’я трохи заспокоїлося. Плакальники на чолі з Пунітом продовжували кружляти навколо багаття. Підійшов священик і побризкав на згасаючий вогонь водою. Залишки води вилив на обвуглені останки, поворушив їх бамбуковою паличкою. Раптом він нахилився і двома пальцями витяг із попелу щось маленьке і чорне.
— Набхі,— пояснив Не Здавайся.— Пупок. Ми віримо, що він має особливе значення. В утробі він через пуповину поєднує нас із матір’ю, а після смерті, на багатті, де температура така висока, що плоть і кістки перетворюються на попіл, він чомусь не згоряє. Це дуже цікаво. Ми віримо, що він містить нашу сутність, і його потрібно повернути в землю.
Я дивився, як священик узяв пупок, обліпив його глиною і поклав до глиняного глечика. Передав його Пуніту, той узяв і увійшов у річку. Зупинився він, аж коли вода досягла рівня діафрагми, тоді відпустив глечик. Плакальники заголосили. Принц повернувся на берег, підійшов до помосту і приєднався до сановників, сівши на вільний стілець поруч із Фіцморісом. Такого я не очікував, але попереду для мене була ще більша несподіванка.
Одразу ж за ними, поруч із Емілі Кармайкл, сіла Енні.
Двадцять три
відійшов від Не Здавайся й кинувся крізь натовп до неї. Церемонія закінчилася, і гості почали розходитися по своїх екіпажах, тихенько перемовляючись, як то завжди буває на похоронах по всьому світу, яку б релігію не сповідували присутні.
Пуніт розмовляв із Фіцморісом. Я відчайдушно намагався відшукати обличчя Енні, але її ніде не було видно.
За комірець скотилася цівка поту. Я зупинився й вилаяв себе, а серце стиснулося від чорного жаху, коли усвідомив, що все це мені могло примаритися. Спочатку прийняв коханку Адгіра за свою дружину, тоді побачив Енні, хоча знав, що вона має бути в Калькутті.
Та саме тут побачив, як вона прямує до автомобіля. Я з полегшенням зітхнув і, забувши про все, кинувся до неї. Дверцята автомобіля притримував водій в уніформі.
— Міс Грант! — гукнув я.
Вона обернулася, побачила мене і ледь помітно посміхнулася. Очі її заблищали. Це мене надзвичайно приваблювало.
— Капітане Віндгем!
— Що ви тут робите? — поцікавивсь я.
— Те ж саме, що й ви, гадаю. Висловлюю свої співчуття.
— Чому ж ви не прийшли на вокзал? Я вже вирішив...
Вона прикусила губу.
— Що ви вирішили, капітане?
— Що ви не поїдете.
— Чому? Бо не кинула все й не побігла за вами? Ви дійсно вважали, що я так і вчиню?
— Але ви тут.
Дурне зауваження, результат розчарування і полегшення та ще бог знає чого. Не встиг я і речення закінчити, як уже пошкодував.
— Я тут, бо мене запросила родина, а не ви. А тепер мушу вибачитись.
Вона повернулася.
— Стривайте,— схопив я її за руку.— Я не хотів... Просто не сподівався вас тут побачити. Приємна несподіванка.
Її погляд трохи пом’якшився.
— Як просувається розслідування? — тихо запитала вона.
— Погано. Віце-король наказує мені повернутися до Калькутти, а магараджа не дозволяє опитати головного свідка.
— Чому?
— Бо вона жінка з королівського палацу, а я чоловік. Проблема в тому, що я переконаний, що вбивство Адгіра планувалось тут, у Самбалпурі.
Вона замислилася над моїми словами, і обличчя при цьому в неї було таке, ніби вона вагалася, чи варто мене жаліти, немов розслідування поховали разом із Адгіром.
— Може, я чимось допоможу? — запропонувала вона.
Я мало не розреготався.
— Як?
— Ви жінку допитати не можете, а я можу. І з магараджею я вже зустрічалася. Якщо запитання ставитиму я, він може по-іншому поглянути на ситуацію.
— Ви серйозно?
Відповіддю на запитання можна було вважати вираз її обличчя.
— Так вам потрібна моя допомога чи ні?
Десять хвилин по тому я вже сидів на задньому сидінні її автомобіля, який прямував до готелю «Бомон». Не Здавайся мусив повернутися до палацу разом із полковником і почати допитувати покоївок.
Виявилося, що ще до того, як я їй зателефонував, Енні вже надіслала телеграму королівській родині, в якій висловлювала свої співчуття. Вони, своєю чергою, запросили її на похорон Адгіра. І прибуття її до Самбалпура було ще пишнішим за моє, бо подорожувати королівським потягом — це одне, а от королівським літаком — геть зовсім інше. Літака прислав принц Пуніт, і вранці вона прилетіла з Калькутти.
Енні відкрила маленьку пудреницю з люстерком і припудрилася.
— Ну, Семе, що ви рознюхали?
— Зовсім мало.
Вона клацнула кришечкою.
— Годі вам! Якщо потрібна моя допомога, доведеться розповісти більше.
Я вирішив бути чесним. І не лише тому, що вона мене попросила, а тому, що десь у глибині душі мені кортіло поділитися з нею і вразити її. Хоча у моїх досягненнях і не було нічого особливо вражаючого.
— Хтось у палаці підкинув принцу принаймні три листи, попереджаючи, що життя його в небезпеці. Місцева влада заарештувала жінку, яка винна в цьому злочині не більше за вас.
— Маєте якісь версії?
— Гадав, що маю, але чоловік, із яким я мусив поговорити, зник, а його будинок має такий вигляд, ніби його відвідали двійко розлючених японських самураїв.