— Якщо в кабінеті такий хаос,— зауважив Не Здавайся,— чи можна бути впевненим, що в будинок до нього вломилися?
Я пропустив зауваження повз вуха.
— Спробуємо знайти звіт для ювраджа, над яким він працював,— сказав я.— Той, що стосується продажу копалень Англо-Індійській діамантовій корпорації.
Сержанту я довірив переглядати лавину паперів. Він досить кмітливий, щоб у них розібратися, а я навіть у найкращі часи не відчуваю прихильності до цифр. Тепер же я почувався так, ніби мене запхали до телефонного довідника. Я повернувся до графіків на стіні. Один із них привертав особливу увагу. Угорі чорним чорнилом було написано «КОПАЛЬНІ», нижче — силует королівства Самбалпур, який уже був мені знайомий: із півночі на південь тече ріка Маханаді, на її правому березі — місто Самбалпур. Угору за течією — з дюжина червоних хрестиків. На південному заході — один-єдиний хрестик, уже чорним.
— Що скажете? — запитав я Не Здавайся.
Той відірвався від своїх паперів і підійшов ближче.
— Схоже, розташування алмазних копалень, сер.
— А цей хрест на південному заході?
Сержант знизав плечима.
— Може, нею вже не користуються?
У двері постукали, увійшов полковник Арора.
— Справа просувається? — поцікавився він.
— Важко сказати.
— Може, моя новина вам допоможе,— сказав він.— Вам виділили кімнати на території палацу, у будинку для гостей. Ваші речі саме зараз туди перевозять.
Мене аж у холод кинуло. Після вчорашньої невдалої спроби приготувати опій я поклав подорожній набір у валізку, але не пригадую, чи замкнув її, кваплячись на зустріч із Ґолдінґом.
Полковник помітив мої вагання.
— Ви ж не проти, капітане?
— Усе гаразд,— зітхнув я.— Дякую.
Коли він пішов, я висипав усе, що було у шухлядах Ґолдінґа, на підлогу. Голова ішла обертом, я боявся, що мій подорожній набір знайдуть. Тієї миті я міг би натрапити на прощальну записку Ґолдінґа і не звернути на неї уваги; краще вже б дійсно у відпустку пішов — результат був би однаковий. На щастя, Не Здавайся пильності не втратив.
— Вам варто поглянути, сер,— пролунав його голос з-поза стосу документів.
— Що це?
— Схоже на щоденник Ґолдінґа.
Він передав зошита мені, і я перегорнув кілька сторінок: ділові зустрічі, терміни здачі документації, звичайний розклад бюрократа.
На сьогодні був тільки один запис: час і місце, але жодного імені — «6.30 p.m, новий храм».
— Р.ш.— це ж від латинської «post meridiem», тобто ввечері?
Я кивнув.
Двадцять п’ять
поглянув на годинник. Щойно минула шоста.
Ще раз погортав сторінки щоденника. Майже поряд із кожною зустріччю стояло ім’я. Із ким же хотів побачитися Ґолдінґ о пів на сьому і чому біля храму? — Ходімо!
Я схопив кітель зі спинки стільця і кинувся до дверей.
Ми збігли сходами у двір і попрямували до гаражів із тильного боку будинку.
— Ось цей згодиться,— повернув я до старого Мерседеса-Сімплекса.
Металевий корпус автомобіля виблискував у вечірньому світлі.
— А ключ ви маєте? — запитав Не Здавайся.
— Він нам не потрібний,— показав я на отвір під ґратами радіатора.— Потрібно крутнути колінвал! Залізайте! — наказав я, витягуючи пускове руків’я.— Ця крихітка брикається, коли її починаєш заводити, і мені не хочеться, щоб вас понівечило.
Я повернув руків’я, двигун застукав, тоді загарчав, автомобіль ожив і підскочив не гірше за дикого коня.
Незабаром ми вже виїжджали через ворота палацу, прямуючи до мосту через Маханаді. На щастя, дорога була вільною, подекуди пленталися корови, траплялися вози. Я не міг позбутися відчуття, що людина, з якою збирався зустрітися Ґолдінґ, якось пов’язана із тим, про що він хотів зі мною поговорити. Чи прийде ця особа? Може, вона вже дізналася про зникнення бухгалтера, і сама налаштувалася втікати? У глибині душі я навіть плекав надію, що й сам Ґолдінґ прийде, що йому вдалося втекти від викрадачів і весь цей час він переховувався, чекаючи на цю зустріч. Адреналін зашкалював. Ми мчали запилюченою дорогою, сподіваючись дістатися до храму ще до половини на сьому.
Коли ми під’їхали, світло вже згасло. Я зупинився за кілька сотень ярдів від храму, припаркувався за деревами. Звідти ми дійшли до воріт храму пішки. Я послав Не Здавайся обійти територію по периметру, а сам зайняв пост під шатром розлогого баньяна.
Навколо було спокійно. Кілька літніх чоловіків і жінок сиділи схрестивши ноги за воротами. Ніхто не був схожий на людину, з якою міг би зустрічатися Ґолдінґ.
Підійшов Не Здавайся, збадьорений обходом території.
— Щось помітили?
— Ні, сер. Інших виходів немає.
Це означає, що ми мусимо пильнувати лише цей.
— Добре,— сказав я.— У такому разі нам залишається сидіти й чекати, хто прийде.
Доки ми чекали, до невеличкої групки біля воріт приєдналися інші, і поступово вона розрослася людей до п’ятдесяти.
О сьомій пролунав дзвін. Ворота відчинилися, увійшли кілька священиків у шафранових мантіях і почали роздавати милостиню. Невдовзі юрба почала розходитись, і священики повернулися в храм.
— Схоже, ніхто не прийде,— зітхнув я.
— Може, ще почекаємо? — запропонував Не Здавайся.
Я поглянув на годинник. Схоже, марно ми квапилися до храму. Той, кого мав зустріти Ґолдінґ, знає, що бухгалтер зник. Тож вештатися тут немає ніякого сенсу. До того ж на нас чекає полковник Арора.
— У нас обмаль часу,— сказав я.— Їдьмо.
Двадцять шість
и поверталися до міста. Я щосили вчепився у кермо. Шанси були малі, але я так сподівався, що у храмі щось відбудеться.
Поруч зі мною похмуро мовчав Не Здавайся. І це дратувало мене ще більше. Мабуть, виною цього є розчарування та біль у черепі.
Арора й досі був у Будинку троянд.
— Що скажете? — поцікавився він.
Я щось пробелькотів, та він усе одно був занадто зайнятий своїми думками, щоб прислухатися до моєї відповіді: ми не мусили запізнюватися на вечерю на честь ювраджа.
— Спочатку зайдемо в будинок для гостей,— запропонував він.— Ви, певне, хочете перевдягнутися до вечері.
Будинок для гостей виявився гарненькою віллою зовсім поруч із головним палацом. Нас залишили під опікою слуги у лівреї, який провів нас сходами, дорогою розповідаючи історію будинку. На його слова я не звертав уваги. Єдина історія, яка мене цікавила,— що сталося з моєю валізкою за останні дванадцять годин.
— Ваша кімната, сер.
Я подякував і, ледь стримуючись, щоб не здатися грубим, зайшов і зачинив за собою двері. Кімната була пишно, але з великим смаком обставлена, з обов’язковим набором французьких меблів і ліжком із балдахіном завбільшки з тенісний корт. Але все це мене не цікавило, я кинувся до шафи тикового дерева, мало не перечепившись через тигрячу шкуру на підлозі. Паща у тварюки була ледь не більша від моєї голови. Я смикнув за ручку шафи і рвучко відчинив двері.
Усередині в мене все похололо.
Мій одяг було охайно розкладено на полицях. Валізки і сліду не було. Я повернувся й у розпачі оглянув кімнату, нарешті помітив її на складеному столику в кутку.
Я кинувся до неї і натиснув на замочки. Вони клацнули й відкинулись, і з тривогою, якої не відчував із часів війни, я підняв кришку.
Зітхнув із полегшенням.
Набір для приготування опію і досі там лежав, і досі був замкнений. Я витяг із маленької кишеньки ключика і відкрив. Усе було на своїх місцях. Моя таємниця залишається зі мною. Та все одно я вилаяв себе за те, що склеїв дурника, прихопивши його із собою в Самбалпур.
Прийнявши душ, я з подивом побачив накрохмалену білу сорочку, чорний фрак і краватку, що висіли у шафі поруч із моїми сорочками. Доки вдягався, намагався підсумувати все, що нам удалося дізнатися.