Я кивнув.
— Будь ласка, ідіть за мною. Її Високість принцеса Ґітанджалі чекає на вас.
— Я зустріну вас після бесіди,— сказав Арора.
— Ви не з нами? — здивувавсь я.
Він підняв брови.
— Баньян Махала краще уникати, якщо немає особливих підстав,— відповів він.— До того ж мушу влаштувати вам зустріч із наложницею.
Ми полишили його і пішли за Саїдом Алі по коридору, стіни якого були вкриті розписами, які б чудово ілюстрували «Кама сутру». Після цього ми вийшли в критий дворик, у якому розпростерся розлогий баньян, від якого й походила, напевне, назва палацу. Ми пройшли крізь іще одні двері, опинилися на сходах і піднялися на два марші й опинились у просторій світлій кімнаті. Її перегороджувала ажурна ширма тикового дерева. Мармурова підлога перед ширмою була вкрита чорно-золотим персидським килимом, на якому лежали шовкові подушечки.
— Сідайте, будь ласка,— запросив євнух.— Її Високість незабаром буде.
Із цими словами він вийшов, а ми влаштувалися на підлозі.
За кілька хвилин ми почули, як за ширмою відчинилися двері. Зашелестіла тканина, хтось ступав по підлозі босими ногами. Ми з Енні підвелися, швидше із ввічливості; за ширмою з’явилася неясна постать у білому. Силует угадувався переважно тому, що фігура жінки закривала собою світло, лишаючи на ширмі темну тінь. Жіночий голос сказав:
— Будь ласка, сідайте.
Принцеса й сама так зробила.
— Ваша Високосте,— тихо почала Енні,— дякую, що знайшли час зустрітися з нами. Моє ім’я Енні Ґрант. Я була знайома з вашим покійним чоловіком, а поруч зі мною — капітан Сем Віндгем із калькуттської поліції. Він веде розслідування вбивства вашого чоловіка.
Фігура за ширмою ледь помітно ворухнулася. Крізь ажурну різьбу я побачив неприкрите чорне волосся.
— Як я зрозуміла, ви хотіли поставити мені кілька запитань.
Голос був міцним, не тремтів — і не скажеш, що перед тобою жінка в жалобі. Акцент і дикція видавали освічену жінку, яка добре володіє англійською мовою.
— Саме так, Ваша Високосте,— підтвердила Енні.
Раптом мені спало на думку, що так допитувати свідків мені ще не доводилося. Часто Не Здавайся перекладав мої запитання місцевим мешканцям, які не знали англійської, та ніколи ще не опитував я того, кого не бачу. Тут виникало кілька проблем. Обличчя людини часто суперечить тому, що ця людина розповідає. Ба більше, із фізичної реакції на запитання можна дізнатися багато цікавого. Тик, вибухи роздратування, піт — усе це багато про що розповість кмітливому слідчому.
У нашому ж випадку все було навпаки. Ми з Енні сиділи доволі далеко від ширми, важко було щось роздивитися за нею. Принцеса, як я зрозумів, розташувалася ближче і могла чудово нас бачити крізь різьбу тканини. Враховуючи ці обставини, під час допиту я б тиснув на свідка більше, ніж зазвичай. Але як це зробити, коли розпитуєш принцесу, чоловіка якої поховали лише день тому?
— Скажіть, що ми можемо поставити їй кілька не дуже приємних запитань,— прошепотів я Енні,— але це лише тому, що бажаємо якомога скоріше знайти винуватого в убивстві.
Енні кивнула і повернулася до ширми.
— Вашій Високості може здатися, що деякі запитання надто безцеремонні. Прошу вас не забувати, що ми бажаємо лише одного — знайти винуватого в убивстві вашого чоловіка,— сказала вона.
— Я розумію,— відповіла принцеса.— Спробую відповідати на запитання якомога точніше. Будь ласка, продовжуйте.
Не встиг я сформулювати запитання, як Енні вже почала:
— Розкажіть нам, як ви вийшли заміж за принца Адгіра.
За ширмою зашелестів шовк.
— Ми з Адгіром заручилися, коли мені було шість, а йому дев’ять, хоча переговори почалися за багато років до того. Мене обрали священики його батька, бо наші астрологічні карти, складені з урахуванням часу і місця народження, показували сумісність. Скажу, що я лише одна з багатьох дівчат із потрібної касти, чиї гороскопи ретельно вивчали, тож пояснити, чому обрали саме мене, можна лише словом «карма». Але зустрілися ми, лише коли мені було тринадцять. Невдовзі ми побралися, я полишила родину й переїхала до палацу.
— Поцікавтеся, чи запитали при цьому її думку,— прошепотів я.
— Ви впевнені? — уточнила Енні.
Я кивнув.
— Будь ласка, перекажіть запитання, міс Ґрант.
— Чи хтось із вас міг висловити свою думку під час цього процесу? — промовила Енні.
— Дивне запитання,— відповіла принцеса.— Як дитина може мати власну думку про такі справи? Мене із шести років виховували для цієї ролі. Важко уявляти інше життя, коли твоєю долею вже стали королівський палац і його жіноча половина. Так завжди відбувається і відбувалося; крізь це проходять і королі, і пересічні люди. Хіба у вашій країні не було такого донедавна?
Енні виразно на мене подивилася.
— Прошу вибачити, Ваша Високосте,— продовжила вона,— я не хотіла вас образити.
— Може,— додала принцеса,— капітана цікавить, чи ми з Адгіром кохали одне одного, одружившись у такому юному віці?
Я спробував знайти слушні слова, але обмежився легким кивком, який, сподіваюся, вона помітила крізь отвори в ширмі.
— Можу сказати, капітане, що покохала я його ще навіть до того, як зустріла. І кохання моє ані на мить не стало меншим.
— А його кохання до вас? — запитав я, забувши про своє місце.
Поруч зі мною кашлянув євнух Саїд Алі.
— Капітане Віндгем, прошу пам’ятати умови, за яких вам дозволили поговорити з принцесою. Ще одне порушення протоколу, і я буду змушений закінчити зустріч.
Я вибачився.
За ширмою помовчали. Запитання було явно провокативним із мого боку. Коли принцеса заговорила, відчувалося, що вона захищається.
— До мене доходять плітки, капітане. Розповіді про жінку в готелі «Бомон». Запевняю вас, існує мало такого, чого б не знали на жіночій половині. Я навіть її бачила. Але, запевняю вас, якими б не були їхні стосунки з Адгіром, вони ніколи б не змогли завадити його коханню до мене. У нього завжди були наложниці, та й вони не можуть вплинути на нас. Чому ж буде інакше, якщо жінка, про яку іде мова, біла? Наше кохання було вищим за дешевий любовний зв’язок між ними.
У голосі її пролунала гіркота.
— Розкажіть трохи більше про свого чоловіка. Якою він був людиною? — швидко запитала Енні. Добре запитання. Просто послухаю.
— Гарною людиною,— не вагаючись, відповіла принцеса.— Дбайливою людиною. Він плекав плани, як приведе Самбалпур у двадцяте сторіччя.
— Які плани?
— Вважав, що рано чи пізно влада британців у Індії скінчиться і майбутнє належатиме нашому народу. У такому світі подальше існування королівських штатів, на його думку, стане анахронізмом. Він вважав своїм обов’язком підготувати Самбалпур до змін, які на нього чекають.
— А як сприймали його ідеї інші?
Знову пауза.
— Якщо дозволите, міс Ґрант, спершу я вас запитаю. Ви вважаєте себе індійською жінкою?
Енні завагалася.
— Так, Ваша Високосте,— нарешті відповіла вона.
Попри ширму, яка нас розділяла, я відчув, як принцеса посміхнулася.
— Тоді ви розумієте цю країну та її народ. Кажуть, що наша історія налічує тисячі років, та чи багато змін відбулося за цей час? Люди поклоняються богам так, як це робили їхні предки мільйони років, селяни обробляють ґрунт так само, як і наші пращури часів «Махабхарати». Зміни в нашій країні відбуваються повільно. Пустельний вітер перетворює гори на дрібні камінчики за менший час. Завжди знайдуться ті, що не погоджуються.
— А ваш чоловік зробив щось, щоб викликати незадоволення таких людей?
— Адгір був не дуже релігійною людиною,— відповіла вона.— Власне, він вважав, що у забобонах і відставанні країни винна саме релігія. Та він чудово розумів, що означають для людей ритуали та церемонії. Він виконував свій обов’язок.
— Обов’язок? — прошепотів я.
— Буду дуже вдячна, якщо ви поясните, Ваша Високосте,— сказала Енні.
За ширмою задзеленчали браслети.
— Люди очікують, що правитель проводитиме релігійні ритуали. Якщо магараджа не може, це мусить робити його спадкоємець. Адгір мав очолювати процесію на святі, що відбудеться за кілька днів, коли Джаґґернаут та його колісниця повернуться до свого храму. Тепер, коли Адгіра вже немає, гадаю, церемонію проведе його брат Пуніт.