— Розкажіть про принца Пуніта,— попросила Енні.
— Що сказати? — відповіла вона.— Він син свого батька.
— На відміну від брата?
— Адгір більше нагадував мені свою покійну матір. Пуніт навряд чи проводитиме реформи, про які так мріяв Адгір. Не така він людина.
— Чи серед придворних хтось виступав проти ідей вашого чоловіка?
— Гадаю, таких було чимало. Вони часто сперечались із батьком. Адгір звинувачував у цьому Даве. Йому здавалося, що той погано впливає на батька, нашіптує магараджі не те, що потрібно. Гадав, що Даве цікавить лише збереження власної посади і будь-які зміни він вважає загрозою особисто для себе.
Поки вона це казала, щось у її тоні змінилося. Щось ледь уловиме, і за звичайних умов, я б цього не помітив. Але неможливість побачити обличчя змусила мене зосередитись на її голосі. Вона стала якось по-іншому говорити про свого чоловіка. Коли мова йшла про кохання до нього, про його наміри щодо королівства, голос її був наполегливим. Вона вірила в кожне сказане слово. Тепер він змінився. Може, чоловік її і вважав, що диван налаштовує його батька проти нього, але сама вона була іншої думки.
— Запитайте, чи погоджувалася вона в цьому з чоловіком? — прошепотів я.— У тому, що диван впливає на магараджу.
Енні так і зробила.
За ширмою зашелестіла тканина. Таке враження, що вона обернулася на щось подивитися... чи на когось. Тоді вона знову повернулася до ширми.
— Ви зрозумієте,— почала вона,— що існують питання, які...
За ширмою знову почувся шум. Звук кроків мармуровою підлогою. До принцеси хтось підійшов. Крізь отвори мені вдалося розібрати спалах зеленого шовку. Шепіт.
— Ваша Високосте? — гукнула Енні.
— Схоже, я потрібна на жіночій половині,— відповіла вона.— Боюсь, мушу перервати нашу розмову. Але наостанок дозвольте мені додати ще одне. Я так зрозуміла, що капітан був поряд із моїм чоловіком, коли його вбили, і що він вистежив убивцю. Я дуже йому за це вдячна.
— Останнє запитання, якщо можна, Ваша Високосте,— попросила Енні.
Запанувала тиша, немов принцеса чекала на дозвіл.
— Гаразд.
— Що тепер станеться з вами?
— Тобто чи не викинуть мене звідси, якщо мого чоловіка вже немає?
— Пробачте, якщо вас образила,— сказала Енні.— Я лише хотіла поцікавитися, чи не повернетеся ви до своєї родини?
— Ви мусите зрозуміти, міс Грант,— відповіла принцеса,— що моя родина — палац. Від тієї миті, як ми побралися з Адгіром. І нічого не змінилося. Я принцеса Самбалпура і завжди ласуватиму із золота.
Енні подякувала їй, але принцеса вже подумки була далеко за межами цієї кімнати, у своїх покоях на жіночій половині.
Тридцять один
рора чекав назовні. Стояв у затінку дерева, курив сигарету, але викинув недопалок, щойно ми з’явилися.
— Сподіваюся, бесіда пройшла добре,— сказав він. — Напрочуд інформативно,— відповів я.— А наступну вам удалося влаштувати?
— Так. Із наложницею Рупалі.— Він хитро посміхнувся й помахав аркушиком паперу з королівською печаткою внизу.— Ось розпорядження. Схоже, Його Високість не може відмовити міс Грант.
— Її чари діють на багатьох чоловіків,— прокоментував я, забираючи документ.
Енні на моє зауваження уваги не звернула.
— Розкажіть мені про наложниць.
— Його Високість має великий вибір жінок,— відгукнувся полковник.
— Як він їх обирає?
— По-різному. Іноді Його Високість просто проїздить селом, і дівчина впадає йому в око. Із деякими він знайомиться під час подорожей. Мені казали, що якось він привіз із півдюжини дівчат із Кашміру. Звісно, їх родинам добре заплатили. Але переважно він полишає це завдання своїм радникам; хоча ходять чутки, що про себе вони також не забувають.
— Певне, серед жінок існує якась ієрархія? — поцікавивсь я.
— Авжеж. Найголовніші — магарані, офіційні дружини Його Високості, Шубхадра, Девіка і, звісно, мати Адгіра й Пуніта, покійна друга магарані; за ними — вдова Адгіра, принцеса Ґітанджалі. Тоді десь із п’ятдесят улюблених наложниць, усі вони або з шанованих родин, або мають якісь особливі таланти. За ними всі інші, сільські дівчата, яких дедалі більше.
— Багато імен доводиться запам’ятовувати!
Полковник розреготався.
— Так би й було, але містер Ґолдінґ запропонував систему класифікації. Тільки магарані та принцес називають по іменах. Кожній наложниці присвоюють літеру і порядковий номер, починаючи від А1 і закінчуючи Д42. Так легше відстежувати їхню вартість.
— Вартість? — не втрималася Енні.
— Ґолдінґ детально занотовував усі витрати на них: від одягу, що вони носять, та їжі, яку їм готують, до прикрас та інших подарунків, які їм посилає Його Високість.
— А дівчина, з якою ми зустрічаємося? — запитав я.— Яке місце вона посідає в цій ієрархії?
Полковник витяг із кишені список і звірився.
— С23,— відповів він.— Проста сільська дівчина. Років двадцяти. Розмовляє лише мовою орія.
— Ви її бачили?
— Ні, але прочитав, що записав про неї Ґолдінґ.
— Який винахідливий чоловік цей містер Ґолдінґ,— хмикнув я.— Шкода буде, якщо ми його не знайдемо.
— Справжня катастрофа,— погодився полковник.— Він саме виконував одне складне завдання, коли зник: класифікував королівських нащадків. А їх навіть ще більше. Часто доводиться нагадувати їхні імена Його Високості, тож самі можете уявити, наскільки це складно.
Ми знову полишили полковника, повернулися до жіночої половини і знову зайшли до передпокою, де вперше зустрілися із Саїдом Алі. Я смикнув за сонетку, дзенькнув дзвоник, і ми почали чекати.
За кілька хвилин з’явився євнух.
— Міс Ґрант, капітане Віндгем. Ви щось забули?
— Ні,— відповів я, вручаючи йому документ.— Ми прийшли розпитати ще одну з ваших підопічних, міс Рупалі.
Він узяв наказ і ретельно вивчив його.
— Дуже незвично,— підняв він нарешті очі.
— Убивство крон-принца також можна кваліфікувати як незвичне,— сказав я.— Саме тому Його Високість магараджа бажає, щоб ми поговорили з тими, чиї свідчення нам потрібні.
— Дайте мені кілька хвилин,— поклав він листа до кишені.— Мені потрібно знайти її і... Вона може молитись або...— Фрази він не закінчив.— Якщо ви не проти почекати, я повернуся, щойно віддам розпорядження.
Він склав долоні.
— Містере Алі,— попросив я,— можна повернути мені документ?
Євнух завагався.
— Якщо дозволите,— нарешті відповів він,— я поверну його, коли влаштую зустріч.
Із цими словами він повернувся і вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері.
— Вам не здається це дивним? — поцікавивсь я, коли він пішов.
— Що саме? — запитала Енні.
— Навіщо йому залишати листа собі?
— Мабуть, хоче показати комусь,— відповіла вона.
— Так, але кому? Це наказ магараджі. А він начальник жіночої половини. Навіщо йому комусь його показувати?
— Ви сищик,— знизала вона плечима,— ви і скажіть навіщо.
— Дії промовляють більше, ніж слова,— сказав я, прямуючи до дверей.— Ходімо.
— Куди? — прошепотіла вона, виходячи за мною у передпокій.
— Подивимося, куди піде містер Алі,— пояснив я.
У коридорі із фресками пар, що кохалися, на стінах нікого, дякувати богам, не було. Ми швидко пройшли по коридору до дверей, що вивели у дворик зі старим баньяном.
— Виходьте першою,— повернувсь я до Енні.— Якщо там хтось є, то не налякається, побачивши жінку.
— Штовхаєте мене до вовків, Семе? — охнула вона.
— Сподіваюся, що ні.
Вона зітхнула.
— Гаразд, капітане. Виходжу.
Вона трохи прочинила двері. Визирнула.
— Ну? — прошепотів я.