— А ви, Саїде Алі? — поцікавивсь я.— Що скажете ви про майбутнього монарха?
Євнух спокійно дивився на ширму, спостерігаючи, як танцюють у сонячних променях пилинки.
— Скажу, капітане, що, коли хочете щось дізнатися про Його Високість принца Пуніта, розпитайте жінку, до якої він так залицявся останні шість місяців. Її заарештували за вбивство його брата.
Тридцять два
е Здавайся так і витріщився на мене, коли я увірвався до кабінету, весь у милі й піні.
— Надягайте кітель, сержанте,— скомандував я.— Їдемо до вашої приятельки міс Бідіки.
Я полишив Енні на сходах Баньян Махала і щодуху побіг до Будинку троянд, де Не Здавайся перебирав папери Ґолдінґа. Тепер я зрозумів, що скоїв помилку, коли побіг: день був занадто спекотним для таких дурниць, але міркувати раціонально тієї миті я був не здатен.
Я запросив Енні до старої фортеці, щоб допитати міс Бідіку ще раз, але вона відмовилася.
— Мене запросили на екскурсію палацом,— пояснила вона і сказала, що зустріне мене перед полюванням.
Я квапився, тому не звернув особливої уваги на її слова. А от тепер розмірковував, хто б це міг її запросити, але, на щастя, думки було чим зайняти. Зізнання євнуха збило мене з пантелику. Спочатку я навіть вирішив, що він жартує: сама думка про те, що новий юврадж міг залицятися до жінки, яку заарештували за вбивство Адгіра, здавалася абсурдною. Але Саїд Алі сказав це щиро і не відступався від своїх слів.
— Чому ж більше ніхто про це не згадав? — запитав Не Здавайся, коли ми виїжджали за ворота палацу.
Однією рукою він притримував волосся, щоб те не розліталося від поривів вітру. Навіть поспішаючи, він не забув узяти гребінець і швидко причесатися.
— Євнух запевняє, що не всім про це відомо,— відповів я.— Сам він знає лише тому, що є головою жіночої половини і саме йому Пуніт доручав вибирати подарунки для дівчини.
— Ви вправно провели допит, сер. Мені так шкода, що я не був при цьому присутнім.
— Нема про що шкодувати,— відмахнувсь я.— Він повідомив цю інформацію із власної волі.
Сержант замовк. Обличчя його знову набуло характерного виразу.
— Що?
— Сер?
— Що вас турбує цього разу? — поцікавивсь я.
Він наморщив чоло.
— Не знаю, сер. Просто не можу зрозуміти чому.
— Що — чому?
— Навіщо євнуху добровільно вам це розказувати?
Гарне запитання. Лише вчора полковник Арора казав, що євнухи пишаються тим, що не видають таємниць. Навіщо ж Саїду Алі ділитися зі мною інформацією? Розпитуючи наложницю, я наблизився до чогось такого, чого не мусив дізнатися? Або хтось попросив його сказати це мені?
— Не знаю,— відповів я, подумки вилаявши себе за те, що сам про це не подумав.
Стара фортеця здавалася ще більшою і ніби мерехтіла від спеки.
Я вирішив змінити тему.
— Знайшли щось цікаве у паперах Ґолдінґа?
Він похитав головою.
— Нічого. Звіту там точно немає.
Водій зупинив автомобіль у дворі фортеці, і ми з Не Здавайся пішли до кабінету майора Бхардваджа.
Нас провів високий офіцер зі щелепою, що нагадувала, імовіріше, ніс корабля. Майор сидів за столом із кислим обличчям. Якщо й минулого разу він не радий був нас бачити, то зараз був налаштований явно вороже.
— Накази,— гаркнув він, підводячись.— Я не отримував ніяких наказів щодо вашого спілкування із заарештованою. Хто ви такі, що вриваєтесь у мій кабінет і вимагаєте, щоб я виконував ваші накази? Це вам не британська територія, капітане.
— Так, але людина, якій підвладна ця територія, попросила мене провести розслідування, що я і роблю. З’ясувалося, що міс Бідіка була не зовсім відвертою у своїх відповідях, як я сподівався. Тож або ви підете нам назустріч, або ми змушені будемо зателефонувати до палацу і поцікавитися думкою Його Високості щодо всього цього.
На мить ми застигли один навпроти одного, як парочка биків.
— Якщо дозволите, сер...— утрутився Не Здавайся.— Я переконаний, що майор і сам хотів би почути пояснення міс Бідіки. Ми всі в одній команді, так би мовити.
Не скажу, що мені дуже хотілося, щоб Бхардвадж був присутнім, але Не Здавайся знайшов непоганий компроміс, якщо він спрацює.
— Не заперечую,— погодивсь я.— А ви, майоре?
Бхардвадж поміркував і неохоче кивнув.
Ми вийшли з його кабінету і попрямували до вежі, де тримали Шрейю Бідіку.
— В одній команді? — прошепотів я Не Здавайся, коли ми повернули за ріг.— Ви вже не в Кембриджі, Банті.
— Ні, сер. Просто мені здалося, що таке порівняння допоможе знайти вихід.
Міс Бідіка лежала і читала якусь пошарпану книжку. Подерті масні сторінки ледь трималися під потертою палітуркою. Вона закрила книжку і підвелася.
— Містер Віндгем і його бенгальський сержант,— сухо сказала вона.— Чим завдячую такому задоволенню?
— Принц Пуніт,— відрізав я.
Вона заблимала очима.
— А що з ним?
— Після нашої останньої зустрічі в мене лишилося враження, що вам цей чоловік не подобається.
Цього разу відповіді не було.
— Ви забули розповісти про ваші стосунки.
За моєю спиною охнув Бхардвадж:
— Що за дурниці, капітане? Ви ж не хочете сказати...
Я не дав йому договорити і звернувся до жінки:
— Ну, міс Бідіка?
Вона підійшла до столу, відсунула стілець, але так і не сіла.
— Ніяких стосунків не було,— заявила вона.
— Ні? Чому ж тоді принц так пристрасно до вас залицявся?
— Я йому сподобалась. Як і багато інших жінок. Він вирішив, що може мене купити.
— Але не зміг?
— Якби міг, сиділа б я зараз на жіночій половині, а не тут.
Може, це й правда, але вона чогось не договорює.
— А мені повідомили, що ви з ним кілька разів таємно зустрічалися.
— Спочатку родина послала його умовити мене. Переконати припинити агітацію проти їхнього правління. Він запропонував мені непогану посаду на жіночій половині. Сказав, що така нагода не часто трапляється.
— Запропонував вам стати його дружиною? — припустив я.
— Ні.— Вона гірко розсміялася.— Принаймні, не одразу. Спершу він просто хотів, аби я стала його наложницею. Я, звісно, відмовилась і наговорила йому багато неприємного.
— Утім, продовжували з ним зустрічатися?
Вона підійшла до вікна і подивилася на храм за рікою.
— Він дуже просив. Від такої пропозиції важко було відмовитися. Він пояснив, що жодна жінка не наважувалася так із ним говорити і йому хочеться змінити ситуацію в королівстві. Тут пішли подарунки. Місяць по тому він попросив мене стати його дружиною. Сказав, що потребує мати біля себе розумну жінку.
— А ви відмовили?
Вона повернулася до мене.
— Не маю жодного наміру ставати частиною цієї родини. Відмовила, ще й перцю додала. Нагадала про прокляття, яке тяжіє над першими дружинами синів королівської родини.
— Як він відреагував?
— Його це точно не потішило. Спершу мені здалося, що все це його тільки розважає. Для нього це ніби гра, задоволення від погоні, як кажете ви, англійці. А тоді зрозуміла, що, якщо не передумаю, його поблажливість зміниться на лють. Урешті-решт, він звик отримувати все, що хоче.
— І що він зробив? — запитав я.
Вона занепокоєно покосилася на майора Бхардваджа.
— Спочатку почалися погрози. Тоді вбили його брата, і я опинилася тут.
— Вважаєте, що у вашому арешті винен принц Пуніт? — вибухнув майор Бхардвадж.— Наказ про ваше затримання надійшов із особистою печаткою магараджі! — Він повернувся до мене: — Це безглуздо, капітане. Я маю намір покласти край цьому фарсу!
— Навіть якщо принц Пуніт не несе відповідальності за мій арешт,— відповіла міс Бідіка,— він знає, що я тут, і йому відомо, що я невинна. Гадаєте, він не зміг би звільнити мене, просто клацнувши пальцями? Але моє перебування тут його влаштовує.