Із намету вийшов Пуніт.
— Послухайте, сер Ернест,— гукнув він,— краще не баритися! Ви готові стріляти?
— Звісно! — обізвався старий англієць.— Полювання — чудовий спорт.
Принц плеснув у долоні, і ми з Фіцморісом повернулися до наметів.
Слуги винесли рушниці. Гарні. Роботи Пурді з Мейфера, який постачав зброю самому англійському королю, а також аристократам по всьому світу та іншим багатіям, яким так кортіло постріляти в тих, хто не може вистрілити у відповідь.
Пуніт демонстративно оглянув свою зброю, прицілився в уявного звіра десь ліворуч від моєї голови.
— Доводилося полювати, капітане? — запитав він.
— Не було потреби,— відповів я,— хоча поводитися зі зброєю вмію.
— Чудово! — вишкірився він, повернувся до слуги у формі й віддав команду.
Засурмив ріжок, і на галявину вийшло четверо слонів у зелено-золотих попонах, зі срібними сідлами — доволі великими платформами, укритими оксамитовими подушками. Поруч із кожним слоном крокував погонич.
— Як же нам розташуватися? — замислився принц.— По двоє на слона, гадаю. Міс Ґрант поїде зі мною, сер Ернест і капітан Віндгем, містер і місіс Кармайкл і, нарешті, сержант Банерджі і полковник Арора.
— А містер Даве? — поцікавивсь я.
— Полювання його не цікавить,— відмахнувся принц.— До того ж йому потрібно повертатися до Самбалпура.
Якщо принца здивувало, що диван мусить витрачати дві години, щоб доїхати невідомо куди, а тоді негайно повертатися, він не показав цього. Утім, часу сушити над цим голову не було. Мене непокоїла думка, що Енні з Пунітом сидітимуть на одному слоні. Більш того, я мав причини цього не допустити. Принаймні, професійні причини: хотів хоч якісь відповіді від Пуніта отримати.
— Ваша Високосте,— сказав я.— Я сподівався, що зможу супроводжувати вас. Мені повідомили, що Ваша Високість — чудовий мисливець.
Принц завагався. Хотілося і мудрістю своєю поділитись із сагибом, і на слоні з Енні покататися.
— Непогана думка,— втрутилась Енні.— Сем скаржився, що стріляє жахливо. Може, навчите його трошки?
Її слова все вирішили.
— Гаразд, капітане,— погодився Пуніт.— Поїдете зі мною, і я покажу британцям, як полюють на тигра. Міс Ґрант і сер Ернест будуть в одній компанії.
Усі пішли до своїх слонів. Я схопив Енні за руку.
— А ви із принцом знайшли спільну мову,— прошепотів я.
— Ви ж не ревнуєте, Семе? — посміхнулася вона.— Маєте мені подякувати. Він би не погодився на вашу пропозицію, якби я не втрутилася.
Їхати на слоні виявилося не так уже і зручно, попри розкіш подушок. Платформу хитало, коли тварина переступала з ноги на ногу, і подорож нагадувала спробу втриматись у човні, що бореться з вітром у бурхливому морі.
Утім, просуватися крізь хащі лісу було доволі приємно: цвірінькання пташок на деревах, ритмічні кроки слонів.
Тоді почулися голоси.
Ми виїхали на іншу галявину, більшу, де стояло близько сотні індусів, худих темношкірих чоловіків, босих, у білих сорочках, із бавовняними тюрбанами, що захищали голови від спеки. Кілька з них тримали барабани, інші стискали в руках палиці та примітивну зброю.
— Чало! — крикнув принц, і юрба загула.
Забили барабани, чоловіки пішли крізь високу траву. Слони залишилися стояти.
— Мусимо пропустити загоничів уперед,— пояснив принц.— Коли ви полюєте на лисиць, також спускаєте собак налякати здобич. У нас замість собак люди, але сутність від цього не змінюється.
Може, і не змінюється, але я ніколи не чув, щоб лисиця роздерла собаку на шматки.
— А буває так, що погоничі отримують травми? — поцікавивсь я.
— Іноді,— відповів принц.— Не часто, але трапляється. Їхні родини отримують компенсацію.
Що ж, заспокоює.
— Якось я полював на лисиць у Англії,— продовжив він,— але мені не дуже сподобалося.— Він скривився.— Цілий день скакати на коні під дощем, ганятися за твариною, що нагадує великого пацюка, а тоді ще спостерігати, як усе задоволення отримують собаки. Нудно, як на мене.
— Такі вже ті англійці,— відповів я.
Що ж, його можна зрозуміти. Будь-кому було б важко отримати задоволення від полювання під дощем серед полів Лестершира, що ж казати про принца, який звик полювати на тигрів, роз’їжджаючи на слоні.
Голоси та барабани ставали дедалі тихішими, аж нарешті принц віддав наказ, і ми теж рушили в підлісок.
— Пильнуйте за деревами,— порадив принц.
— Навіщо? — поцікавивсь я.
— Пантери. Були випадки, коли вони вихоплювали людей зі слонів.
Я прислухався до поради і приготував рушницю.
Коли барабани знову стали гучнішими, ми побачили, що загоничі розташувалися широким півколом і йшли на нас, при цьому вони били по траві та викрикували. Раптом я зрозумів, що це означає. Вони оточили тигра і гнали його до нас. Коло чоловіків ставало вужчим, тікати тварині, що ховалась у траві, не було куди.
І тут я його побачив. Спалах золотого і чорного у високій жовтій траві.
— Туди! — скомандував принц погоничу.
Ми гнали тигра крізь кущі, доки він не обернувся і не встав перед нами, вишкіривши зуби; під хутром у нього перекочувалися м’язи. Особисто я вважаю, що жодна тварина не витримає порівняння з королівським бенгальським тигром. Він є втіленням грації, сили і краси.
Принц повернувся до Фіцморіса.
— Сер Ернест,— гукнув він,— чи можу я запропонувати вам зробити перший постріл?
Як справжній джентльмен Фіцморіс відмовився.
— Може, міс Ґрант вистрілить першою?
Енні підняла гвинтівку, прицілилась і вистрілила.
Від шуму над деревами піднялася зграя птахів. Тигр пірнув у траву.
— Жінки! — розреготався принц.— Як вона могла не влучити?
Фіцморіс щось крикнув погоничу, і їхній слон кинувся переслідувати тигра. Слон полковника Арори і Не Здавайся почав заходити з іншого боку, вони сподівалися перерізати тигрові дорогу.
Загоничі також звузили коло, відганяючи тигра назад. Тварину знову загнали в кут. Цього разу стріляв Фіцморіс. Тигр заревів. Ще один постріл, принца, тоді третій, полковника Арори,— усі три влучили у ціль. Але звір не падав. Довелося вистрілити ще кілька разів, лише тоді його ноги підігнулися і він упав на землю. Та навіть і тоді гарчав, захищаючись. Урешті-решт Пуніт прицілився в голову тварині — і пролунав останній постріл.
Навколо тигра зібралися місцеві мешканці. Один із індійців почав установлювати фотоапарат, і Фіцморіс попросив свого погонича допомогти йому спуститися, аби сфотографуватися зі своєю здобиччю.
— Якось це не спортивно,— зауважив я.— Загоничі... Усе одно, що стріляти у ріку в бочці.
— Це заради Фіцморіса,— відрізав принц.— Цей чоловік не влучить у ціль, що рухається, навіть якщо від цього залежатиме його життя. Тож ми дозволяємо йому вбивати старих та втомлених тварин. Навіть маємо особливу рулетку для нього: усе, що він уполює, має довжину не менше восьми футів. Особисто я надаю перевагу справжньому полюванню.
— Тоді відкликайте загоничів, Ваша Високосте,— запропонував я.— Робитимемо все як слід.
Він поглянув на мене і посміхнувся.
— Мені здавалося, що ви такі речі не схвалюєте, капітане. А ви, виявляється, таки мисливець!
Він потягся за срібною фляжкою, відкрутив кришечку, зробив ковток і простягнув мені.
— Свого роду мисливець,— погодивсь я і, взявши фляжку, ковтнув рідини.
Пуніт гукнув одного із загоничів, і той передав усім іншим: принц бажає полювати. Ми знову повернули до високої сухої трави, цього разу вже без криків та барабанів.
Більшість гостей залишилися позаду. Кармайкл приєднався до Енні та Фіцморіса, і вони милувалися трофеєм сера Ернеста. Тож за нами слідували Не Здавайся з полковником Аророю, та ще попереду йшов один старий мисливець, видивляючись слідів тигра.
Здавалося, що їхали ми так кілька годин, прислухаючись до звуків лісу: чудернацьких криків оленів, схожих на виття привидів, тріск і шелест гілля під ногами слонів, цвірінькання дюжин різноманітних птахів. Тут, у цьому богами забутому місці, усе було значно простішим, ніби Самбалпур та придворні інтриги лишилися за мільйон миль звідси.