Тишу порушив принц.
— Знаєте, колись батькові подобалося приїздити сюди на кілька тижнів. Він уставав рано-вранці, вирушав у джунглі в компанії одного-єдиного слуги, що ніс рушницю, і ще до сніданку підстрілював тигра. Мисливцем він був чудовим. Уперше мені дозволили приєднатися до них із Адгіром, коли мені виповнилося сім. Спеціально для мене загнали тигра, явно не найкращого, але для дитини семи років подія все одно була вражаючою.
— І ви в нього стріляли? — запитав я.
— Так,— просто відповів принц.— Влучив просто поміж очі.
Почало сутеніти, але ми все одно їхали далі. Слідопит вдивлявся в траву: шукав відбитки на ґрунті, жмутик шерсті на колючках кущів, навіть тигрові екскременти. Нарешті він підвів голову і кивнув: напав на слід. Слон прискорив кроки; у душному, стоячому повітрі повіяло чимось новим. Наші відчуття загострилися, голоси лісу стали більш насиченими, набули нового значення, усе навколо ніби наелектризувалося.
Десь поблизу закричав крук і злетів у небо. Я підвів очі. Навіть мавпи на фікусах були якимись утомленими. На язику відчувався присмак пилу. Раптом слідопит зупинився і махнув рукою. У траві щось промайнуло, але відразу ж і зникло. За мить знову спалахнуло золотом.
— Ось він! — сказав принц.
Але то був не «він». Тварина була футів за сорок від нас, а за нею ще дві, трохи менші — золотаво-чорні тигренята.
— Мати,— охнув я.
— Так,— Пуніт схопився за рушницю.
Тигриця, мабуть, відчула небезпеку. Вона легко могла б утекти, але стояла, прикривши собою тигренят і вишкіривши зуби.
Пуніт підняв рушницю, прицілився, і час ніби зупинився, як то буває в мить перед убивством. Навіть мавпи уловили присутність смерті, заверещали на верхівках дерев. Я поглянув на них, і помітив дещо інше.
Серед гілок одного з дерев блиснув метал.
За три роки в окопах у Франції я, може, і не навчився багато чого, але снайпера впізнав би з першого погляду. Я крикнув Пуніту пригнутися, а сам кинувся до нього і стягнув на платформу.
Пролунав постріл. Із дерев’яного балдахіна над головою посипався град скіпок.
— Не підводьтеся! — гукнув я і схопився за свою рушницю.
Ще один постріл, куля відрикошетила від срібного оздоблення сідла.
Я підняв рушницю. Стрільця побачив не відразу. З такої відстані багато не роздивишся, можна було сказати тільки, що це індус у брунатно-сірій накидці. Звук іще одного пострілу, тепер уже не з боку снайпера, а ліворуч від мене. Не Здавайся. Нас наздогнав другий слон, і сержант також помітив стрільця. Із рушницею Не Здавайся поводитись умів, тож його перший постріл мало не зачепив ворога, змусивши його запанікувати. Моя школа! Я прицілився і вистрілив. Мій постріл був не такий влучний, як у сержанта, але цього й не потрібно було. Моє завдання — вивести противника з рівноваги. Решту довершить Не Здавайся.
Той не забарився, і постріл влучив у ціль. Снайпер випустив рушницю й упав із дерева. Не Здавайся направив свою зброю в місце, куди чоловік мусив приземлитися, але в густій траві, та ще й у сутінках, важко було щось розгледіти.
Принц так і лежав на підлозі сидіння. Я нахилився й поплескав його по плечу.
— Небезпека минула, Ваша Високосте.
Він узяв мою руку, і я допоміг йому піднятися. Раптом із другого слона закричали. Полковник Арора.
— Він тікає! — вигукнув полковник, указуючи в траву. Він повернувся до мене: — Ви ж військовий, капітане. Знаєте, що робити!
Він наказав своєму погоничу заходити зліва, і слон рушив уперед, розсуваючи високі стеблини.
— Ваша Високосте,— попросив я,— будь ласка, скажіть нашому погоничу йти у той бік.
Принц щось промовив. Погонич гукнув: «Дігар, дігар!» — і наш слон пішов туди, де зник снайпер.
— А куди поїхав Арора? — запитав принц.— Чому він не з нами?
— Тактика, Ваша Високосте,— відповів я.— Уявіть, що це полювання на тигрів. Ми загоничі. Наше завдання — вигнати здобич назустріч полковнику і сержанту Банерджі. Решта їхній клопіт.
Світло згасало, але чоловіка ще можна було роздивитись. Я попросив Пуніта наказати погоничу йти повільніше: немає сенсу квапити снайпера, доки Арора з Не Здавайся не виїдуть йому напереріз. Наша позиція була вигідною, і темрява була нам лише на користь.
Ми почули постріл.
— Швидше! — крикнув я і махнув рукою.
Другий слон зупинився біля річки. Арора спустився на землю, Не Здавайся залишався в сідлі. Рушниця його була націлена на постать, що лежала в траві.
— З ним усе гаразд? — голосно запитав я полковника.
— Житиме,— відповів той.
— Ви в нього стріляли?
— Ні.— Арора підняв за приклад рушницю: — Просто стукнув оцим по голові.
Він опустився на коліно і перевернув чоловіка. Той був непритомний. Голі руки блищали від поту, на скроні, куди прийшовся удар Арори, набрякав чималий синець. Попіл, яким були намальовані лінії у нього на чолі, трохи розмазався, але помилитися було б важко — знак послідовників Вішну.
Погонич наказав слону опуститися навколішки, і я зістрибнув.
— Добряче ви його стукнули,— хмикнув я.— Упізнаєте?
— Не можу сказати,— відгукнувся полковник.— Але Самбалпур — місце маленьке. Якщо він звідси, хтось його та впізнає. А якщо ні, ми самі з нього правду виб’ємо.
— У такому разі,— втрутився Пуніт,— мусимо якомога скоріше повертатися до Самбалпура.
— Вас не зачепило, Ваша Високосте? — поцікавився Арора.
— Зі мною все гаразд,— відрізав принц.
Непритомного стрільця зв’язали і безцеремонно кинули на слона полковника. Ми повернули до табору, повільно просуваючись у темряві. Десь за годину ми помітили мерехтливі вогні наметів. Після стрілянини ми не розмовляли. Принцу, схоже, говорити не хотілося, а мене тиша влаштовувала, бо потрібно було дати лад своїм думкам.
Тепер у розпитуванні принца багато сенсу я не бачив. Питати про вбивство брата одразу ж після того, як він сам мало не став мішенню снайпера, було якось неввічливо. Та коли ми наблизилися до табору, принц заговорив сам.
— Дякую вам, Віндгеме. Я не забуду, того що ви зробили.
— Будь-хто на моєму місці вчинив би так само, Ваша Високосте.
— Гадаєте, зможете розв’язати язика цьому покидьку? — запитав він.
— Про це дізнаємося, коли повернемось у Самбалпур,— відповів я.
— Хай би там як, я перед вами в боргу. Але, капітане, буду дуже вдячним за вашу розсудливу поведінку щодо того, що сьогодні трапилося. Не хочу псувати настрій нашим гостям.
— Звісно, Ваша Високосте,— погодивсь я.— Я не згадуватиму цей епізод і попрошу сержанта Банерджі також цього не робити. За полковника Арору нічого обіцяти не можу.
— Залиште це мені,— кивнув принц.
Наше повернення викликало в таборі бурхливу діяльність. До слонів підбігло з півдюжини слуг, вони допомогли нам спуститися і піднесли віскі. Принц одним духом осушив свою склянку, узяв іще одну і пішов до наметів, а полковник Арора зі своїми людьми зайнялися полоненим. Я хотів було приєднатися до них, але мене зупинив Не Здавайся.
— Мені потрібно поговорити з вами, сер,— наполегливо сказав він.— Віч-на-віч.
Вигляд при цьому він мав такий, ніби збирався оголосити погані новини.
Ми відійшли туди, де годували та напували слонів, подалі від наметів. Я витяг пачку «Кепстенса» і коробку сірників, передав одну сигарету сержанту й узяв собі. Я запалив обидві, затягнувся і видихнув.
— Що вас непокоїть, сержанте?
— Полковник Арора, сер. Гадаю, він вагався щодо переслідування снайпера.
Я мало не вдавився вдихнутим димом.
— Мені здалося, що він проявив неабияку спритність, щоб схопити цього чоловіка. Ви впевнені?
— Так, сер.
Не Здавайся помиляється. Навряд чи бажання Арори було дати снайперу змогу втекти.