— Ноги заплітаються, як у того п’янички,— хмикнув я.
— Обережніше, щоб він не почув,— відповів посол.— Він вважає, що це напрочуд вишукано.
— Ваша Високосте, ви чудово танцюєте,— похвалила його Енні, коли музика скінчилася.— Де ви навчилися?
— На цьому самому місці,— відповів він, переводячи дух,— хоча вчитель мій був із Блекпула. Власне, люба моя, найкращих танцюристів можна знайти тільки у Блекпулі.
Він клацнув пальцями, і слуга у лівреї приніс на срібній таці пляшку «Дон Периньйон» і дюжину келихів. Принц узяв один і передав його Енні, взяв і собі.
Він зробив ковток і розреготався.
— Сьогодні радіймо і забуваймо про все!
Я взяв два келихи і пішов до Даве. Той ввічливо відмовився:
— Дякую, але я не п’ю.
— Мені здавалося, що при дворі всі п’ють,— здивувавсь я.
— Не всі,— відповів він.— Хтось має залишатися тверезим, щоб переконатися, що принц безпечно дістанеться до свого ліжка.
— Нянька для спадкоємця трону? — підняв я брови.— Хіба це робота для прем’єр-міністра?
— Ну,— зітхнув він,— скажімо, я роблю трохи більше за вашого містера Ллойда Джорджа[26].
— Тоді влаштовуйтеся зручніше,— порадив я.— Не схоже, що принц сьогодні квапиться у ліжко.
Я озирнувся на інших. Кармайкли приєдналися до принца й Енні у центрі кімнати, хоча, якщо вірити обличчю містера Кармайкла, зробив він це не зовсім добровільно.
— Ви не танцюєте? — поцікавився диван.
Я кивнув на Пуніта:
— Так я точно не вмію.
Я допив шампанське, вибачився і пішов до виходу, прихопивши по дорозі Не Здавайся.
— Ходімо, сержанте. Мусимо знайти звіт.
Тридцять сім
Будинку троянд було темно, світилася лише самотня лампочка над гаражами. Ми з Не Здавайся ішли майже навпомацки: піднялися сходами на другий поверх і пройшли по коридору до кабінету дивана. Я вставив найбільший з Арориних ключів у замок і повернув.
Увійшовши до кімнати, я витяг із кишені коробку сірників і запалив один. Затремтів вогник, освітив величезний кабінет, розбитий на дві частини: неофіційна, з канапами та журнальним столиком, і на сходинку вища — робоча, більшу частину якої займав дерев’яний письмовий стіл. На стінах вишикувалися на портретах раджі та рані в королівських регаліях, на підлозі лежало кілька килимів. За столом нічого, крім стільця, не було.
— Де ж сейф? — запитав Не Здавайся.
— Перевірте під столом,— порадив я.
Сірник догорів, і я задмухнув його, полум’я ледь не обпалило мені пальці. У куточку стола стояла бронзова лампа під смарагдово-зеленим абажуром. Не Здавайся зачинив віконниці й увімкнув лампу, освітивши кімнату приглушеним зеленкуватим світлом. Паперів на столі не було.
Не Здавайся відсунув шухляди, почав їх обшукувати. Я тим часом оглядав кімнату, шукаючи місце, де міг би стояти захований сейф.
Він витяг кілька документів і заходився їх переглядати.
— Нічого,— урешті-решт сказав він, не відриваючи погляду від документів.— Знайшли сейф?
— За портретами нічого,— відповів я,— а де ще можна заховати, навіть не знаю.
— Може, полковник помилився?
— Сейф має бути десь тут,— не погодивсь я.
— Але якщо його немає ні під столом, ні на стінах, де ж він?
— Не знаю,— зізнавсь я.
Не Здавайся був зайнятий паперами на столі. Я підійшов ближче.
— Знайшли щось?
Він підвів очі.
— Скажіть, що ви щось знайшли.
— Гадаю, що це дані геологічної розвідки.
— Мають якесь відношення до алмазних копалень?
— Не можу сказати, сер.
— Ну, це краще, ніж нічого. Беріть їх і ходімо,— сказав я, вимкнувши лампу.
Він підвівся зі стільця, і ми пішли через темну кімнату до дверей. Жоден із нас не подумав про сходинку між робочою частиною кабінету і зоною відпочинку. Звернули б ми увагу на неї, усе скінчилося б зовсім по-іншому.
Я йшов на кілька кроків попереду, тож першим оступився й упав. Незграбно приземлився і поморщився від болю в лівій нозі. За мить поруч зі мною розлігся Не Здавайся.
— Чорт! — прошепотів я, потираючи гомілку.— З вами все гаразд?
— Так, сер. А з вами?
Я повільно встав і обережно переніс вагу на ліву ногу, із полегшенням зітхнув.
— Здається, так. Який дурень придумав влаштувати сходинку посеред кімнати?
Не встиг Не Здавайся нічого сказати, як я вже знав відповідь. Пошкандибав назад до столу й увімкнув лампу.
— Он той килимок,— наказав я.— Допоможіть відсунути його.
Разом із сержантом ми скрутили килим за столом. Я опустився навколішки, щоб краще роздивитися, і помітив прямокутну панель у підлозі, десь фут завширшки. З одного боку був невеличкий отвір, точнісінько якраз для пальця. Я обережно підняв панель і поклав її на підлогу поруч. Під нею лежала сіра металева скринька з бронзовим диском, на якому було вигравірувано «Фіше, Париж». Я озирнувся на Не Здавайся.
— Вуаля! — вказав я на отвір у підлозі.— Один сталевий вогнетривкий сейф!
Я витяг із кишені менший ключик і вставив його в замок.
У сейфі лежало кілька тоненьких сірих тек, маленький оксамитовий кисет і револьвер, який, дякувати полковнику Арорі, я упізнав: кольт, ідентичний тому, з якого стріляли в принца Адгіра. Не чіпаючи зброю і кисет, я взяв теки і передав їх Не Здавайся. Він сів за стіл і почав гортати папери першої теки.
— Щось є? — не витримав я.
— Бюджет.— Він закрив теку і відклав її вбік, відкрив наступну. І негайно підняв очі: — Схоже, це він.— Посміхнувся: — Звіт Ґолдінґа щодо вартості самбалпурських алмазних копалень.
— Добре,— кивнув я.— Покладіть інші на місце і ходімо звідси.
Десять хвилин по тому, поклавши килим на місце і замкнувши двері, ми повернулися до нашого власного кабінету. Не Здавайся сів і витяг з-під смокінга сіру теку. З неї вислизнули два документи й упали на стіл. Він підняв їх, пильно вивчив титульну сторінку, квапливо погортав і нахмурився.
— Що таке? — запитав я.
— Тут два звіти,— пояснив він.— Обидва мають однакову назву й обидва підписані Ґолдінґом позавчорашнім днем.
— Два примірники одного звіту?
— Не певен. Підписи різні. Погляньте, сер,— сказав він, передаючи папери мені.
Він має рацію. Підпис трохи відрізняється. Я підніс обидва документи до світла. Ще одна відмінність.
— Чорнило також інше,— сказав я.— Обидва підписи зроблено синім чорнилом, але різного відтінку.
Я повернув документи Не Здавайся, той відкрив обидва на першій сторінці й почав порівнювати. Незабаром він підвів очі.
— Тут навіть більше, сер,— він вказав на абзаци в обох документах.— Цифри різні.
— Наскільки різні?
— Суттєво відрізняються. Немов тут описуються зовсім різні копальні.
— Як таке можливо?
— Мушу уважніше їх переглянути, а доки, базуючись на висновках, можу сказати лише, що один звіт оцінює алмазні резерви на сотні десятки мільйонів рупій вище, ніж інший.
Ми звикли рахувати мільйонами, індійці ж надавали перевагу десяткам мільйонів. Мене це й досі збивало з пантелику, але не варто бути доктором наук із математики, щоб уторопати, що сотні десятків мільйонів — це велика розбіжність, чорт забирай.
— У якому цифри більші? — поцікавивсь я.
Не Здавайся підняв один із документів.
— Ось у цьому. Схоже, ви мали рацію, що підозрювали дивана, сер.
Він продовжив читати. Раптом обличчя його спохмурніло.
— Не могли б ви роз’яснити мені свою теорію, сер?
— Усе просто,— почав я.— Даве прокручує на алмазних копальнях якісь незаконні справи. Може, він продає на сторону або забирає собі частину від продажу і замітає сліди, вказуючи фальшиві цифри. Раптом Англо-Індійська діамантова корпорація починає щось винюхувати, хоче викупити копальні, і, хоча в минулому про продаж не було й мови, зараз приймають рішення їх продати. Готуючись до підписання угоди, Адгір просить Ґолдінґа оцінити їх. Це може привести до того, що шахрайство Даве викриють, тож він убиває принца та змушує бухгалтера зникнути. Тоді викрадає документи і підробляє цифри.
26
Девід Ллойд Джордж (1863-1945) — державний і політичний діяч Великої Британії, у 1916-1922 роках обіймав посаду прем’єр-міністра.