Не Здавайся спохмурнів іще більше.
— Що тепер? — запитав я.— Яка частина вам не подобається?
— Не те щоб вона мені не подобалася,— запротестував він,— просто виникає кілька запитань.
— Скільки саме?
— Чотири.
— Чотири?
— Так, сер.
Я припинив ходити по кімнаті й сів на стілець навпроти нього.
— Принц Адгір не був палким прихильником британців,— почав сержант.— Сумніваюся, що йому б сподобалося, якби вони володіли активами, на яких базується добробут Самбалпура.
— Гаразд,— визнав я,— нехай хтось інший переконав магараджу продавати копальні. Це не обов’язково має бути Адгір.
— Тоді навіщо вбивати Адгіра? Я б скоріше припустив, що, якби диван виступав проти продажу копалень, Адгір був би одним із його найближчих союзників.
Слушне зауваження, але, обміркувавши слова сержанта, я зрозумів, що мою теорію вони зовсім не руйнують.
— Певне, спочатку так і було,— промовив я,— але коли Адгір наказав Ґолдінґу підготувати звіт, виникла загроза дивану. Він улаштував убивство Адгіра, щоб отримати звіт, який за відсутності принца автоматично потрапляє до нього. Даве міг вирішити, що може підробити звіт і купити мовчання Ґолдінґа. Припускаю, що Ґолдінґ відмовився.
— Добре,— кивнув Не Здавайся.— Це веде до другого запитання: якщо диван таки винний у вбивстві Адгіра, чому він сьогодні намагався вбити ще й принца Пуніта?
— Ви самі вже відповіли на це запитання сьогодні,— відповів я.— Ці два замахи не обов’язково пов’язані між собою. Можливо, Пуніта намагався вбити полковник Арора, який підозрює його у смерті Адгіра. Диван може бути непричетним до цього.
Сержант обміркував мої слова і кивнув.
— Запитання номер три? — попросив я.
— Якщо Ґолдінґ такий доскіпливий бухгалтер, чому ж він раніше не викрив шахрайство на копальнях? Полковник Арора запевняє, що він рахував кожне пенні, витрачене в королівському господарстві, тож як він може не знати, що відбувається в алмазних копальнях? Це ж головне джерело прибутків королівства! А різниця у цифрах цих звітів указує на те, що цей обман триває вже кілька років. Як він міг про це не знати?
Відповіді на це запитання я не мав.
— Повернемося до цього пізніше,— зітхнув я.— Яке четверте запитання?
— Як я сказав, відмінність у цифрах величезна, сотні десятків мільйонів. Це мільйони фунтів...
— Мені це відомо,— обірвав його я, не бажаючи зізнаватися, що й гадки не маю, скільки саме тих мільйонів.
— От що цікаво, сер... Будь-хто, привласнивши таку суму, був би таким же багатим, як і магараджа. Якщо він зрозумів, що гру закінчено, чому б просто не зникнути і не насолоджуватися життям у розкоші десь у іншому місці? Навіщо залишатися тут?
Дідько! Відповісти на це запитання я також не міг. Схоже, ми застрягли. Знаю, що диван причетний до зникнення Ґолдінґа. Просто мені потрібен час, щоб з’ясувати, як саме.
— Уважно перегляньте звіти,— сказав я,— і розкажіть мені, чим вони відрізняються.
Він поклав документи на стіл.
— Знадобиться час, сер.
— Попереду ціла ніч,— відповів я.
— Ви не залишитеся?
— Це допоможе?
— Ні.
Я кинув йому ключі від дверей і сейфа, він упіймав їх однією рукою.
— Тоді повернуся на вечірку.
Я спустився сходами і вийшов у ніч. За садом виблискував вогниками палац, немов міраж у пустелі. Вітер доносив уривки американської музики, і від думки, що я повернусь і дивитимуся, як Пуніт залицяється до Енні, мені стало зле.
Я обіперся на дерево й запалив сигарету. Розслідування зайшло в глухий кут. Пуніт, який мав найкращий мотив лише дванадцять годин тому, став мішенню нового замаху, а тепер кадрив Енні за допомогою Ела Джолсона. Тим часом полковник Арора, мій союзник серед придворних інтриг, опинився на місці головного підозрюваного. Тоді ще теорія Не Здавайся, що я, а не принц, мусив стати жертвою убивства, не кажучи вже про побоювання Фіцморіса за своє життя. Може, це й параноя, але один англієць уже зник, а Самбалпур із його перешіптуваннями та інтригами — саме таке місце, де параноя може врятувати життя.
Я подумав про зникнення Ґолдінґа, про те, яку роль міг зіграти у ньому диван Даве. Переконаний, що ці двоє зустрічалися того ранку, коли зник бухгалтер. Але як Даве вписується в цілу картину? Ну, хоч звіт Ґолдінґа ми знайшли. Власне, навіть два його варіанти.
Якщо чесно, усе, що я наразі маю,— низка запитань. І відповіді мені вкрай потрібні, й отримати їх можна, допитавши чоловіка в камері за сотню ярдів звідси. Я повернувся і покрокував у напрямку гауптвахти. Час покласти цьому кінець.
Тридцять вісім
з бараків повисипали солдати. Вони насолоджувалися теплою ніччю, курили біді[27] та грали в карти. Витріщалися на мене.
У тьмяно освітленій частині, де розташувалися камери, було тихо, якщо не брати до уваги шелестіння газети, яку читав під ліхтарем черговий офіцер.
— Хочу побачити ув’язненого,— сказав я.
Обличчя охоронця було рябим, як той ананас, ще й похмурим.
Він похитав головою.
— Не можна, сагибе. В’язня перевели.
— Що? — сторопів я.— Куди? До лазарету?
— Ні, сагибе. До фортеці.
— Коли? — не міг повірити я.— За чиїм наказом?
— Десять хвилин тому. Ось наказ.— І він помахав переді мною папірцем. На ньому була печатка магараджі, а поруч із нею — нерозбірливий підпис.
— Полковник Арора бачив? — запитав я.
Офіцер похитав головою.
— Не знаю, сагибе.
Я залишив його сидіти, а сам прихопив документ і кинувся через сади до палацу.
Вечірка Пуніта була в самому розпалі, полковник Арора стояв у кутку і попивав віскі.
Я кинувся до нього і схопив за руку.
— Мушу поговорити з вами! Терміново!
По дорозі до фойє сунув йому під ніс наказ про переведення в’язня.
— Це ваша робота?
Він збентежено дивився на папірець.
— Що це?
— Лист, згідно з яким бранця перевели у фортецю до майора Бхардваджа. Доставили двадцять хвилин тому.
— Що? — Полковник вихопив документ у мене з рук.— За чиїм наказом?
— Я сподівався почути відповідь від вас.
Він дивився на документ.
— Печатка магараджі, а от підпису не впізнаю.
Він зім’яв папірець і сунув у кишеню.
— Ходімо зі мною,— кинув мені.
Ми пройшли коридором, увійшли до якоїсь кімнати, він схопив слухавку телефона.
— Кому телефонуєте?
— Бхардваджу.
Полковник щось швидко сказав людині на іншому кінці лінії. Запанувала тиша, після чого йому відповіли. Обличчя Арори спохмурніло.
Він кинув слухавку.
— Увечері ніяких в’язнів до них не переводили. Більше того, вони навіть інструкцій не отримали, що збираються когось переводити. Коли забрали в’язня?
— Хвилин п’ятнадцять тому,— відповів я.
Полковник знову схопився за телефон. Судячи із запитань, він телефонував до бараків.
— Хто забрав в’язня? — гримнув він.— Що?
Арора поклав слухавку і подивився на мене.
— Хто забрав?
— Один із євнухів.
— Євнух?
Голова ішла обертом.
Перед очима постав Саїд Алі біля вікна на другому поверсі жіночої половини, він розмовляв із... Але цього не може бути.
— Ходімо! — Я кинувся до дверей.— Повертаємось до Будинку троянд.
Ми побігли прямо по лужках і за кілька хвилин були на місці. Арора автоматично попрямував до головного входу.
— Ні! — гукнув я.— Нам до гаражів!
— Навіщо?
— Хочу дещо перевірити.
Ми оббігли будівлю і штовхнули двері гаража. Усередині було темно. Полковник увімкнув світло, і мені стало зле.
27
Біді — тонкі азійські сигарети: нарізане листя необробленого тютюну з домішками трав, загорнуте у листок чорного дерева.