— Потрібно перекрити всі виїзди з міста,— кинув я.— Якомога скоріше!
— Навіщо? — запитав він.
Я вказав на порожнє місце.
— Пурда-автомобіля невистачає.
Арора витріщився на те місце, де мала б стояти машина. Похитав головою.
— Не розумію.
Я й сам не дуже розумів. Усі мої міркування — лише теорія.
— А якщо це Девіка? — сказав я.— Третя магарані.
— Що?
— Якщо вона влаштувала замах на життя Пуніта? Якщо вона намагається розчистити дорогу до трону своєму синові?
Арора ледь розумів, про що я.
— Принцу Алоку? Вона не може... Тоді як сюди потрапили євнухи? Вона могла наказати найняти снайпера, а тепер допомагає йому втекти. Хто ще може так легко отримати печатку магараджі?
Раптом вираз його обличчя змінився.
— Але ж це означає... що вона також винна у смерті Адгіра?
Очі його блиснули. Він повернувся й кинувся до телефону, що висів на дальній стіні.
— Стривайте! — крикнув я.— Це все лише теорія.
— Так,— відгукнувся він,— теорія, підтверджена фактами.
За мить він уже щось казав у слухавку на хінді. Повернувся за п’ять хвилин.
— Готово. Пуніта я попередив,— сказав він, прямуючи до альфа-ромео.— Тепер мушу їхати в місто й координувати перекриття доріг.
— Я поїду з вами.
— Немає потреби, капітане,— відповів він.— Я триматиму вас у курсі.
— Я хочу бути там,— не відступавсь я.
Він поглянув на мене і замислився.
— Сержанту Банерджі нічого не хочете передати?
— Він зайнятий іншими справами.
Полковник підняв брови.
— Знайшли звіт Ґолдінґа?
— Так,— кивнув я.— Навіть два.
Полковник Арора гнав альфа-ромео по дорозі несамовито, фари розтинали морок. Обличчя його нічого не виражало, застигло, мов камінь. Після того як він зателефонував Пуніту, і словом не обмовився, жваву розмову минулої подорожі замінило рішуче мовчання. На поворотах скреготіли гальма, автомобіль мчав до центру міста.
— Вас щось непокоїть? — поцікавивсь я.
Він покосився на мене.
— Крім того, що в’язень утік?
— Так.
Він проігнорував запитання, і незабаром автомобіль рвучко зупинився біля готелю «Бомон».
— Це найвища будівля в центрі,— сказав полковник.— Улаштуємо пункт спостереження на даху.
Ми пробігли крізь фойє, налякавши адміністратора. Арора щось крикнув йому на хінді й поквапився до сходів. Краще від нього не відставати. Подолавши чотири марші, він відчинив двері і вийшов на дах. Унизу в бурштиновому світлі вуличного ліхтаря можна було роздивитися його людей, які займали свої позиції.
Позаду нас з’явився адміністратор. Підбіг до полковника і передав йому записку.
— Вибачте, капітане,— сказав Арора, прочитавши її.— Мушу зробити телефонний дзвінок. Незабаром повернуся.
Він пішов униз, а я повернувся до парапету і подивився на спляче місто. Десь унизу нашого бранця вивозили з міста в автомобілі у супроводі євнуха королівського двору. Чи можливо, щоб усе це влаштувала проста дівчина? Важко навіть припустити.
Із подивом я почув, як загарчав двигун альфа-ромео, і, кинувшись до протилежного краю даху, ледь устиг розгледіти, як до нього квапиться полковник Арора. Я побіг униз, та коли вискочив із фойє на вулицю, машини вже не було.
Я повернувся до готелю і підійшов до конторки. Адміністратор не підводив голову від книги. Я вибив її в нього з рук, схопив за сорочку і витяг на конторку.
— Що було в записці, яку ви передали полковнику Арорі? — запитав я.
Очі в бідолахи забігали, як у загнаної в кут ящірки. Маю я тут юрисдикцію чи ні, але приємно бачити, що ще можу нагнати страху.
— Нічого, сагибе! — заскиглив він.
Я відчував на обличчі його кисле дихання.
— Тобто як нічого?
— Коли ви увійшли, полковник сагиб наказав мені зачекати п’ять хвилин, а тоді піднятися на дах і передати йому папірець.
Я відпустив сорочку, і чолов’яга гепнувся на стілець. Вилаяв себе за дурість. Не Здавайся ж попереджав мене не довіряти полковнику, але я не послухав, і ось результат. Я застряг тут, у «Бомоні», а Арора тим часом... Навіть гадки не маю, що він робить.
Я подумав, що можу зробити. Можу реквізувати якийсь транспорт і повернутися до палацу, а можу побігати вулицями, розшукуючи Арору. Жоден із цих варіантів особливих результатів не дасть. Лишається третя можливість.
— Бар відчинений? — запитав я.
— Так, сер,— пробелькотів збентежений адміністратор і махнув однією рукою: — Он ті двері.
Я пішов було туди, але зупинився і поглянув на годинник. Пізно, але втрачати нема чого. Я повернувся до конторки.
— Будь ласка, передайте повідомлення міс Пемберлі з п’ятнадцятого номера. Скажіть, капітан Віндгем вибачається, що турбує її так пізно, але він у барі, і якщо вона вільна, просить скласти йому компанію.
— Так, сагибе,— кивнув він і нашкрябав слова на папірці.
У барі нікого не було, крім європейця в костюмі, що схилився над своїм келихом у кутку. Я сів за столик біля вікна і замовив шотландський віскі. Увійшла міс Пемберлі в білій блузі та чорній спідниці, волосся розсипалося по плечах. Я підвівся.
— Здивована бачити вас тут, капітане.
— Міс Пемберлі,— сказав я,— вибачте, що турбую в такий пізній час, але я був неподалік і маю ще кілька запитань до вас...
Я замовк.
— Вам пощастило, що застали мене,— сказала жінка.— Я прощалася. Завтра їду.
— Чи можу запропонувати щось випити?
— Тонік.
Я зробив знак бармену і замовив їй тонік, а собі ще одну порцію віскі.
— Як просувається розслідування? — поцікавилася вона.
— Відчувається певний прогрес.
Бармен приніс напої.
— Отже, ви хотіли мене про щось запитати?
— Якої ви думки про дивана?
— Містера Даве? — Вона трішки ковтнула тоніку.— Навіть не знаю, що про нього і сказати. Адгіру він не дуже подобався.
— Гадаєте, Адгір замінив би його, коли став би магараджею?
— Він казав про це кілька разів, але я й гадки не маю, ким він би його замінив.— Раптом вона виструнчилася.— Ви ж не вважаєте, що він причетний до вбивства Адгіра?
— Мушу розглянути всі варіанти,— відповів я.
Вона з недовірою похитала головою.
— Ми з вами обоє знаємо, що винний його брат Пуніт.— У голосі її забриніли нотки роздратування.— Замість того щоб розглядати всі варіанти, капітане, вам варто було б приділити час на пошуки доказів його провини.
— Запевняю вас, міс Пемберлі, я б залюбки це зробив, та якщо не розгляну всіх варіантів, то проявлю непошану до Адгіра.
Вона зробила ще один ковток, подивилась у вікно, у темряву.
— Вибачте,— сказала жінка.— Просто...
— Усе гаразд, міс Пемберлі. Я розумію ваше розчарування, але обіцяю: винного в убивстві Адгіра я обов’язково знайду.
Але, вимовивши ці слова, я зрозумів, що це, імовірніше, надії, ніж переконання: і її втішає, і моє сумління заспокоює. Справа ж, схоже, вийшла з-під контролю. Не встигла вона нічого відповісти, як нічну тишу розірвало стакато криків і дзенькіт розбитого скла. Я визирнув у вікно. Вулицею бігли чоловіки. Хтось тримав смолоскипи, інші — примітивну зброю.
— Що відбувається? — розхвилювалася міс Пемберлі.
Підбігло ще кілька чоловіків, і я пригадав інший натовп, який збирався однієї глупої ночі на вулицях іншого міста. То було у Вапінгу[28], 1914 року, і народ збирався громити крамницю, бо вважав її власників німцями. У певному сенсі Східна Індія не дуже відрізнялася від східного Лондона. Я поставив бокал і підвівся.
— Гадаю, вам краще повернутися до свого номера,— сказав я.— І замкніть двері.
— А ви куди? — сполошилася жінка.
Я кивнув на вікно.
— Туди.
Я біг вулицями й алеями, які прокидалися від сну. У будинках спалахували вогні, двері відчинялися, і звідти виходили люди — одні подивитися, інші, як і я, кудись бігли. Із вуст до вуст передавалися новини про заколот. Скільки з цих чоловіків знали, що відбувається насправді? Підозрюю, що дуже мало. Вони одразу пірнали у вир: хотіли стати частиною чогось захопливого, відчути радість і свободу, які охоплюють тебе в натовпі.