Нарешті двері відчинилися, і, як і минулого ранку, вийшла Шубхадра, перша магарані. За нею з’явилися Даве, священик і аромат ладану. Вигляд вона мала втомлений.
Я підвівся її привітати.
— Капітане Віндгем,— сказала жінка.— Якби я знала, що вам так сподобався наш храм, то запросила б сьогодні супроводжувати нас із сагибом диваном.
— Ваша Високосте,— відповів я,— сподіваюся, ви зможете приділити мені трохи свого часу.
— Авжеж,— кивнула вона, повернулася до дивана і прошепотіла йому кілька слів.
Даве низько вклонився, вони зі священиком повернулися до храму. Магарані легенько торкнулася моєї руки.
— Прогуляємося?
Ми спустилися сходами у двір храму.
— Я так розумію, ви тут із приводу подій, що сталися минулої ночі,— тихо сказала вона, дивлячись прямо перед собою.
— Хотів дізнатися, чи все гаразд із третьою магарані.
— Пуніт прислав своїх людей до жіночої половини серед ночі,— сказала вона з люттю в голосі.— Її заарештували. Це неподобство.
— А принц Алок?
— Зараз дитина у безпеці. Я зроблю все можливе, щоб його захистити. Якою б не була правда, він ні в чому не винний.
— Ви захищатимете його? — здивувавсь я.
— Хто ж іще?
— Я гадав, його батько, магараджа.
Вона зупинилися й обернулася до мене.
— Те, що я вам скажу, має залишитися між нами. Магараджа серйозно хворий. Коли йому повідомили про арешт Девіки, його розбив параліч. Інакше, я впевнена, він заступився б і за хлопчика, і за його матір.
— Ви не вірите, що магарані Девіка причетна до змови проти Адгіра й Пуніта?
— Я не можу в це повірити. Боюсь, Пуніт бачить змову там, де її немає. Або навіть гірше, сам її і спланував.
— Вважаєте, що Девіка невинна і все це справа рук Пуніта?
— Хіба це не зрозуміло? Скажу вам, капітане, що я боюся за майбутнє. Магараджа у важкому стані, і Пуніта на завтрашній церемонії повернення Джаґґернаута можуть проголосити вже не ювраджем, а принцом-регентом. Народ, без сумніву, вважатиме це божим благословенням. А з такою божественною підтримкою він незабаром стане магараджею, і тоді... Хто знає...
— Що ви робитимете? — запитав я.
— Що я можу зробити? Я просто дружина чоловіка, який зараз при смерті. Я навіть не мати Пуніта. Мій вплив обмежений і слабшає з кожним днем.
Мене немов із ніг збили. Жахливо, як усе змінилося за одну ніч. І все це є наслідком моїх дій. Раптом мені дуже захотілося повірити словам магарані, що все це сплановано Пунітом. Чи міг він улаштувати втечу в’язня? Якщо так, навіщо євнуху йому допомагати? І навіщо жертвувати своїм життям заради принца? Немає ніякого сенсу.
— А міс Бідіка? — нарешті запитав я.— Тепер, коли заарештували магарані Девіку, її звільнять?
— Не можу сказати.
— Але ж вона не причетна.
Магарані зітхнула.
— Якщо все станеться так, як вирішив Пуніт, якщо вважатимуть, що тут замішана Девіка, не думаю, що він щось виграє, тримаючи міс Бідіку за ґратами.
— Вам відомо, що він хотів, аби вона стала його дружиною? — поцікавивсь я.
Вона знову кивнула.
— Таке навряд чи залишиться таємницею на жіночій половині. Можливо, Пуніт бажає продовжити її покарання за те, що дівчина відмовила йому, але я все одно спробую щось зробити, щоб її визволити, хоча тут знадобляться час і хитрість. Якщо Пуніт дізнається про мою участь, триматиме її у в’язниці довічно.
Магарані помовчала, а тоді повернулася до мене й узяла за руку.
— Можна поділитися з вами своїми спостереженнями, капітане?
— Будьте такі ласкаві.
— Індія — земля багатьох релігій, і вони майже не погоджуються поміж собою, але всі вони мають дещо спільне — віру в те, що істинною сутністю нашого буття є душа.— Вона зробила паузу, розправила складки сарі.— Кожна душа унікальна, на різні душі впливають різні пристрасті, але ми віримо, що деякі душі мають покликання згори й мусять іти на цей заклик, якими би не були наслідки. Мені здається, що у вас душа сатьянвеші, шукача правди. Інакше навіщо б ви приїздили до Самбалпура? Як я зрозуміла, ви вже вистежили вбивцю Адгіра. Інший офіцер на вашому місці закрив би справу, але не ви. Ваша душа не дає вам спокою. Бажання знайти правду є невгамовним, нестримним, як колісниця господа Джаґґернаута. Вибору ви не мали, тож і приїхали сюди. І я впевнена, знайдете спосіб залишитися. Саме тому ви тут сьогодні вранці. Шукаєте правди.
Я похитав головою. З’явилося дивне відчуття, ніби стара просто грається зі мною. Містика завжди мене бентежила, а гіршої містики за індійську годі й шукати. Індійці довели її до такого ступеня, що, навіть якщо ви відкидаєте всі ці дурниці, вираз абсолютного спокою на їхніх обличчях змушує вас повірити, що вони мають рацію.
— Навіть якби щось можна було ще зробити,— зауважив я,— сумніваюся, що я зміг би. На жаль, я не маю тут повноважень, а якби й мав, навряд чи пани у Делі дозволили б мені ними скористатися.
Куточки її губ трохи піднялися в посмішці.
— Ходімо,— повела вона мене до воріт храму.
Перед нами текла річка Маханаді. Рівень води піднявся через дощі, що почалися в горах, і повноводні хвилі котилися по цій пересушеній землі. Жінка вказала на великий уламок скелі посеред бурхливої течії.
— Бачите той камінь? — сказала вона.— Одного дня, років за тисячу, води річки подрібнять цей камінь на пісок. Важко повірити, але саме так і станеться. Ви можете не дожити до цієї миті, але знаєте, що це правда.
— Не дуже розумію, до чого ви ведете,— зізнався я.
— Правда і її наслідки — різні речі, капітане. Правда не означає справедливості, як і шляхетне народження не наділяє мудрістю. Я знаю, що ваша душа шукає істини. Якщо ви побачите ще і справедливість, це буде дуже добре, та якщо ні, нехай так і буде. У будь-якому разі справедливість може набувати багатьох форм. Її навіть можна не впізнати, зустрівшись із нею.
Вона обернулася до храму. Даве і священик спостерігали за нами зі сходів.
— А тепер,— зітхнула магарані,— боюсь, мушу повертатися до палацу. Сьогодні, як ніколи, не варто затримуватися.
Я подякував їй за час.
— Пам’ятайте, капітане,— промовила вона, зробивши кілька кроків,— завжди шукайте правду, не переймайтеся через наслідки.
Сорок
повернувся в будинок для гостей і застав Не Здавайся в їдальні. Він закінчував омлет. Побачивши мене, він так квапливо підвівся, що мало не перекинув стілець.
— Ви чули новини, сер? — випалив він.— Кажуть, що магарані Девіку заарештували.
— Це правда,— підтвердив я.
— Але чому? — розгубився він.
— Бо принц Пуніт вважає, що саме вона влаштувала замахи на нього та принца Адгіра, щоб трон міг зайняти її син.
— Але ж вона ще зовсім юна!
— На її боці був головних євнух. Його схопили, коли він допомагав снайперу втекти вночі. Обох чоловіків негайно стратили.
— Звідки вам усе це відомо?
— Я там був,— відповів я і махнув, щоб сержант повертався до сніданку.
— Де?
— У місті. Спостерігав, як їх убивають. Хто розказав вам про Девіку?
— Одна з покоївок. Вона розмовляє хінді.
— Ого, виявляється, ви таки розмовляєте з жінками?
Він зашарівся.
— Ніяких незручностей у розмовах зі слугами я не відчуваю.
Я сів навпроти, підійшла покоївка прийняти моє замовлення. Можливо, та сама, що розповіла Не Здавайся про події минулої ночі.
— Що сталося? — не заспокоювався сержант.
— Довга історія,— зітхнув я. Розповідати її аж ніяк не хотілося.
Але Не Здавайся так просто не відступиться.
Не згадуючи про свою роль, я передав основне:
— Усе, що вам потрібно знати: Пуніт узяв ситуацію під свій контроль. Схоже, наш приятель полковник Арора не на боці змовників. Він просто вагався, заслуговує злочинець ув’язнення чи в інтересах правосуддя краще, щоб голову йому розтрощив слон.