— Слон?
Я кивнув.
— Добре навчений. Знає, як поводитись із тілом людини.
— Це щось новеньке,— охнув сержант.
— Навряд чи. Якщо вірити полковнику, вони це практикують уже кілька століть. Як вам омлет?
— Га?
— Омлет,— повторив я.— Смачний?
Він витріщив очі, немов я божевільний.
— Замало чилі.
Я повернувся до покоївки і попросив омлет і горнятко чорної кави.
— Бачили вранці міс Ґрант?
— Не бачив, сер. Гадаю, вона в «Бомоні».
Сержант поглянув на годинник.
— Котра година? — поцікавивсь я.
— Майже восьма.— Він ковтнув чаю.— Що будемо робити, сер?
Я витягнув із кишені зім’яту пачку сигарет і запропонував одну йому.
— Перевіримо єдину версію, яка залишилася в нас,— сказав я, запалюючи свою сигарету.— Звіт Ґолдінґа.
На вулиці загудів автомобіль. Я визирнув із вікна і побачив червону альфа-ромео.
Полковник і мій омлет з’явилися одночасно, хоча якби омлет був таким же холодним, як і обличчя полковника, я б відіслав його назад.
— Капітане Віндгем,— привітався він.
— Полковнику,— кивнув я у відповідь.
Підводитись я не став. Жестом запросив його сідати. Якийсь час ми сиділи мовчки. Я затягнувся сигаретою і повільно видихнув.
— Гадаю, ви не згодні з моїми діями минулої ночі,— нарешті сказав він.— Ви мусите розуміти, що я не можу не підкорятися наказам Пуніта. Якби я не послухався, під ногою слона опинилася б моя голова.
— Мені здається,— відрізав я,— що в наших інтересах було допитати їх перед тим, як...
— Перед чим, капітане? Перед судом? Щоб вони про все розповіли? Гадаєте, народ хоче почути про зраду своєї молодої магарані? І що після цього? Ув’язнення? Як ви правильно зауважили, за вашими законами ми не маємо права нікого страчувати, навіть винних у найтяжчих злочинах. А допитувати їх... Вони ж фанатики. Той, якого ви мало не схопили у Калькутті, вирішив за краще вбити себе, ніж відповідати на ваші запитання. Чому ж ви вирішили, що ці від нього відрізнятимуться?
— Вони могли щось знати про зникнення Ґолдінґа,— не здававсь я.
Полковник скривився.
— Ви хватаєтеся за соломинку, Віндгеме. Може, ми образили вашу чутливість, але не намагайтеся раціоналізувати все, стверджуючи, що якби ми залишили їм життя, це б допомогло слідству.
— А ви переконані, що за цим стоїть третя магарані? — запитав я.
Він подався вперед і поклав руки на стіл.
— Це єдина версія, яку підтверджують факти. Їй відомо, що магараджа не затримається надовго на цьому світі. Оскільки вона його улюблена дружина, то і знає про це більше за інших. Коли чоловік помре, вона втратить свій вплив. А що станеться з її малим сином?
Він узяв зі столу серветку і покрутив її в руках.
— Вона мусить усвідомлювати, що єдиний спосіб забезпечити принцу Алоку добре майбутнє — вибити двох принців, які заважають йому зайняти трон. Із допомогою Саїда Алі вона розробила план. Але тут почалися перешкоди. Їх підслухала наложниця, Рупалі, яка передала Адгіру записки із застереженнями. Незважаючи на це, замах на нього виявився вдалим, і лише завдяки вам напад на Пуніта закінчився невдачею, снайпера схоплено і повернено у Самбалпур. Новини про його ув’язнення доходять до Девіки, і вони з євнухом улаштовують втечу злочинця. Хто ще може швидко отримати печатку магараджі й особистий автомобіль?
— Тепер моя черга дещо розповісти вам,— почав я.— Вам відомо, в якому стані сьогодні магараджа?
Він нахмурився.
— Ні. Що ви чули?
— Схоже, коли магараджа почув про вашу невеличку виставу й арешт третьої магарані, його розбив параліч. Довго він не протягне, і це означає, що Пуніт стане магараджею набагато раніше, ніж очікувалося.
— Це справжня трагедія,— зітхнув полковник, навіть не намагаючись пояснити: це він про здоров’я магараджі чи про коронацію принца.
— Тож чому ви тут, полковнику? Зважаючи на нічні події, не кажіть, що прийшли, аби заспокоїти моє сумління.
— Ґолдінґ,— відрізав він.— Учора ви сказали, що знайшли в сейфі Даве два примірники звіту.
Я обернувся до Не Здавайся.
— Нехай про це розповість сержант.
— Дві версії, так,— підтвердив Не Здавайся.— Я уважно їх переглянув. Більшість тексту ідентична, відрізняються лише цифри та висновки. Під обома стоїть ім’я Ґолдінґа, хоча підписи відрізняються.
— Що це означає? — потер чоло Арора.
— Один примірник зазначає, що добувати алмази можна ще багато років, інший малює набагато гіршу картину. Загальна вартість копалень також суттєво відрізняється.
Полковник почухав бороду.
— Я так розумію, обидва примірники справжніми бути не можуть.
Не Здавайся знизав плечима.
— Важко це уявити.
— Тож який із них справжній, а який підробка?
— Не можу сказати напевне, доки не побачу геологічний звіт і пояснювальні нотатки Ґолдінґа. Вони й досі в його кабінеті. Я планував зайнятися ними сьогодні вранці.
— Ми перевіряємо теорію,— додав я.— Тут уплутаний диван, але залишається ще багато дірок.
— Дірок? — хмикнув полковник.— Гадаєте, зможете їх заповнити?
— Спробуємо. Хоча після того, як ви розчавили наших ворогів, способів зробити це зовсім небагато.
Він скривився.
— Де ваш бойовий дух, капітане?
У двері їдальні постукали, й увійшов Кармайкл, задоволений, як той мул.
— Кармайкле,— привітав його полковник.— Що привело вас сюди?
— Маю передати листа капітану Віндгему,— пояснив той, вручаючи мені вологий конверт із моїм прізвищем.
Я зірвав печатку і витяг звідти єдиний аркуш паперу з титульною позначкою Міністерства у справах Індії вгорі та підписом віце-короля внизу. Кармайкл промокнув чоло хустинкою.
— Задуха просто нестерпна,— сказав він, ніби відповідаючи на запитання, яке ніхто не ставив.
Я швидко переглянув листа. Один абзац, надрукований на машинці, з одинарним інтервалом. Наказ мені та Не Здавайся повернутися до Калькутти.
— Телеграфну лінію полагодили? — поцікавивсь я.
— Ні,— відповів посол.— Досі не працює, але я відправив листа, у якому пояснив ситуацію, у понеділок увечері потягом до Джхарсуґуда. Звідти телеграму передали в Делі. Сам віце-король вимагає вашого повернення. Конверт принесли менш ніж годину тому. Я дозволив собі забронювати вам купе у сьогоднішньому вечірньому потягу.
— Дуже люб’язно з вашого боку,— кивнув я, передавши листа Не Здавайся.— Погляньте, сержанте, і скажіть, чи можна вважати це наказом.
— Авжеж, це наказ! — вигукнув Кармайкл. Його чоло знову вкрилося потом.— Від самого віце-короля. Вище за нього в Індії нікого немає.
— Усе одно,— промовив я, не спускаючи очей із Не Здавайся.— Краще переконатися.
Сержант підвів очі й кивнув.
— Дуже добре,— погодивсь я.— Якщо це все, містере Кармайкле, гадаю, сьогодні день буде напруженим... чи ви не чули?
— Що не чув?
Ми з полковником Аророю перезирнулися.
— Містере Кармайкле,— сказав полковник,— вам краще піти до палацу і попросити аудієнції у дивана.
Я проводжав поглядом Кармайкла і полковника і загасив сигарету об срібну попільничку. Настрій було геть зіпсовано. Моє перебування в Самбалпурі закінчено. Двоє людей убито, магарані заарештовано, магараджу розбив параліч, а справу так і не завершено. На мить мене охопило велике бажання, щоб розслідування можна було назвати завершеним. Інакше кров, пролита вночі, і та, яка ще проллється, буде на моїх руках.
Я підвівся.
— Ви куди, сер? — запитав Не Здавайся.
— Збирати речі,— відповів я.— Пропоную і вам цим зайнятися.
Він підняв брови.
— А Ґолдінґ? Мені здавалося, ви хочете його знайти.
— Це було до того, як ми отримали листа від віце-короля,— зітхнув я.
— Але звіти, сер? — не відступав Не Здавайся.— Нам же відомо, що відбувається щось непристойне. Ви самі казали, що, коли знайдемо Ґолдінґа, матимемо ключ до розгадки.