Не Здавайся поруч зі мною посміхнувся.
— Що вас насмішило, сержанте?
— Просто пригадав мапу в кабінеті Ґолдінґа, сер. Схоже, хрестик іноді дійсно позначає місце.
— Ваша правда, хоча нечасто він указує на місце, де знайшла свій останній притулок людина, яка цей хрестик і поставила на мапі.
Побувавши в шахті, я, схоже, зміг би запропонувати версію того, що позначає цей хрестик. Полковник Арора не сумнівався, що в цій місцевості алмазних копалень не було. Він має рацію. Я не експерт, але навіть я можу розпізнати кам’яне вугілля, коли його побачу.
— Мусимо зв’язатись із полковником, щойно дістанемося міста.— Мене раптом охопило нетерпіння. Я вирішив виступити проти дивана.
Не встиг автомобіль зупинитися перед Будинком троянд, я вискочив і кинувся вгору, перестрибуючи через сходинки. Не Здавайся не відставав. Ми увірвалися до кабінету полковника Арори, налякавши його мініатюрного секретаря.
— Де полковник? — видихнув я.
— У Його Високості принца Пуніта,— відповів чоловік, підводячись зі стільця.
— Знайдіть його,— наказав я, перевівши дух.— І скажіть, що капітан Віндгем мусить негайно з ним переговорити.
Секретар виглянув у вікно і спохмурнів, побачивши дощ.
— Зателефоную приватному секретарю принца,— сказав він, піднімаючи слухавку телефона на своєму столі.— Так буде швидше.
І сухіше.
Секретар набрав номер із однієї-єдиної цифри, попросив оператора з’єднати і зачекав. Із кожним гудком він починав нервувати дедалі більше, ніби боявся, що, як ніхто не відповість, доведеться йому таки бігти до палацу. Нарешті почулося клацання. Він посміхнувся і швидко заговорив хінді. Відповідь була такою ж швидкою, секретар закивав головою. За кілька секунд він передав слухавку мені.
— Що сталося, капітане? — пролунав знайомий голос.
— Хвилиночку, полковнику,— сказав я.
Обернувся до секретаря і попросив вийти з кімнати. Той хотів було заперечити, але передумав, бо Не Здавайся схопив його під руку і повів до дверей.
Я повернувся до телефону.
— Ми його знайшли.
— Ґолдінґа?
— Те, що від нього лишилося.
— Де?
— У шахті поблизу Ремунди.
— Вважаєте, що до цього причетний Даве?
— Ґолдінґ зустрічався з Даве того дня, коли зник, а його звіт знайшли в сейфі Даве разом із підправленим варіантом.
— Це не переконливі докази.
— А вони потрібні? — вибухнув я.— Навіть якщо ми не можемо довести причетність Даве до вбивства Ґолдінґа, ми можемо довести його шахрайство. Усі докази можна знайти в сейфі Даве і серед паперів у кабінеті Ґолдінґа. Як я зрозумів, тепер, коли магараджа не може нічого зробити, усі рішення прийматиме принц Пуніт. Після вашої вчорашньої вистави принц вам явно довіряє. Упевнений, ви можете переконати його покарати Даве. Таким чином посада дивана звільниться. Мені здається, що на вас очікує швидке підвищення.
На мить запанувала тиша.
— А яка від цього користь вам, капітане?
— Хочу, щоб останки Ґолдінґа забрали й поховали по-християнському і щоб Даве відповів за свої злочини,— відповів я.— Якщо я зможу довести його шахрайство, то в Самбалпурі йому знайдеться гідне покарання за всі злочини. Особливо якщо новим диваном будете ви.
Він розреготався.
— Тож ви більше не вірите у презумпцію невинності? Не скажу, що мене це дуже дивує.
— Я вірю в справедливість.
Він помовчав і сказав:
— Зустрічаємося біля кабінету магараджі за годину.
Сорок п’ять
поклав слухавку.
— Що тепер, сер? — запитав Не Здавайся.
— Тепер, сержанте, збирайте свої речі.
— А Даве? Арора його заарештує?
— Дізнаємося за годину. Що б там не сталося, ми мусимо встигнути на потяг.
Він із цікавістю поглянув на мене.
— Схоже, ви квапитеся поїхати, сер.
Може, він і не помиляється.
— Дурниці,— відрізав я.
Ми пішли назад до гаража. До будинку для гостей було зовсім недалеко, але лляв такий дощ, що йти пішки було б нерозумно, якщо ми не збиралися пливти. Ми знайшли водія і попросили старий Мерседес-сімплекс.
Автомобіль зупинився під портиком, Не Здавайся вийшов.
— Ви не йдете? — запитав він.
— Мушу спочатку дещо зробити,— відповів я.
Він кивнув і пішов усередину, а я наказав водію їхати до міста.
Фойє «Бомона» виблискувало чистотою, виснажений коридорний натирав підлогу вологою ганчіркою. Я піднявся на другий поверх і постукав у двері Енні.
Цього разу вони відчинилися майже негайно.
— Семе,— сказала вона,— ви маєте такий вигляд, ніби ходили поплавати.
— Не хвилюйтеся,— махнув я на вікно,— скоро й ви таку можливість матимете. Потяг до Джхарсуґуда відходить о десятій. Може, приєднаєтеся до нас?
— Краще вам зайти,— відступила вона.
Вираз її обличчя мене стурбував, але, заходячи до кімнати, я ще плекав надію, що можу помилятися.
Букети стояли на своїх місцях, до них додалася ще парочка.
— Квіти із собою візьмете? — запитав я.
Вона не відповіла. Натомість підійшла до вікна й заходилася його зачиняти. Мені стало зле. Кумедний мав я вигляд: такий собі мокрий собака, з якого ціла калюжа натекла. Немає сенсу чекати, доки вона сама скаже. Краще вже я. Може, якась краплинка почуття власної гідності лишиться.
— Ви не їдете, так?
Вона обернулася.
— Пуніт попросив мене залишитися,— сказала вона.— На кілька днів. На тиждень чи трохи більше... Завтра закінчується свято Джаґґернаута, він повертається до свого дому. Може, навіть коронація відбудеться.
Ось і воно. Одне-єдине коротеньке речення, яке позбавляло мене всіх надій.
На тиждень чи трохи більше. Люб’язно з її боку підсолодити пігулку, але очі її видали. Вона дійсно може повернутися до Калькутти за тиждень, але якщо й так, незабаром знову приїде сюди. Схоже, Пуніт переміг. Власне, він завжди перемагає. Він принц, ще й королем от-от стане. Варто йому лише голос підвищити, як цілий світ перед ним схилиться. А коли я підвищую голос, то лише хрипну. Я мусив зрозуміти, що не маю жодного шансу, коли побачив, як він танцює той фокстрот. Яка жінка не закохається в чоловіка, який уміє танцювати?
Я хотів було заперечити, сказати, що Пуніт безпринципний, пихатий павич; що вчора він наказав стратити двох людей. Але сенсу в цьому не було. Хай би що я не сказав, вона побачить лише ревнощі і буде певною мірою права. У будь-якому разі, вона доволі розумна, щоб самій вирішувати, тож я відмовився від цієї думки. Іноді варто визнавати свою поразку. Програвати не соромно, але програти людині, якій лише двадцять чотири години тому я врятував життя, було все одно, що отримати добрячий удар у зуби.
— Добре.— Я поглянув на годинник: — Час мені йти. Не Здавайся чекає.
Я вийшов із кімнати і поплентався вниз.
Двадцять хвилин по тому я вже сидів у своїй кімнаті в будинку для гостей. Віяв сильний вітер, стукотіли віконниці. Під вікном утворилася калюжа. Я замкнув двері, зняв мокру сорочку й упав долілиць на ліжко. Руки й ноги крутило, у голові почав згущуватися туман. Непогано було б випити, ще краще покурити опію, але нічого із цього я не мав. У вухах досі бриніли слова Енні: «На кілька днів». Та я вже занадто старий і занадто цинічний, щоб повірити в це.
Я поміркував над абсурдністю всього, тоді збагнув, що мені просто шкода себе,— а англійцю в Індії це аж ніяк не годиться, не личить. Тож я стягнув себе з ліжка, зняв решту мокрого одягу, одягнув свіжу білизну Покидав речі у валізку, пішов до ванної та побризкав обличчя теплою водою. П’ять хвилин по тому я вийшов за двері й зустрівся з Не Здавайся біля сходів.
— Усе гаразд, сер? — запитав він.
— Гаразд,— кивнув я.— Тепер ходімо подивимося, чи зможемо заарештувати дивана.