Я мав купу часу, щоб пояснити Не Здавайся свою теорію й поділитися страхами.
— Я сам мусив звернути на це увагу, сер,— бідкався він. На обличчі в нього застиг вираз провини.
— Дурниці,— заперечив я.— Сам здогадався, лише поговоривши з Портеллі.
— Усе одно,— не погодився він.— Я ж індус. Мусив про це згадати.
— Головне те, що ми мусимо повернутись і попередити Пуніта,— сказав я, хоча в голові моїй лунав тихий голос сумнівів: «Чи дійсно Пуніту загрожує небезпека?»
Може, ні. Може, я помиляюсь. У цій справі я вже накоїв багато помилок, але щось підказує мені, що цього разу все геть по-іншому. Тож я спробував відкинути ці думки й не звертати уваги на гостре відчуття провини.
Незважаючи на зливу, на вулицях Самбалпура було повно народу.
— Їдьте до палацу,— наказав я.
— Може, краще до храму, сер? — запропонував Не Здавайся.— Люди квапляться побачити повернення колісниці Джаґґернаута.— Він спохмурнів.— Із самого початку вся ця справа тісно пов’язана з Джаґґернаутом. Адгіра вбили на двадцять сьомий день ашадхи, початок святкування, присвяченого божеству. А тепер Пуніт очолює процесію в останній день свят. Якщо з ним щось і станеться, то тут, коли він буде серед натовпу.
— Слушна думка, сержанте,— погодивсь я.— Не такий ви вже й поганий індус, урешті-решт.
Ми потроху просувалися крізь натовп і нарешті дісталися до мосту через Маханаді. На протилежному боці річки над тисячами прихильників височів Джаґґернаут. Колісницю тягли під какофонію барабанів, цимбалів і монотонних голосів. Був там і Пуніт, може, поруч із ним — Енні. Час повільно спливав.
— Так ми ніколи їх не наздоженемо! — Я відчинив дверцята.— Ходімо пішки!
Не Здавайся припаркував вантажівку на узбіччі й побіг за мною через міст, проштовхуючись крізь натовп. До Джаґґернаута лишилося зовсім небагато. Схоже, процесія зупинилася, у натовпі почулися радісні вигуки.
— Джаґґернаут доїхав до храму! — крикнув Не Здавайся.
Раптом пролунав звук, схожий на постріл. Ми з Не Здавайся заклякли на місці й перезирнулися. Мені стало моторошно. Ще кілька пострілів.
— Феєрверки! — із полегшенням вигукнув сержант.
— Уперед! Ще встигаємо!
Ми добігли до храму. Джаґґернаут і кілька сотень прочан уже увійшли за мур, решту зупинили солдати. Я помітив майора Бхардваджа під парасолькою біля входу і кинувся до нього.
— Я мушу негайно побачити принца Пуніта!
Він подивився на мене, до нитки мокрого і брудного, і йому ніби заціпило. Тільки і зміг похитати головою.
— Його Високість молитиметься в храмі,— нарешті сказав він.
— А полковник Арора,— не відступав я.— Де він?
— Полковник теж там.
— Мушу негайно поговорити з Аророю! — закричав я.— Якщо ні, за наслідки відповідатимете ви.
Він на мить замислився, тоді знову похитав головою. Часу на суперечки я не мав, тож відштовхнув його і побіг до храму. Не Здавайся за мною.
На території храму на помості вишикувалися члени королівського двору — попри спеку, у святковому вбранні. Серед них була Енні, вони перешіптувалися з Емілі Кармайкл. Побачивши мене, вона здивувалася не менше майора Бхардваджа. Вона перехилилася через поруччя й гукнула:
— Що ви тут робите, Семе?
Я не звернув на неї уваги і попрямував до дверей храму. Не встиг я добігти, як мене схопили двоє охоронців, ще двоє накинулися на Не Здавайся. Варто було б підкоритися, але я почав битися, намагаючись звільнитися. Десять годин під дощем відчутно впливають на здатність ясно мислити. Я таки наніс хук справа, але одразу ж отримав удар чимось важким по голові, і волога земля піднялася мені назустріч. Тільки й устиг почути крик сержанта. Принаймні, він лишився на ногах.
Мене безцеремонно підняли, притулили до помосту, і не уникнути мені удару в обличчя, якби не відчинилися двері храму. Звідти вийшов Пуніт. Ліворуч від нього крокував священик, якого я бачив із магарані Шубхадрою, праворуч — полковник Арора. Принц був у шовковій курті й тюрбані, розшитих діамантами та смарагдами, і, змушений зізнатися, вигляд він мав значно кращий за мене. Дмухнули в мушлю. Задзвеніли цимбали, закричав натовп, заглушивши мій голос. Головний священик озирнувся. Певне, побачив, як мене заспокоюють охоронці. Я сподівався, що, уздрівши бійку, він зупиниться. Сподівався, що він зрозуміє, що щось не так, і зупинить коронацію. Але дивився він повз мене.
До нього підійшов інший священик зі срібною тацею. Головний священик узяв із таці льодяник, благословив його і поклав принцу до рота. Знову засурмили в мушлю. Із храму вийшли священики й почали роздавати цукерки шляхті на помості.
Я гукнув іще раз, і полковник Арора нарешті мене побачив. Отямившись, він підійшов до мене, за ним дріботів слуга з парасолькою. Полковник наказав охоронцям відпустити мене.
— Віндгеме? Що у біса, ви тут робите? Вигляд у вас гірший за мокрого цапа.
— Відведіть принца звідси, нехай повертається до палацу,— крикнув я.— Його життя в небезпеці!
— Дурниці! — відрізав полковник.— Девіку й Даве ми заарештували. З якого ще боку чекати на небезпеку?
— Довіртеся мені,— попросив я.
Арора зупинився, тоді підійшов до мене. Його випрасувана накрохмалена форма потемнішала від дощу. Він зупинився за кілька дюймів від мене. З його скронь на бороду стікали цівочки води. Погляд його посуворішав.
— Скажіть, що не жартуєте.
— Я абсолютно серйозний.
Він віддав наказ, Пуніта негайно оточили охоронці. Принц почав сперечатися, але раптом замовк і схопився за груди. Ноги його підкосилися. Арора кинувся до нього, щось крикнувши солдатам. Мене відпустили, я теж побіг туди.
Арора підтримував голову принца і віддавав накази. Солдати підняли Пуніта, віднесли під навіс. Принц скорчився від болю, на чолі виступив піт.
— Приведіть лікаря! — гукнув я майору Бхардваджу.
Почувши мій голос, Пуніт розплющив очі і поглянув прямо на мене. Його шовкова туніка забруднилася й намокла. Він ніби хотів мені щось сказати. Я опустився на коліно й наблизився до його обличчя. Але не почув ані звуку.
Поруч зі мною з’явилася Енні. Поклала руку на шию Пуніту, намацуючи пульс.
— Серце зупинилося.
Я розірвав туніку й надавив на груди. Непрямий масаж серця — так це називалось у армії. Кажуть, якщо цей прийом застосувати вчасно, можна повернути постраждалого до життя. Ніколи не бачив, щоб це спрацювало, але спробувати варто було. Минуло двадцять секунд, сорок, хвилина. Я відчув на плечі руку Енні.
— Семе.
Я підвів очі.
По щоках її текли сльози. А може, то був просто дощ. Я перевів погляд на Пуніта і востаннє натиснув на грудну клітку. Від туніки відірвався діамантовий ґудзик і покотився прямо в бруд, до колісниці, до ніг Джаґґернаута.
Епілог
олум’яні язики рвонулися вгору, помаранчевий вогонь піднявся над обвугленим хмизом, немов хотів перенести душу померлого прямо на небо. Це вже третій похорон, свідком якого я став у Самбалпурі,— уже майже звичка. Та якщо судити за красою церемонії, можна було б побувати тільки на цьому. Цього разу постаралися на славу. Одна річ — принц, і зовсім інша — старий магараджа.
Його тіло привезли сюди під звуки волинок і горнів на золотому лафеті, який супроводжували вершники у смарагдово-зелених туніках і золотих тюрбанах. Попереду виступали обов’язкові слони — дюжини, у золотих шовкових попонах. Вони ступали по дорозі, усипаній трояндовими пелюстками, під дощем з квітів, що летіли з дахів, до місця погребального вогню за рікою, біля храму господа Джаґґернаута. До того самого місця, де піддавали кремації двох його синів.
Похоронне багаття запалив його третій син, малий принц Алок, новий магараджа Самбалпура. Хлопчику допомагав його прем’єр-міністр, диван Гаріш Чандра Даве. Як там кажуть? Багато води спливло...