Сагиб винаймає квартиру разом із індійцем — дехто вважає це поганим спектаклем. Інші — проявом ексцентричності. Та мені байдуже, що вони там собі міркують. Не Здавайся дивився на світ з оптимізмом, який я вже втратив, ще й зі східною мудрістю, яка кидала виклик моєму англійському, часто упередженому погляду. Його присутність була мені тільки на користь, а ті, кому це не до вподоби, нехай забираються під три чорти.
— Про що думаєте? — запитав я його.
— Про Аді Сая,— відповів він,— і про те, що не можна обдурити долю.
— Вважаєте, що йому судилося бути вбитим сьогодні?
— Про це сказали йому зірки, і такою була його доля. Ніхто і ніщо не могло цього змінити.
Такий собі індуїстський погляд на світ.
— Повідомили б ви про це лорду Таггарту,— зітхнув я,— то не довелося б нам вислуховувати всю ту лайку.
— Я серйозно,— відповів він.— Схоже, доля переслідувала його від Самбалпура до самої Калькутти.
Не знаю, як там доля, а от нападник мав змогу доїхати за ним і до Калькутти. Я ковтнув віскі.
— Як вважаєте, звідки вбивця знав, де напасти?
— Тобто, сер?
— Звідки він знав, що ми поїдемо через Майдан? Ми самі не знали, що оберемо цей маршрут. І опинилися там лише тому, що дорога навпростець до Чоурінґхі була закрита. Звідки вбивця знав, що потрібно чекати в кінці Майо-роуд?
Не Здавайся повернувся до мене, пожвавившись.
— Ви ж не вважаєте...
Він зупинився на половині фрази.
— Що полковник Арора брав участь у змові?
— Саме він обирав маршрут. Він міг заплатити нападнику.
— Не думаю,— похитав я головою.— Судячи зі звуку, полковник отримав такого удару, що йому взагалі пощастило залишитися живим.
— Звідки ж він тоді знав, що ми поїдемо по Майо-роуд? — запитав Не Здавайся.
— Можливо, було кілька вбивць, вони перекрили всі маршрути,— зауважив я.— Терористи й раніше так робили.
Не встиг я розвинути думку, як у двері постукали. Я почув, як десь за спиною Сандеш, наш слуга, босоніж почалапав до передпокою. Двері відчинились, і в мене аж шлунок зсудомило, коли я впізнав голос гості. Давно я його не чув, а стосунки наші були складними, м’яко кажучи, тож навіть зараз мене немов струменем ударило.
Я поставив віскі на стіл, глибоко вдихнув і повернувся до вітальні, куди Сандеш уже заводив гостю.
На ній була чорна шовкова сукня й оксамитка з діамантом по центру, і, як на мене, вона була найкрасивішою жінкою в усій Бенгалії.
— Міс Ґрант,— привітавсь я.— Приємна несподіванка.
Так воно й було.
Ми познайомилися, коли я розслідував смерть її колишнього працедавця. Деякий час навіть були близькими. Та трапилося непорозуміння, яке все зіпсувало. Хоча я її в цьому не звинувачую: гадаю, більшість жінок покинули б чоловіка, який звинуватив їх у співучасті в убивстві. Авжеж, я спробував пояснити, що офіційно я її ні в чому не звинувачував; але доволі важко відродити стосунки, посилаючись на офіційність.
Не скажу, щоб їй усе те зашкодило; вона вийшла з води вся в пахощах троянд чи то, ба, якихось дорогих парфумів, якими пахла зараз. На справі вона заробила грошенят і вклала їх у акції джутової компанії, і, за чутками, якщо вірити, мала сякий-такий статок. Тут вона повелася мудро. У будь-якому разі, мудріше за мене.
Гроші пішли їй на користь. І не лише тому, що дозволяли одягатися так елегантно, як вона на те заслуговувала; вони також дозволили вивести пляму, позбутися якої не допомогли ані гарненька зовнішність, ані шарм: наявність індійської крові. Щоправда, я не дуже переймався тим, що вона англо-індійка.
Я вказав на канапу.
— Кілька днів тому Не Здавайся саме скаржився, що давненько ми вас не бачили,— збрехав я. Не вперше я його підставляю, та нехай це вважатиметься невід’ємною частиною його навчання. Урешті-решт, добрий детектив мусить міркувати швидко.— Про вовка промовка...— вказав я на сержанта, який заходив до кімнати.
— Так, міс Ґрант. Чи-истісінька правда... Днів зо два тому,— пробелькотів він від порога.
— Чи можу я запропонувати вам випити? — запитав я.— Боюсь, вибір невеликий. Маємо віскі, і ще джин десь був. Ми з Не Здавайся його не дуже жалуємо, але чомусь закінчується він швидко. Дивина та й годі, адже панянки до нас не часто навідуються... якщо не брати до уваги економку, а вона присягається, що навіть не торкається цього напою. Є в мене підозри, що вона не байдужа до шампанського. Як, гадаю, і ви,— закінчив я, вказавши на оксамитку з діамантом у неї на шиї.
— Віскі мене влаштує,— сказала вона і повернулася до Сандеша.— Ек чота пег.
— І мені, Сандеше,— додав я,— подвійний. Будете щось, Не Здавайся?
— Ні,— відповів він, так і не переступивши порога.
Сандеш кивнув і пішов до буфета.
— Спокійний у вас вечір? — поцікавилась Енні, обмахуючись газетою, яку взяла з журнального столика.
— Саме так, міс Грант,— відгукнувсь я.— Мати Не Здавайся хотіла влаштувати йому сьогодні побачення з дівчиною, та хлопець не квапиться заводити родину. Сказав, що це через те, що я примушую його працювати день і ніч.
Не Здавайся криво посміхнувся.
— Тому нас не видно й не чутно.
— Що б сказала його мати, почувши, що ви називаєте її сина Не Здавайся? — зауважила вона.— Заради Бога, Семе. Ви могли б хоч спробувати вимовити ім’я.
Ми з Не Здавайся перезирнулися.
— Якщо йому не подобається, можу називати його Банті.
— Прошу? — розгубилася Енні.
Сержант зашарівся.
— Не Здавайся мене цілком улаштовує,— квапливо заявив він.
Сандеш приніс напої і тихенько вийшов із кімнати, натиснувши по дорозі кнопку вентилятора на стелі.
— Хай би там як, міс Ґрант,— сказав я,— як ви бачите, ми з Банті дуже зайняті. Чим можемо вам допомогти? Чи ви просто завітали поточити баляси?
Вона зробила ще один ковток віскі, цього разу значно більший.
— Власне, я прийшла просити, щоб ви більше не втручались у мої справи.
Я напустив на себе такого невинного вигляду, що йому і святий Франциск Ассізький позаздрив би.
— Боюсь, вам доведеться пояснити, міс Ґрант. І гадки не маю, про що ви.
Мої слова її не дуже переконали.
— Тож ви не розмовляли про мене з містером Пілом?
— Кого ви назвали?
— Чарлі Піла, адвоката.
— Це ім’я мені нічого не каже,— знизав я плечима.
— А от він, схоже, вас знає, Семе.
— Такий собі старий із великим носом? — Мене немов осяяло раптом.— Тепер пригадую, що зустрічався з ним якось у «Калькуттському клубі». Непоганий хлопець... Якщо вам, звісно, такі подобаються.
— Він казав, що ви йому щось таке про мене розповідали. І фраза «Підозра у співучасті в убивстві» випливала не один раз.
Я хмикнув і почухав потилицю.
— Зухвале звинувачення. Ми з ним і п’яти хвилин не проговорили.
— І за цей час ви встигли заплямувати мою репутацію? Чому ви взагалі про мене згадали?
— Чоловік стверджував, що він ваш приятель.
— Аж так? — Вона схрестила руки на грудях.— А він каже, що ви знали, що ми кілька разів обідали разом. Ви шпигуєте за мною, Семе?
— Авжеж, ні,— сказав я.— Може, то Не Здавайся щось таке згадував. Він знає все, що відбувається в цьому місті.
Не зовсім це правда. Не Здавайся навіть гадки не має, що відбувається в сусідньому борделі, не кажучи вже про решту міста.
А правда полягає в тому, що я платив кільком інформаторам, від рикш до крамарів. І одним із них був швейцар «Великого східного готелю».
— Якщо ви не проти,— втрутився Не Здавайся,— мені потрібно йти.
І він пішов, трохи квапливіше, ніж того вимагали добрі манери.
— Тож старий Чарлі Піл у вас закохався? — поцікавивсь я.
— Не розумію, чому це вас так цікавить, капітане Віндгем,— відрізала вона.
— Геть не цікавить. Але якщо хочете знати мою думку, то він принаймні на п’ятнадцять років старший за вас. Скільки це йому, сорок?
Мені здалося, що я помітив на її губах легеньку посмішку.