Нашим місцем призначення був готель «Йєс, пліз», такий собі заклад без жодної зірочки, у маленькому брукованому провулку, в якому бракувало половини бруківки. Від Говраха — палицею кинути, тож район цей уподобали місцеві подорожні з обмеженими коштами, яким потрібно було десь зупинитися, і на вулиці було повно пансіонів і сумнівних ресторанчиків. Іззовні «Йєс, пліз» вигідно відрізнявся від інших, себто мав деревце у горщику біля дверей і вивіску, яку ще можна було розібрати.
Припаркувавши волслі трохи нижче по провулку, ми з Не Здавайся пішли до входу. Нестерпно смерділо аміаком та гноєм, отже, десь поблизу розташувалася чинбарня. На веранді будинку навпроти кілька китайців грали в азіатський варіант доміно, і відірвати їх від нього було б вельми важко. Їхня присутність підтверджувала те, що відчули мої ніздрі. Якщо у Калькутті була чинбарня, поблизу обов’язково були і китайці. Їм належала негласна монополія на продаж шкури, та оскільки місцеві переважно індуси, вони ні за що не стали б різати корів, і їхні сусіди-мусульмани також не виявляли до цього бажання.
Ми переступили через каналізаційну трубу, мудро накриту якоюсь плитою, і піднялися сходами до тьмяного вестибюля. У кінці за металевими ґратами сиділа пухкенька жінка середнього віку. Поруч із нею в металевій вазочці стояв оберемок ароматичних паличок, що марно намагалися заглушити своїми пахощами сморід із вулиці.
Вона підвела голову — кругле обличчя з м’якими східними рисами, притаманними більшості бенгальців. Темні очі підведені чорним олівцем, по центру чола — червона цятка завбільшки з півпенні.
— Місіс Міттер? — запитав я.
Обличчя її прояснилося.
— Так. Ви отримали моє повідомлення?
— Ви маєте інформацію про місцезнаходження чоловіка, якого ми розшукуємо?
— Так,— кивнула вона.— Останні два-три дні він жив тут. Приїхав сюди на Ратха-ятру, так він сказав. Хіба не дивно? Хіба приїжджають на Ратха-ятру до Калькутти, якщо храм Джаґґернаута стоїть у Пурі?
— Ви переконані, що це він?
— Переконана,— хмикнула вона.— Хоча портрет у газеті важко назвати витвором мистецтва. Наступного разу краще зверніться до Азіта Гальдара чи Тагореса.
— Коли ви бачили його востаннє?
— Сьогодні вранці. Коли він повернувся після сніданку.— Вона помахала місцевою газетою.— Я саме дивилася на його портрет у газеті, коли він пройшов повз мене до своєї кімнати.
— На скільки часу він зареєструвався?
— Зараз подивлюся.— Вона начепила на носа окуляри, що висіли на шиї на ланцюжку, і відкрила велику конторську книгу у крапчастій обкладинці, яка лежала на столі перед нею.— Зазначено, що виїжджає сьогодні. Мусить здати ключа до одинадцятої.
— Лишилося менше двох годин,— кивнув Не Здавайся.
— У якому він номері? — запитав я.
Вона посміхнулася.
— Чи ви нічого не забули, сагибе інспекторе? У газеті ясно написано, що за будь-яку інформацію, яка наведе на слід злочинця, належить щедра винагорода.
— Ми його ще не заарештували,— зауважив Не Здавайся.
— Він же нагорі,— відрізала жінка.— А в газеті написано «наведе на слід», а не «приведе до арешту». Моя інформація наводить на слід, чи не так?
Часу сперечатися не було. Та й досвід підказував, що робити це марно. Сперечатись із бенгальською жінкою — гаяти час.
— Добре,— погодивсь я і поліз за гаманцем. Витяг із нього купюру в десять рупій і поклав між конторкою і ґратами.— У якому він номері?
Вона так глянула на ту банкноту, немов я нею носа витирав.
— Цього дуже мало, сагибе! Що я можу зробити на десять рупій? Поласувати коробочкою ладду[7]?
— Гаразд,— зітхнув я і дістав іще десять.— Це все, що я маю.
— Ганьба! — охнула вона.— Я заслуговую на шістдесят.
Я озирнувся на Не Здавайся.
— Відкривайте гаманця, сержанте.
— Але... Так, сер.— Він теж зітхнув і передав мені дві хрусткі двадцятки.
— Номер двадцять три,— посміхнулася місіс Міттер, прибираючи банкноти.— Це на третьому поверсі. Ключ потрібен?
— Якщо за нього не потрібно доплачувати,— пробелькотів Не Здавайся.
— Будьте такі ласкаві,— погодивсь я, і вона передала мені низку ключів.
Я взяв її і пішов до сходів, Не Здавайся крокував за мною.
Ми піднялися на третій поверх і прокралися по коридору, світло до якого потрапляло лише крізь вікно у дальньому кінці. Двадцять третій номер був десь посередині цього коридора. Я витяг револьвер, Не Здавайся опустився навколішки і тихо вставив ключ у замкову щілину. Не встиг він його повернути, як пролунав постріл. Куля пробила двері і пролетіла за фут над головою сержанта. Він упав на підлогу, затиснувши ключа в руці. Я відступив назад, прицілився.
— Поліція! — крикнув я.— Відчиняйте двері!
Пролунали ще два постріли, у дверях з’явилося ще дві дірочки, на нас посипався дощ зі скіпок.
Я відскочив до стіни.
Почулося, як у кімнаті рухають меблі, тоді запахло паленим.
— Що він там робить? — запитав Не Здавайся.
— Або знищує докази, або намагається спалити цей готель. Ви знаєте, що робити.— І я кинув Не Здавайся свого револьвера.
Сержант кивнув, а я відірвався від безпечної стіни й кинувся на двері. Навалився на них із усієї сили, та в результаті не отримав нічого, крім забитого плеча. У відповідь крізь дерево прорвалися ще дві кулі, лише за кілька дюймів від моєї голови. Я відскочив до стіни і приготувався до наступної спроби.
— Стривайте, сер! — гукнув Не Здавайся.— Я спробую ключем!
Він повернув мені пістолет і підняв ключ. Ліг на живіт і обережно підповз до дверей. Запах диму ставав інтенсивнішим. Сержант підняв руку, вставив ключ у замок і з клацанням його повернув. Приготувавшись до пострілу, він розпластався на підлозі, але пострілу ми не почули. Перезирнулися. Я кивнув, і він знову підняв руку і натиснув на ручку дверей. Я відчинив їх ногою й увірвався всередину. Роззирнувся: ліжко, стіл, дерев’яний буфет і палаючий кошик для сміття. Жодного сліду нашого підозрюваного. Із протилежного боку — широко відчинені скляні двері. Я кинувся до них, і саме вчасно, щоб побачити чоловіка, який біг по балкону, що тягнувся вздовж усього поверху.
— Гасіть вогонь! — крикнув я через плече і побіг за злочинцем.
Той добіг до кінця балкона, розбив револьвером скляні двері іншого номера й пірнув усередину. Коли я добіг до розбитих дверей, тільки й побачив, як він зник у коридорі. Я вистрілив, скорше для того, щоб налякати, ніж сподіваючися влучити, і побіг по коридору, піднявся сходами і вибіг на дах. Чоловік був за дюжину кроків попереду мене.
Він добіг до краю, певне, хотів перестрибнути на інший дах, але його зупинило кільце колючого дроту, що висіло між готелем і сусіднім будинком.
Глухий кут.
Він обернувся, і я вперше побачив його обличчя. Це він убив принца. Та ж борода, ті ж шалені очі, ті ж смуги на чолі.
— Кинь зброю і піднімай руки! — крикнув я, прицілившись йому в груди.
Очі в нього забігали, відчайдушно видивляючись порятунок. Тоді, не випускаючи револьвера, він повільно підняв руки.
— Я сказав, кинь зброю!
Він підняв голову, ніби щойно побачив, що й досі тримає пістолет.
На мить він перевів погляд на мене і посміхнувся, а тоді опустив револьвер до скроні й вистрілив.
Ризикована то штука. Стріляти собі в голову важче, ніж здається. Череп міцний, і буває, що куля відбиває лише кусок кістки, а не виносить мозок. Та йому, схоже, пощастило. Він помер, не встигло тіло й підлоги торкнутися.
Я підійшов до нього, опустився на коліно, приклав пальці до шиї. Підняв револьвера, що лежав поруч.
— Ви його застрелили? — видихнув позаду мене Не Здавайся.
— Він сам себе застрелив,— відповів я, підводячись.
— Чому?
— Гадаю, вирішив, що краще померти від кулі, ніж метлатися на мотузці. Убивство принца — серйозний злочин...
— Що нам це дає?
— Не знаю,— повільно сказав я, оглядаючи револьвера убивці.
7
Ладду — страва індійської кухні, десерт із горохового борошна, розтопленого вершкового масла з горіхами, кокосовою стружкою і солодкими спеціями.