Стівен Кінг
Необхідні речі
Крісові Лавіну, який знає не всі відповіді,а лише ті, що мають значення
Леді й джентльмени, прошу уваги!
Підходьте ближче, щоб побачити краще!
Хочу розказати дещо, ні пенні не треба платити!
(А якщо повірите, чудово далі будемо жити.)
Я чув, що навіть на вуличках села можна заблукати, коли стоїть така темрява, що, як то кажуть, хоч в око стрель…[1]
© Stephen King, 1991
© Depositphotos.com / nito103, hektor2, drizzd, обкладинка, 2021
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2021
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021
ВИ ВЖЕ ТУТ БУВАЛИ.
Звичайно, бували. Звісно. Я облич ніколи не забуваю.
Підходьте сюди, дайте руку потисну! Що вам скажу: я вас упізнав ще до того, як устиг добре роздивитися обличчя. По ході впізнав. Кращого дня, щоб повернутися в Касл-Рок, навіть уявити важко. Ні, ну просто подивіться, чи ж не чудо чудесне? Скоро почнеться сезон полювання, різні дурбелики в лісі гахкатимуть по всьому, що рухається, і не носитимуть сигнального жовтогарячого, а потім буде і сніг з дощем, але то вже пізніше. Зараз лише жовтень, а в Року ми дозволяємо жовтню залишатися рівно стільки, скільки йому хочеться.
От що не кажіть, а мені то найкраща пора року. Весни тут гарні, але мені жовтень більше до душі, ніж травень. Західний Мейн – це та частина штату, яку здебільшого забувають одразу як закінчується літо, коли всі ті люди з їхніми котеджами на озері та на В’ю повертають у свій Нью-Йорк чи Массачусетс. Тутешні щороку спостерігають, як ті приїжджають і їдуть геть: день добрий, день добрий, день добрий – щасливо, щасливо, щасливо. Гарно, коли вони приїжджають, бо привозять у місто гроші, але й добре, коли їдуть, бо з грошима привозять також і різні обтяження.
От про обтяження здебільшого я й хочу поговорити – посидите зі мною хвильку? Отут, на сходах естради, було б непогано. Сонечко гарно гріє, і звідси, прямо з середини нашої міської толоки, видно майже весь центр. Лиш на скалки вважайте. Відшліфувати треба ті сходи, і помалювати здалося б. То робота Г’ю Пріста, але Г’ю за неї ще не взявся. Він п’є, знаєте. Це не велика таємниця. Таємниці в Касл-Року є, і їх бережуть, але вберегти всі тяжко, а більшість із нас знають, що Г’ю Пріст і щира праця вже давно у приязнь не заходили.
А це що?
А! Це! От ви мені скажіть – чи ж не шедевр? Ті листівки по всьому місту! Здається, Ванда Гемпгілл (її чоловік Дон – власник «Маркету Гемпгіллів») більшість сама поклеїла. Ану зніміть зі стовпа та дайте мені. Та ви не соромтеся – як на те пішло, ні в кого немає якогось особливого права чіпляти листівки на естраді міської толоки.
Шляк би мене трафив! Ну ви лиш подивіться, нє? «КОСТІ Й ДИЯВОЛ» написано вгорі. Буквами червоними, з них дим в’ється, ніби привезли спеціальною доставкою з самого Тофету[2]! Ха! Певно, той, хто не в курсі, що це за сонне містечко, може подумати, що ми вже зовсім сходимо на пси. Але ж самі знаєте, як іноді в таких містечках може кадило роздуватися. А цього разу преподобний Віллі такого точно попустити не може. Тут навіть питань нема. Коли в маленьких містечках більше ніж одна парафія… ну, думаю, вам не треба розповідати, як то буває. Вони ніби як і ладнають між собою – ну, кажу ж, ніби як, – але не тішаться по-справжньому одна одною. Якийсь час усе тихо-мирно, а тоді починається гризня.
І гризня цього разу чимала, та й кривди багато з неї. Католики, розумієте, планують якесь дійство, що вони називають «Нічкою казино» у залі «Лицарів Колумба»[3], на іншому боці міста. Останнього четверга місяця, наскільки я розумію, має вона відбутися, а зібрані гроші підуть на ремонт даху церкви. Церкви Богоматері Тихих Вод – мабуть, проминали її дорогою до міста, якщо їхали по Касл-В’ю. Чепурна маленька церковця, нє?
«Нічку казино» придумав отець Бріґгем, але ідею швидко підхопили й понеслися з нею «Доньки Ізабелли»[4]. Бетсі Віґ’ю, якщо конкретніше. Думаю, їй до вподоби виряджатись у свою найтіснішу чорну сукню й грати в блекджек чи крутити рулетку, приказуючи: «Робіть ставки, пані та панове, прошу, робіть ваші ставки». О, та думаю, їм усім таке трохи до смаку. Там усі ставки на рівні п’яти-десяти центів, усе невинно, але все одно їм це здається чимсь крапельку гріховненьким.
А от для преподобного Віллі це зовсім не невинні забавки, і зовсім не крапельку гріховненькі вони, на думку його та його парафії. Насправді звуть його преподобний Вільям Роуз, і він ніколи особливо не любив отця Бріґгема, який і сам того не надто жалує. (До речі, саме отець Бріґгем почав обзивати преподобного Роуза «Пароплавчиком Віллі»[5], і преподобний Роуз про це знає.)
2
3
4
5