Гості огляділи нову обставу, обійшли й пильно обдивились, доторкались до всього й полапали пучками усе, навіть нові килими, потім посідали на канапі. Хазяїн та гість сіли проти їх. В салоні пішла розмова.
Де б узяти, де б напитать таких швидких стенографів, щоб вони похопились записать їх швидке лепетання! Неначе усі дев'ять муз заразом влинули в світлицю й висипали всі свої скарби та дари, окрім богині мудрості Афіни, котра, звичайно, зникає в таких салонах і тікає далеко, певно, аж на Олімп. Почалось таке тріщання та цвірінькання, неначе в світлицю влетіла силенна сила горобців, от як вони наприкінці літа навіщось збираються на вербах на якусь горобину раду й завзято цвірінькають. Здавалось, ніби світлиця одразу стала млином на четверо коліс, ще й з ступами; і в тому млині застукотіли, задерчали й заклацали чотири шестерні; ще й раз у раз, безперестанку гупали ступи. Цей млин гув, рипів, гуркотів, неначе мірошник пустив воду на всі заставки. А серед того гуку та стукоту ще ніби десь дерчало двоє деркал, котрими полохають горобців в вишниках.
Гості оповідали за міські новинки. Мелася й її мати розпитували про знайомих киян. Люба ледве встигала одповідать на два боки. Михайло Кирикович і собі щось розказував Меласі й лящав високим лепетливим тенорцем. І Мелася, і Уласевич од завзяття ніби аж висолопили язики, неначе кривились одно з одного. Гук од розмови аж лунав по покоях. Здавалось, ніби самі шибки в вікнах дзвеніли й торохтіли, неначе в час великого грому. Галас і тріщання лилось, соталось, переплутувалось, мов поплутані нитки. Один хазяїн сидів окроми од усіх і позирав на всіх, ніби мовчазний та сумовитий мірошник, котрий сидів мовчки й кмітив, чи не вискоче часом будлі-який навісний кулак з колеса та не лусне його межи очі. Він вряди-годи тільки вмикувавсь в розмову, часом вкидав слівце своїм гучним басом. І здавалось, неначе важкий товкач ступи вряди-годи гупав серед того зику, лящання та верещання. Високе та широке чоло в Гуковича ніби пояснішало. Сливе чорні здорові очі повеселішали. Він розправляв довгі здоровецькі припалі сивиною вуса й веселенько скоса позирав, як Уласевич упадав коло Меласі й не зводив з неї очей.
Говорючий, жвавий вусатий гість давав ніби якусь надію…
Вже надворі сутеніло, як ця ніби горобина тріскуча зграя знялася з місця, перелетіла в просторну столову кімнату й обсіла навкруги довгий стіл, багато прибраний, рясно заставлений усякими наїдками та обтиканий блискучими пляшками. За столом не вгавало ні на хвилину таке саме тріщання та гомін. Обід був навдивовижу багатий та смачний. Потрав було багацько. Поживок був тривний, дуже ситий, сільський. Усякі печені сливе плавали в свіжісінькому маслі. Проворний наймит Грицько на цей час скинув свиту й натяг сіртука та білі бавовняні рукавички й зручно звивавсь коло столу. Усе було до ладу, багато, по-міському. Вина були добрі й дорогі. За десертом зашипіло шампанське в чарках.
«Добре живуть оці Гуковичі. Мабуть, мають чималий засіб. Усе в їх не по-простацькому, а по-міському; усе на панський лад. Треба б причепиться добре до цієї Меланки, - міркував та гадав Михайло Уласевич, дудлячи смачні вина на всі застави. - От де пристать би у прийми на усю маєтність та зажити дідичем! Кинув би ік дідьку оту службу в усяких безтямких «страхових канцеляріях». Тут мені своя воленька волила б. Тутечки я був би самостійним паном на всю губу. А то тиняйся та никай по тих канцеляріях, аж чуб тобі часом стає мокрий. І волі тобі нема, і засіб кат зна який. Користі з тієї служби, як з цапа молока».
Після обіду перейшли пити кофій в просторну світлицю. Грицько, котрий став на цей вечір Григорієм, вніс здоровий лиснючий кофейник і поставив на застеленому під стіною столі. Коло стола стояли пальми та чорна арапка з білим завоєм на голові, з лампою в руках, піднятих вгору, неначе зумисне була поставлена, щоб світить на стіл і на Меласю задля того, щоб вона здавалась кращою під листатими та лапатими пальмами в сутінках.
- Прошу сідать тутечки, коло цієї чорної світилки, як продражнив її мій старий, - запрошувала Гуковичева.
- Прошу в гості до нашої світилки! - бовкнула й собі Мелася, тикнувши пальцями на світилку, ніби натякала Уласевичеві: «Дивись, мовляв. І ми обставлені по-сьогочасному, незгірше Таїси Андріївни Сватковської».
- «Світилка - шпилька при стіні; а на ній сорочка не її…» - пожартувала молоденька Ліда.
- Та на їй й сорочки катма! Придивись лишень гаразд! - буркнув батько, втямивши доччине натякання на позичені гроші, за котрі була куплена та чорна світилка.
За кофієм Михайло Уласевич сів коло хазяїна і вже був налагодивсь почати розмову з старим про бджільництво, в котрому старий кохався. Уласевич навіть повиучував напам'ять декотрі трудніші місця з книжки, щоб часом не помилиться та не вбрехатись в розмові з старим, досвідченим в пасіках. Але Мелася дзигорила та все оберталась в розмові до Уласевича, щоб звернути усю його ввагу на себе й причарувать до решти.
Після кофію усі попросили Любу сісти за рояль і заграть щось веселеньке та гарненьке, щоб загнать сільську нудьгу на очерети та на болота, як казала хазяйка. Люба сіла й жваво переграла кільки шумливих, неначе брикливих вальсів та польок. Але рояль стояв давно не направлений, бо в селі не можна було знайти направщика. Люба постукала, погуркала й спересердя гуркнула віком, аж струни задзижчали, мов джмелі, і встала.
Тріщання та лепетання затихло. Було знать, що язики вже потомились, неначе вони проскакали, не спиняючись, одразу два поштові перегони. Посідали за карти, певно, задля того, щоб дати одпочинок язикам. Після чаю з усякими наїдками вже в пізню добу Грицько, на той вечір - Григорій, одвів Михайла Уласевича на спочинок в опрічний, надвірний невеличкий домок, де часом ночували приїжджі родичі, близькі й далекі, з котрими ще родались старі Гуковичі.
Грицько одчинив двері в кімнатки, невеличкі, низенькі, але дуже чисто прибрані. В одному вузькому покоїку стояло старосвітське широке ліжко. На столі стояла лампа. На стільці лежала біла чиста нічна сорочка, очевидячки, панова, бо була надто просторна, неначе лантух.
- На добраніч! Та не виходьте спозаранку самі з покоїв, бо ми на ніч спускаємо з ланцюгів дві люті собаки. Коли б часом не покусали вас. Наш пан дуже любе коні, падкує коло їх; а щоб часом злодії не покрали, то й держить на ланцюгах дві люті собаки. Двох верхових коників ставимо окроми, в опрічній стані, де й ночує наш погонич влітку і взимку. В нас в околиці того злодія аж кишить, - сказав Грицько на прощанні.
Михайло Кирикович роздягся й ліг на постіль під шовкове червоне укривало. Шовкове укривало зашелестіло. Він простягся на всю свою довжину, запалив папіросу й задумавсь. Мертва тиша запанувала в покоїках, запанувала скрізь навкруги і в оселі. Стало виразно чуть, як годинник цокав на столі. Тонкий столик побільшував гук цокання, неначе тонка гучна дека скрипки.